І я не змогла піти. Допомогла колишній свекрусі перестелити білизну, зварила легкий бульйон, вимила підлогу, поприбирала… Семену ж збрехала, що затрималася на роботі. Він тоді повірив. Потім я почала їздити щотижня

— Я хочу знати… Хто він?

— Семене, — почала я, — послухай…

— Я слухаю! — він дзвінко вгатив долонею по столу. — Я два місяці тільки те й роблю, що слухаю твої казки! Ти зникаєш по вихідних, ховаєш телефон, здригаєшся щоразу, як я заходжу до кімнати. Ти думаєш, я зовсім уже дурний?

Звісно, я так не думала. Мій Семен був чоловіком розумним, руки в нього росли з правильного місця, та й взагалі він був надійною опорою, і я його щиро кохала. Але… як йому пояснити незбагненне?

Два місяці тому мені зателефонувала колишня свекруха, Зінаїда Павлівна. Та сама жінка, яка колись називала мене останніми словами й казала своєму Олексію, що він міг би знайти собі кращу партію. Тепер же вона ридала в слухавку й казала, що Льоша тяжко хворий.

— Вмирає Льошечка, розумієш? — голосила вона. — Підшлункова залоза, четверта стадія вже! Лікарі дають йому місяці три… Ну, пів року, якщо пощастить.

«Якщо пощастить…» — гірко подумала я тоді.

Олексію ніколи не щастило, це я знала напевно. Ми розлучилися вісім років тому, і я була впевнена: усе, відрізано, забуто. У мене є Семен, гарна квартира, улюблена робота.

А Льоша залишився там, у минулому, разом із запахом його дешевого одеколону, постійною брехнею, зрадами та порожніми обіцянками. Але Зінаїда Павлівна так плакала, що я не витримала і пообіцяла приїхати.

Коли я їхала до колишнього чоловіка вперше, думала: просто відвезу трохи грошей, куплю ліки та й по всьому. Але все пішло не так. Квартира, де Льоша жив із матір’ю, була наскрізь просякнута задушливим запахом хвороби.

Мій колишній лежав на дивані — жовтий, висушений, як та тріска, і так жалібно дивився на мене…

— Маринко… — він спробував усміхнутися. — Прийшла…

І я не змогла піти. Допомогла колишній свекрусі перестелити білизну, зварила легкий бульйон, вимила підлогу, поприбирала… Семену ж збрехала, що затрималася на роботі. Він тоді повірив. Потім я почала їздити щотижня. А далі — два, а то й три рази на тиждень. Брехати ставало дедалі важче.

Семен дивився вовком, а одного разу я почула, як він каже комусь по телефону:

— У неї хтось є на стороні, я впевнений. Нічого не знайшов, але, видно, шифрується добре. Від тих слів мене наче окропом ошпарило.

Того ж вечора я підійшла до чоловіка:

— Мені треба тобі дещо розповісти. Це складно.

— Ну то розповідай вже, — сухо відказав Семен.

— Це… про мого колишнього чоловіка.

Семен різко розвернувся, і його обличчя стало таким, що мені справді стало лячно. Він зблід, аж побілів.

— Про твого колишнього? — різко перепитав він.

— Так. Два місяці тому мені зателефонувала його мати… Льоша хворий, Семене. Останній термін уже.

Чоловік трохи помовчав, потім важко зітхнув.

— У мого батька теж таке було, — глухо мовив він. — З підшлунковою…

До останнього тягнув. А потім раптом скинув на мене очі й запитав:

— Добре, а ти тут до чого?

— Ну як — до чого? — я геть розгубилася. — Олексій не чужа мені людина… Ми п’ять років разом прожили.

— Так, п’ять років, упродовж яких він гуляв і знущався з тебе! — хмикнув чоловік. — Ти ж сама розповідала!

— Так, розповідала… Але ж він помирає, Семене!

— А ти хто? Лікар? Волонтер? Мати Тереза?! — розсердився Семен.  — Грошей дати — я розумію. Відвезти-привезти — теж. Але ти ж майже щовечора там стирчиш! То колишній чоловік, Марино!

Я довго дивилася на нього.

— Семене… Скажи мені, будь ласка. А якби ти…

— Тільки не треба переводити стрілки! — запалився він. — Мені неприємно, що ти туди їздиш!

— Він згасає на очах! — вигукнула я. — А тобі «неприємно»?! Ти так закипів, бо ревнуєш, так? Думаєш, ми з людиною, яка на сильних знеболювальних, яка схожа на скелет, воркуємо про минуле? Тебе дратує, що я туди їжджу, бо тобі, «бідному-нещасному», уваги не вистачає?

Семен раптом замовк.

— Я не це мав на увазі…

— Ні, саме це! — кричала я. — Ти думаєш, я не бачу, як ти телефон мій перевіряєш? Думаєш, я не знаю, як ти сусідам на мої «зради» жалівся?

Тієї ночі ми вперше спали в різних кімнатах.

Після тієї розмови я стала їздити рідше. Раз на тиждень, потім раз на два. Але регулярно дзвонила Зінаїді Павлівні. А одного разу, якраз під ранок, задзвонив телефон.

— Марино, приїжджай, — схлипувала свекруха, — йому зовсім зле. Швидка їде, але… я боюсь одна. Благаю!

Семена цей дзвінок теж розбудив.

— Хто це був? — запитав він сонним голосом.

— Свекруха, — різко кинула я і почала вдягатися. — Олексій… це кінець.

Він підвівся і став у дверях.

— Якщо ти зараз поїдеш, — сказав він, — можеш не повертатися.

Я відсторонила його, взулася і схопила сумку.

— Добре, — сказала я, — тоді не повернуся.

Коли я вже виходила, він зупинив мене. Просто мовчки дивився.

— Семене, — видихнула я, — у мене немає сил на скандали. Просто дай мені пройти. Він витримав довгу паузу, а потім сказав: — Почекай хвилину. Не йди без мене.

Коли ми приїхали, швидка вже забрала Льошу. Зінаїда Павлівна плакала беззвучно, тільки губи тремтіли. Я обійняла її, а коли вона трохи заспокоїлася, заварила чаю.

— Не треба, — прошепотіла вона, — я… я до нього поїду. Ми з чоловіком переглянулися, і Семен коротко кивнув: — Поїхали.

Олексія не стало за два дні. Увесь цей час я була поруч із колишньою свекрухою, а Семен був поруч зі мною. На похороні він теж був, міцно тримав мене за руку, як маленьку дитину.

А пізніше, вже вдома, я сказала:

— Семене… Що хочеш кажи, але Зінаїду Павлівну я покинути не можу. Тепер вона зовсім одна.

Я чекала на опір, але чоловік просто кивнув.

— Треба допомогти, — сухо мовив він.

Ось уже пів року щонеділі ми возимо їй продукти. Семен лагодить їй крани, міняє лампочки, а вона годує нас смачними обідами й все розповідає про Олексія. Ми слухаємо ті самі історії по сотому колу, але слухаємо терпляче. Семен так і не вибачився за свою ревність, але я й так його простила. Бо головне — він усе зрозумів.

Цю історію надіслала нам читачка Марина. Вона вчить нас тому, що бути Людиною — це не посада і не обов’язок, це стан душі, який іноді вимагає від нас великої мудрості. Народна мудрість каже: «Старе добро не забувається», і навіть якщо людина колись завдала тобі болю, у хвилину її останнього шляху милосердя має бути понад усе.

А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Марина, приділяючи стільки уваги колишньому чоловікові всупереч бажанню нинішнього? Чи змогли б ви так само переступити через власні образи заради допомоги хворій людині?