І ось внучка заміж виходить. Улюблена внучка. Поки молоді шлюб реєстрували, старенька дістала стару сукню бордового кольору – найкращу у своєму гардеробі. І навіть намисто на шиї застебнула. На голову пов’язала бордову хустку – під колір. І вийшла на лавочку – внучку зустрічати

Дівчина виходила заміж. Вона закінчувала музичне училище. Диригент хору. Туди приймають тільки тих, хто добре вміє співати. І за роки навчання викладачі ніби «обробляють» голоси студентів, як це роблять із дорогоцінним камінням.

І ось дівчина заміж виходила. Зранку, як завжди, метушня. Потрібно було одягнутися, приготуватися. Потім викуп – театральна вистава. Так заведено. І від викупу майже ніхто не відмовляється.

Після – реєстрація шлюбу. Потім зібралися всією молодою компанією вирушити по місту кататися, і за містом теж.
Але перед цим потрібно було заїхати додому, щоб показатися бабусі у всій красі. Бабусі дев’яносто. І вона, звісно, в ресторан не поїде. Тому що дуже старенька.

А ще в неї ноги болять. Бо вона їх «застудила» в молодості. Довелося мало не в перехідному віці вирушити на роботу. Часи були такі.

Бабуся дуже внучку любила. Любила так, як можуть любити тільки бабусі: ніжно й безмежно, без оглядки. Самовіддана любов.

Дівчинка зайде до бабусі, і вона від неї відірватися не може. Дивиться і милується.

Батьки при бабусі не могли робити зауваження. Або сварити її за що-небудь. Бабуся миттю їм «рот затикала». І батьки лякливо замовкали.

Бабуся вважала, що дівчинку любити треба: хіба мало яке в неї життя складеться. Чужі люди навряд чи пожаліють. Навряд чи полюблять, як бабуся.

І ось внучка заміж виходить. Улюблена внучка. Поки молоді шлюб реєстрували, старенька дістала стару сукню бордового кольору – найкращу у своєму гардеробі. І навіть намисто на шиї застебнула. На голову пов’язала бордову хустку – під колір. І вийшла на лавочку – внучку зустрічати. Щоб помилуватися нею при світлі сонячного дня. Сидить, чекає, хвилюється. І ще пара бабусь приєдналися. Одна зі своїм стільцем навіть вийшла. Сидять утрьох і чекають. Напевно, свою молодість згадують.

У двір заїхали красиві машини. З однієї вийшла молода пара. Вона біленька, як лебідь. А обличчя миле-миле, бо рідне. І хлопчик у темному костюмі, як кипарис. За ними натовпом весела молодь.
Бабуся побачила улюбленицю – і в сльози. Це сльози радості. Бо їй, старенькій, дев’яносто. Час йти. А вона дожила і дівчинкою своєю милується.

Онука підійшла. І раптом щось кольнуло в неї в серці. Підкликала подружок, щось їм сказала. Вони вп’ятьох – усі подружки – стали півколом біля трьох бабусь. І почали співати. Голоси поставлені, спів, як у театрі: прості люди так не зможуть. Тільки професіонали.

Почали співати пісні минулих літ. А в середині дівчинка в білій сукні нареченої.

Люди почали збиратися. Зупинятися: дуже вже незвично. І що це за артисти співають на запльованому міському дворі?

А це юність співала – старості. Про її, старість, дитинство і юність. Про те, що пішло, що ніколи не повернеш.

А бабуся сиділа і слухала. Їй хотілося на обличчі зобразити спокійну гідність, бо треба ж трохи онукою погордитися. Але не змогла. Поплаче, заспокоїться і знову поплаче. А на душі так добре, так добре. Добре тому, що юність співає пісні тих років. Пісні того часу, коли їхні батьки були молоді, а вони були діти.

Це означає, що в молодості є серце. І є душа. Яка ж молодість без серця?

А те, що не поїхали з квітами до різних пам’ятників – не біда. Пам’ятник – це камінь. А камінь і є камінь. А тут, на лавці, три дуже старі українські жінки. Доля яких легкою не була. Нехай послухають: вони заслужили.