І тут ця невідома жінка насипає йому борщ, ніби з любов’ю, кидає туди ложку сметани, та не так, як вона, з нігтик, а цілу ложку, як він любить! Ах, зараза, знає, як догодити старому чорту

— Мамо, а ти чого сама приїхала? Де батько? — запитала Олеся, зустрічаючи матір на порозі своєї міської квартири.

— Вдома залишився. На господарстві.

— Ага, зрозуміло, — протягнула Олеся, запрошуючи її до кімнати. — Ти, виходить, ненадовго.

— Ну, поки не виженете.

— Жартуєш, — посміхнулася Олеся, але в душі зародилося недобре передчуття. Усмішка матері здавалася трохи натягнутою. — Значить, усе гаразд.

Мати приїхала несподівано, без попередження. Саме тому в голову Олесі закралася тривога — з батьком посварилися. Бувало таке раніше, не раз.

Але зазвичай мати телефонувала, скаржилася, а потім вони разом щось придумували. А тут — тиша, тільки ось вона сама, з якимось дивним блиском в очах.

Так минув день.

Мама, як завжди, із задоволенням погуляла з онуками, повеселилася з ними, потім сходила в крамницю. Купила дітворі цілу купу шкідливої їжі — чипси, солодку газовану воду, шоколадні батончики — чим викликала в них бурю захвату. Увечері посмажила рибних котлет, аромат яких заповнив усю хату.

— Мамо, давай признавайся, що у вас з татом? — запитала Олеся, коли діти вже спали, а вони залишилися на кухні пити чай. — За весь день жодного дзвінка. На вас це не схоже. Ви ж завжди зідзвонюєтеся, навіть якщо просто в крамницю йдете. Посварилися?

— Так, є такий грішок! — мати зітхнула, відводячи погляд.

— Що, знову пив? — запитала Олеся, намагаючись говорити якомога спокійніше.

— Та якби тільки пив. Руку підіймати почав…

— Він що, на тебе…? — Олеся уважно оглянула мамине обличчя, намагаючись знайти сліди, але нічого не побачила.

— Ні, замахнувся тільки. Я ухилилася. І одразу до вас. Не стала там скандалити.

— А він що? Не телефонує?

— Дзвонив, як протверезів. Я слухавку не брала. Просто ігнорувала.

— Надовго це у вас тепер?

— Назавжди, доню. Назавжди. Не хочу я більше з ним жити. Дістав він мене. Пішла, на старість літ.

— Зрозуміло все, — Олеся кивнула, хоча в душі все переверталося.

— Я… Якщо заважаю… Ти скажи, я піду. Не хочу вам заважати.

— Ні, мамо, що ти. Я за інше хвилююся.

— За що ти там хвилюєшся?

— А за те, мамо, що як би тато жінку не привів, поки ти тут у бігах. Приказка така є: святе місце порожнім не буває.

— Хто? Татко твій? Та не посміє. Він же боягуз. Він без мене і кроку не ступить.

— А йому нічого й не треба робити, — посміхнулася Олеся. — Ти ніби не знаєш, які у вас жінки на селі? Вони всі самі за нього зроблять. І нагодують, і напоять, і спати вкладуть, і самі поруч ляжуть. Вони тільки й чекають такого, як він.

Мати замислилася. Донька мала рацію. Вона чудово знала, як чіпко сільські жінки тримаються за чоловіків, навіть за таких, як її чоловік.

— Я, мамо, звісно, в шоці з тебе, — продовжувала наполягати донька, бачачи, що мати замислилася. — Як легко ти свою територію здала. Вважай, що без бою. Там же все твоє, чесно нажите непосильною працею. Хата, город, усе, що ви з ним разом будували. А ти така: все, я їду! Гей, Микитівно — заходь і живи, мужик на додачу.

Мати відмахнулася від слів доньки, як від настирливих мух, і пішла до кімнати дивитися телевізор, залишивши Олесю саму.

Олеся вирішила, що посіяла достатньо сумнівів у тривожний мозок матері, і спокійно зайнялася своїми справами, відчуваючи, що зробила все, що могла, щоб повернути її додому.

Мати увімкнула телевізор. Начебто, її улюблений серіал про жінку, у якої з’явилася підступна сестра-близнючка. Завжди дивилася його на одному подиху, переживала за героїню, раділа, коли та знаходила вихід зі складних ситуацій.

А тепер дивилася — а в голові зовсім інші думки, зовсім інша картина світу.

Спочатку перед її подумки постала її власна кухня. Каструля з борщем привітно булькотіла на плиті. Але не за її рецептом, а набагато смачніше, ніби хтось інший готував. Потім — задоволене обличчя чоловіка.

Вона уявила, як навколо нього пурхає, немов дбайлива бабуся, якась сільська молодиця — обличчя її вона так і не розгледіла, але образ був настільки яскравим, що здавався реальним.

Як ця невідома жінка насипає йому борщ, ніби з любов’ю, кидає туди ложку сметани, та не так, як вона, з нігтик, а цілу ложку, як він любить! Ах, зараза, знає, як догодити старому чорту!

Він їсть, пика задоволена, а вона йому овочі свіжі та зелень запашну під ніс суне, а потім із холодильника сало солоне дістає, та ріже тонкими шматочками, як він любить. Ти подивися, яка хитра! Дружина завжди лінувалася тонко нарізати, рубала йому, як сокирою, а ця вся така дбайлива!

Наступна картина в голові ще страшніша за попередню. Скрипуче ліжко. Те саме, на якому вони з її «судженим» проспали не один десяток років.

Скрип за скрипом — і так не перестаючи двадцять хвилин. Та що там можна робити двадцять хвилин не перестаючи? Жінку охопила паніка.

Це був якийсь кошмар, що ожив із найтемніших закутків її свідомості. Сон? Напевно, це просто сон. Треба себе ущипнути, щоб прокинутися. Щипає себе за руку. Не допомагає. Скрипи все наполегливіші, проникають прямо в душу, немов свердлять її наскрізь.

«Благаю, вистачить!» — кричить вона уві сні, її голос зривається від жаху. А жіночий голос, незнайомий, але зловісний, відповідає їй знущальним тоном: «Стривай, ми тільки почали!».

Мати схопилася в холодному поту, серце шалено калатало в грудях. Перед нею стояла Олеся і дивилася на неї витріщеними очима, ніби побачила привида.

За вікнами було вже світло — жінка проспала так усю ніч під увімкнений телевізор, занурена у свої кошмари.

— Мамо, з тобою все гаразд? — запитала Олеся, перелякано дивлячись на матір. — Ти так кричала уві сні! Я злякалася.

— Що я кричала? — запитала жінка, намагаючись відновити дихання.

— Не розібрати. Але кричала ти дуже голосно.

— Та просто диван у вас жорсткий, та подушка незручна, тому й спала погано, — збрехала мати, намагаючись приховати свій жах.

— Зрозуміло. На кухню йди, там на тебе сюрприз чекає, — сказала Олеся, і, все ще стурбована, пішла на кухню.

Мати повільно піднялася з дивана, протерла очі руками, намагаючись стерти з пам’яті страшні образи. Потім пішла за донькою на кухню.

На кухні, з винуватим, вибачливим обличчям, сидів її чоловік Іван. Він боязко подивився в бік пом’ятої після сну дружини, явно не знаючи, як почати розмову.

— Ти… е-е-е… збирайся… — невпевнено промовив він, поправляючи комір своєї старенької сорочки. — Додому поїдемо.

Мати все ще вдавала ображену пані, але не прийняти пропозиції чоловіка вона не могла. Досить із неї цих нічних кошмарів зі скрипучим ліжком.

Вона мовчки зібрала свої нечисленні речі, що встигла привезти з собою. Потім встала біля вхідних дверей, як собачка перед вигулом, готова до команди «гуляти».

— Може, поснідаєте хоч? — запитала Олеся, метушливо бігаючи по кухні, готуючи батькам сніданок.

— Немає коли, — суворо і сухо відповів батько, немов намагаючись повернути собі втрачений авторитет. — У мене ще худоба не годувана. Вранці встав, помчав до вас як очманілий. Та й спав взагалі погано. Кошмари всякі снилися.

Обличчя матері розпливлося в посмішці, коли вона почула слова чоловіка про «кошмари». У її очах запалився пустотливий вогник.

— Що, теж скрипуче ліжко снилося? — єхидно запитала вона чоловіка, не в силах стримати свою цікавість.

— Яке ще ліжко? — Іван насупив брови й суворо подивився на дружину, ніби вона говорила незнайомою мовою. — Лизавето, ти мене лякаєш!

— Не звертай уваги, тату! — поспішила втрутитися в розмову донька, намагаючись розрядити обстановку. — Це мама так жартує.

Батько посміхнувся і, махнувши рукою, похитав головою.

— Ну і жарти у вас тут! А мені вчора не до сміху було. Залишила на мене все господарство, хоч хатню робітницю наймай!

— Я тобі дам, хатню робітницю! — замахнулася на чоловіка Єлизавета, і в її очах майнула радість. — Бач, чого надумав.

— Та годі! — Іван рефлекторно підняв руки, затуляючись від дружини, що розбушувалася. — Ти її ще спробуй знайди, цю хатню робітницю, у нас на селі.

— І думати забудь! — прилякала його дружина, але тон її вже пом’якшав. — Я їй особисто волосся повисмикую, якщо вона тільки ніс свій до тебе суне. Ходімо вже!

І метушливі батьки Олесі, розмовляючи на ходу, вийшли з квартири, залишаючи доньку наодинці з її думками.

— Сподіваюся, це була їхня перша і остання серйозна сварка, — посміхалася вона, проводжаючи матір і батька через вікно усміхненим поглядом.

Нехай у ваших родинах панує мир, любі читачі.