І що, обирати між шматком м’яса для себе чи кіндером для дитини? — Ех, Оленко… Хіба ж у м’ясі щастя? Чи в кіндері? І без м’яса люди живуть, і без кіндерів. — Ну то й хай живуть. А я хочу і з м’ясом, і з кіндерами, і з відпусткою. Не хочу ковтати слинку, дивлячись, як моя дитина останнє яблуко доїдає. Не хочу, щоб моя дитина в обносках ходила

— Оленко, а гайда з нами на Великдень? Ми на природу вибираємося, шашлички посмажимо, відпочинемо. З нами ще Колін колега буде. Ніби нормальний мужик: торік розлучився, зараз у пошуку.

Олена, притиснувши телефон до вуха плечем, прасувала речі. Дуже вчасно зателефонувала Катя — хоч не так нудно буде прасувати, можна з подругою потеревенити.

— Ні, Катю, дякую. Я на свята до батьків поїду, вже пообіцяла.

— Та до батьків можна й іншим разом з’їздити! А раптом це твоя доля, а ти все проґавиш? Кажу ж, нормальний чоловік. Я його кілька разів бачила, нічогенький такий. Не красень, звісно, але ж хіба у чоловіках краса головне?

Як то кажуть: аби трохи симпатичніший за мавпу був!

Катя засміялася з власного жарту і замовкла, чекаючи на відповідь.

— Не хочу. Та й за батьками скучила. Якось уже без мене на природі посидите. Може, іншим разом.

— Олено, а чого ти взагалі хочеш? От дивлюся я на тебе і не можу збагнути: все ти щось носом крутиш, перебираєш, вимагаєш. І той тобі не такий, і цей не хороший, і третій поганий. Ти як та вередлива принцеса з казки!

Один кривий, інший кульгавий, третій затовстий, а четвертий захудий. Ти б уже сама визначилася, що тобі треба, бо в тебе якісь вимоги захмарні. А взагалі, порятунок потопельників — справа рук самих потопельників.

Поки ти перебираєш, усіх женихів розберуть.

— І ніякі вони не захмарні, мої вимоги. Абсолютно нормальні. Чи я, по-твоєму, маю на першого ліпшого вішатися? Мені потрібен нормальний чоловік, а не абищо. І про потопельників ти тут дарма, Катю. Це ще велике питання, кого рятувати треба.

— А що у твоєму розумінні «нормальний»? Який він має бути, Олено?

— Нормальний — це нормальний. Щоб заробляв добре, симпатичний був, не дід якийсь.

— А, то ти, виходить, на принца чекаєш! — гмикнула Катя. — Ну чекай, чекай.

— Та до чого тут принц? Просто хочеться нормального життя. Без зайвих проблем, без нервування. Щоб мій обранець фінансових проблем не мав: без кредитів, без колишньої дружини, без дітей, без аліментів.

Навіщо мені ті чужі діти, колишні дружини й чужі борги? Щоб не був нудним і не жартував не до ладу. Щоб у люди з ним вийти не соромно було. Бо ж, сама знаєш, різні бувають.

— Слухай, а може, тобі просто варто знизити планку? Он наша Машка з яким Петром познайомилася? Зі звичайним хлопцем, роботягою. Зірок з неба не хапає, простий як двері, але ж щасливі вони!

— Ну так, тільки той Петро прийшов до неї на все готове з одним пакетом речей. Вона його одягла, взула, на людину став схожий. А зараз він уже третій місяць без роботи сидить, і Машка його на свою зарплату тягне.

Їй з таким щастям і на себе грошей не вистачає. Сама ж жалілася, що ні на манікюр сходити не може, ні вії зробити. Зате Петро гарно влаштувався за її рахунок. Це ти називаєш щастям?

— Ну не знаю, Оленко. Не все ж грошима міряти. Мій Микола хоч і не ангел, і колишня дружина в анамнезі є, і донька від першого шлюбу, але нічого, живемо ж якось.

— От саме, Катю. Ключове слово — «живемо якось». А я не хочу «якось». Я хочу жити нормально. Щоб після заміжжя моє життя не стало гіршим, ніж без чоловіка. Бо який тоді взагалі сенс виходити заміж? І не треба мені розповідати, що колишня дружина і діти — це не проблема. Ще й яка проблема!

Я не маю колишнього чоловіка, у мене немає дітей від інших, є своя квартира, машина, хороша робота. Я не потвора, не дурна, і це нормально, що я хочу чоловіка, який буде мені відповідати.

Знаєш, можливо, діти — це й не проблема, але я не хочу, щоб мій чоловік відволікався на своє минуле. Не хочу, щоб наш бюджет ділився ще на когось. Рано чи пізно все одно почнуться сварки через це.

Він буде проводити час зі своєю дитиною, і ще, не дай Боже, приводитиме її в нашу квартиру. Ти ж сама не дуже радієш, коли Миколина донька приходить до вас у гості?

— Ну звісно, мені це не дуже подобається. Ні, вона хороша дівчинка, вихована, ми з нею чудово ладнаємо, але…

— Але вона не твоя донька. Вона тобі чужа. І тебе дратує, коли твій Коля спілкується з колишньою. Тебе дратує, що зі своєї зарплати він платить аліменти і що, крім аліментів, витрачає гроші з сімейного бюджету на свою доньку.

Не заперечуй, Катю. У мене пам’ять хороша, я всі твої скарги пам’ятаю.

Катя зітхнула і погодилася з подругою.

— Та все так, подруго, все так. Якби не ті його аліменти, ми б уже кредити закрили. Та й узагалі, ти маєш рацію, вона мені чужа. Тільки в нашому віці, мабуть, уже запізно перебирати варіантами й розкидатися женихами.

— Та який вік, Катю? Мені лише 32 роки, і в баби я себе поки не записую.

— 32, Олено! Не лише, а вже! Ми повискакували заміж молоденькими дурочками, дехто з нас уже й розлучився, а ти все перебираєш. Що замолоду крутила носом, що зараз. Тільки молодість — це одне. Зараз конкуренція, і твої 32 — це вже не 23.

Солідний вік. А годинничок тікає! З кожним роком у тебе все менше шансів на щасливий шлюб, на сім’ю, на дитину. Та й узагалі, знаєш, хороших мужиків ще цуценятами розбирають. Тож знизь планку, Оленко, а то зовсім сама залишишся.

— І це привід бігти заміж за кого завгодно? Щоб що? Щоб як у всіх — поганенький, але свій? Ні, подруго, дякую, звісно, але я якось сама розберуся. Як на мене, краще вже самій жити, ніж з абиким. І взагалі, давай змінимо тему.

А то мені іноді здається, що тебе просто бісить те, що я вільна жінка, а ви обвішалися чоловіками й дітьми.

— Гаразд, не злись. Просто… може, ти занадто багато думаєш про матеріальне? Зациклилася на грошах, на власному комфорті?

— А ти думаєш, гроші не важливі? Я не прошу золотих гір, але й злидні — це не для мене. Я хочу, щоб мій чоловік міг забезпечити сім’ю, щоб не доводилося рахувати кожну копійку. І я не хочу ділити його з минулим.

Навіщо воно мені? У нашому житті гроші й власний комфорт — головна складова. От уяви, якщо я вийду заміж, зважуся на діточок — і що? Копійки рахувати? На допомогу від держави жити? Обирати між шматком м’яса для себе чи кіндером для дитини?

— Ех, Оленко… Хіба ж у м’ясі щастя? Чи в кіндері? І без м’яса люди живуть, і без кіндерів.

— Ну то й хай живуть. А я хочу і з м’ясом, і з кіндерами, і з відпусткою. Не хочу ковтати слинку, дивлячись, як моя дитина останнє яблуко доїдає. Не хочу, щоб моя дитина в обносках ходила.

Катя гучно зітхнула в слухавку, помовчала і сказала:

— А колись ти була простішою, Олено. Пам’ятаєш, як ми з тобою в парку на лавочці найдешевше морозиво в стаканчиках їли і мріяли про кохання?

— Пам’ятаю. Тільки тоді я була наївною дурепою, яка вірила, що кохання вирішить усі проблеми. Раніше я теж думала, що з милим рай і в курені. А тепер розумію, що в курені, звісно, непогано, але в гарній квартирі якось краще. І проблеми треба вирішувати самій, а не чекати, поки вони розсмокчуться.

Для цього треба думати головою. І заміж треба йти усвідомлено, а не тому, що так прийнято. Знаєш, я на своїх батьків дивлюся і дивуюся. Немає в них кохання, Катю. Може, колись і було, а потім побут, проблеми, безгрошів’я — і скінчилося кохання.

Ми ж завжди бідно жили. Батько, як отой Петрик твоєї Машки: тиждень працює, місяць удома сидить. Мама нас, можна сказати, сама тягнула і копійки рахувала. Останню цукерку нам із сестрою навпіл різала, а сама слинку ковтала.

Тож я краще принца почекаю зі своєю високою планкою, бо з дитинства такий приклад перед очима.

— Ну і де той твій принц на білому коні? Щось не поспішає він до тебе. А може, і немає його, того принца? Придивилася б до звичайних, Оленко…

— Ну як це немає? Є. На все свій час. А як з’явиться — ти перша дізнаєшся. Але хай спочатку і сам попрацює, і коня свого на роботу влаштує, щоб толк був. А то знаю я цих принців… Самозванців багато розвелося, тому й дивлюся пильно. Гаразд, Катю, піду в магазин сходжу. Рада була почути тебе. Дзвони, не губися.

Подруги попрощалися, і кожна зайнялася своїми справами.

Поклавши телефон, Катя замислилася. А й справді, Олена стала надто перебірливою останнім часом. Якщо раніше вона легко знайомилася, намагалася якось влаштувати особисте життя, то зараз їй не вгодити.

Ні, вона не зарозуміла, але якась інша. Може, і справді гроші псують людей?

Може, саме тому вона досі не зустріла свого судженого, бо все грошима міряє? Не всім же бути багатими, та й що поганого в тому, що в чоловіка є діти? У багатьох жінок теж є діти, і нічого — живуть, заміж виходять.

Щастя іноді ховається в найнесподіваніших місцях, а не тільки в дорогих ресторанах. Не пізнала ти ще справжнього щастя, Оленко, тому й носом крутиш. А то диви, що вигадала! Обвішалися чоловіками, дітьми і казимося через те, що вона вільна! Нічого подібного!

Їй, дурненькій, щастя бажають, а вона не розуміє. Зациклилася на своїх принципах, сама собі вигадала ідеал і сама ж у нього повірила. А планку б знизила — і жила б щасливо.

Гаразд, ну її, ту Оленку! Треба йти вечерю готувати, бо скоро Микола з роботи прийде…

А Олена тим часом ходила супермаркетом, розглядаючи продукти і потроху наповнюючи візок. Вона думала про те, як же її дістали ці доморощені свахи! І чого їм спокійно не живеться?

Усі так і хочуть її ощасливити, засватати, заміж видати. Що мама, що бабуся, що подруги. І всі як одна тільки похихикують: мовляв, знизь планку. А навіщо?

Не вийшла заміж, поки була молодою й дурною, не зустріла тоді такого чоловіка, від якого і метелики в животі, і надійне плече, і впевненість у завтрашньому дні. А за першого ліпшого заміж виходити — безглуздо.

І вимоги в неї звичайнісінькі, нітрохи не завищені. Коханням ситий не будеш, і без грошей не проживеш. А вік — та нормальний вік! Подумаєш, 32 роки! Усе життя ще попереду. Вона терпляча, вона почекає.

Та й узагалі, кожному своє. Комусь без чоловіка так кепсько, що готові за першим-ліпшим бігти. А їй власний комфорт важливіший, і гроші. І немає в цьому нічого поганого.

Цю історію надіслала наша читачка, а ми лише трохи причепурили її для вас. Адже питання особистих меж і пошуку свого щастя завжди викликає багато суперечок. А як ви вважаєте: чи варто жінкам «знижувати планку» і погоджуватися на компроміси заради статусу заміжньої, чи краще залишатися вірною своїм принципам, навіть якщо це означає бути самій?