І тут я зовсім знахабніла, дістаю аркуш паперу, маркер, пишу на ньому «син Антон, 14 років», кладу в дальній кут кабінету і пропоную чоловікові уявити сина, який стоїть на цьому папері

Прийшли удвох. Чоловік і дружина. Вперше у мене. Я втомлена (5-а консультація), голодна і від цього чомусь спокійно незворушна.
— Я вперше у психолога! — каже роздратовано чоловік. Всім виглядом – «якого біса!». — Мене дружина вмовила!
— І?
— Що і?!! Син у нас. У мене. Дебіл! – Розпалюється він.
— Дурненький — це психіатричний діагноз, — стомлено говорю я. — Ваш син у цьому сенсі дурненький?

Чоловік уже на мене дивиться, як на таку ж. Потім переводить погляд на дружину з німим запитанням: «Ти до кого мене привела?!!»
Вона защурилась, сидить на краю стільця, очі відводить. Руки затиснула між колінами. Він з прикрістю морщиться, повертається до мене, мовчить. Я теж. Не витримує. Злиться ще більше.

— Ось ви як би психолог, так? Хм. Ну, то поясніть мені тоді, що мені з ним робити?
— З ким?
— З сином!
—  А що з ним?

Чоловік округляє очі, дивуючись моєї тупості та нездатності читати думки. Знову повертається до дружини з виразом: «Де ти цю дурницю знайшла?». Але дружина — досвідчений боєць, сидить не підводячи очей, і лише після того, як блідне її обличчя, я розумію — всі сили в неї пішли на те, щоб привести чоловіка до мене.

— Він берегів не бачить, розумієте. Бовдур. 14 років, а поводиться як, як…
— Як?
— Приходжу додому. Після роботи. Черевики посеред килимка стоять. Я йому: Ти хоч що-небудь у цьому житті вмієш? Черевики хоч би на місце поставити». Сто разів казав йому ставити черевики збоку, так ні, нічого не розуміє. Все в житті легко дістається. Телефон ось зламав. Не цінує. Не ділиться зі мною нічим. Матері геть докоряє постійно. Вдома нічого не робить. Усі слова як об стіну горох. Ні сорому, ні совісті. І ось як, як поводитися з ним?! Як спільну мову знайти. Ви ж психолог, ну так порадьте! Чи є у вас рецепт?

— Є, — відповідаю, порушуючи всі канони психологічної консультації.
— І рішення є?
— Є, — обдурюю від свого нахабства ще більше.

Розумієте, є алгоритм психологічної консультації. Особливо першою. І мене вчили, що перша зустріч — це збирання інформації, визначення запиту, налагодження контакту. Ні про яку терапію не йдеться. Тим більше про будь-яке рішення. Що на мене найшло…

— Я правильно зрозуміла, що ви не знаєте, як розмовляти з сином, і не можете порозумітися з ним?
— Ну так, сказав же!
— Рішення є дуже просте. Але не знаю, чи впораєтеся ви з ним, — із абсолютно щирим сумнівом говорю я.
— Ну? Кажіть!
— Це не казати, це зробити необхідно.
— Що зробити?
— Як ім’я вашого сина?
— Антон.

І тут я зовсім знахабніла, дістаю аркуш паперу, маркер, пишу на ньому «син Антон, 14 років», кладу в дальній кут кабінету і пропоную чоловікові уявити сина, який стоїть на цьому папері.

— Вийшло? — питаю.
— Так.
—  А зараз повільними кроками підійдіть до аркуша, встаньте на нього, увійдіть в образ сина і станьте їм.

З явним сумнівом він робить це. Заплющує очі.

— А тепер скажіть, що відчуваєте?
— Самотність страшна. Сльози у горлі. Плакати хочу.
— Чому?
— Від образи. Усі смикають, шпигують. То не так, це… Жити не хочеться. Я як виродок якийсь для всіх.
— Для кого для всіх?
— Ну, для всіх.
— Для кого?
— Ну, батька.
— А чого хотілося б від нього?
— Щоб хоч раз похвалив. Запитав, як справи. Щоб не кричав. Щоб… я теж чоловік, щоб пишався мною.
— Зробіть вдих і на видиху виходьте з аркуша.

Чоловік мовчки підходить до стільця, сідає. Тиша. Жінка витирає сльози.

— Я все зрозумів, — раптом тихо, майже пошепки каже він. – Все зрозумів. Я так само маленький відчував. А від батька одні закиди. Тепер я також. так роблю. Я зрозумів усе. Дякую.

Очі в нього та в дружини зелені. Ясні. І якісь добрі, зворушливі…

18 хвилин усе тривало. Перший раз у моєму житті…