— Іди вже на пенсію, що ми з тобою не проживемо, чи що? Чи багато нам треба з тобою? — постійно говорив чоловік своїй дружині

Анатолій прокинувся від човгання ніг. Теща з самого ранку збиралася до церкви на службу.

Не було жодної неділі, щоб вона хоч раз пропустила «обідню». Так називала вона завжди недільну літургію.

Не зважаючи на свої дев’яносто два роки, Анатолій не пам’ятав і дня, щоб вона захворіла. Він не раз пропонував їй допомогу — звозити її на службу своєю машиною.

Машина цілий рік стояла під вікном. Але Антоніна Петрівна жодного разу не погодилася.

— Пройдусь пішки, не панянка, — так казала вона Анатолію на його пропозицію.

На відміну від своєї тещі Анатолій із дружиною без машини не могли собі уявити життя. Навіть у магазин, який знаходився за триста метрів від будинку, вони їздили машиною.

Ось уже три роки, як зять вийшов на пенсію, і вважав себе літньою людиною.

— Як ні як, а вже троє онуків, — говорив він знайомим.

Дружина Анатолія вийшла на пенсію минулого року, пропрацювавши у школі все життя до шістдесяти років. Молодша за Анатолія на три роки, а вже теж, як і він вся сива.

— Іди вже на пенсію, що ми з тобою не проживемо, чи що? Чи багато нам треба з тобою? — постійно говорив чоловік своїй дружині.

— Працювати нема кому, молодь не хоче йти до школи. Приходять, рік, два помучаються і тікають, — гірко зітхала дружина.

Ось уже тридцять років минуло, як вони з дружиною взяли до себе Антоніну Петрівну жити. Друзі Анатолія вважали його дивним і казали:

— Тобі що однієї “пили” мало? Так буде дві.

Але тещу свою Анатолій любив. Жодного поганого слова на свою адресу він жодного разу не чув.

Не чув, як вона лаяла його дітей та онуків. Була тихою та непомітною.

Постійно в’язала шкарпетки чи рукавиці, часто молилася. Двадцять років тому зв’язала светр для зятя, тож Анатолій досі їздить у ньому на рибалку.

Коли помер тесть, Віра, дружина Анатолія довго вмовляла мати переїхати до них жити. Та все не погоджувалася.

Навіть не допомагав аргумент, що нікому буде склянку води подати. Рідну матір Анатолій поховав одразу після свого повернення з навчання та тещу вважав своєю другою мамою.

Вирішальними були слова дочки:

— Мамо, ти ж все життя мріяла жити поруч із церквою, от і настав той момент.

Антоніна Петрівна зітхала, зітхала і дала свою згоду. Будинок у селі продали, і Антоніні Петрівні виділили кімнату у їхній трикімнатній квартирі.

Коли діти були маленькі, вона доглядала дітей, зустрічала їх після уроків, годувала обідом, а потім відпускала грати у двір.
Одним словом, взяла господарство у свої руки.

Зранку крутилася, як білка в колесі. Вранці за продуктами по магазинах і ринках бігала, і де щойно примудрялася дістати. Із продуктами було погано.

Вдень прала, прибиралася. За всіма мила посуд, обід готувала, онуків зустрічала, годувала. А вже ввечері, коли приходили батьки, йшла до своєї кімнати і молилася. Молилася за всіх

За дітей, онуків, правнуків. Молилася за всю рідню. Світло у неї в кімнаті горіло всю ніч. І коли вона спала?

І став Анатолій помічати, що діти краще вчитися стали і на роботі все складалося.
А коли обидва сини навчалися в інституті, що тільки бабуся не приготує їм у дорогу.

І варення обов’язково покладе, та ще й грошей обов’язково дасть кожному. Гроші вона відкладала після кожної пенсії. Внукам було незручно брати у бабусі гроші, знали про розмір її пенсії:

— Не треба бабуся, нам мама дала.
— Беріть, беріть, — наполягала бабуся, — Гроші ніколи не завадять.

Анатолій дбайливо накрив дружину ковдрою, потім підвівся і вийшов у передпокій. Теща сиділа на стільці з прикритими очима, спершись на свою паличку.

— Мамо, тобі погано? — спитав зять. — Залишилася б сьогодні вдома.

— Нічого, Толю, нічого. Треба йти. Недовго мені вже лишилося, боюся піти без причастя, — трохи чутно промовила Антоніна Петрівна.

— Ех-х-х, — зітхнув Анатолій, знаючи, що тещу вмовити залишитись у нього не вийшло жодного разу.

У коридор вийшла дружина Анатолія, Віра:

— Мамо, нехай Анатолій відвезе тебе до церкви на службу, машина ж у дворі стоїть.

— Ні, ні. Пройдусь пішки, повітрям подихаю, і теща тихенько зашаркала ногами до виходу. Біля виходу вона обернулася і сказала:

— Ви у разі чого приймайте естафету, – і перехрестила їх обох. Сідаючи снідати, Анатолій сказав:

— По-моєму мати почала замовлятися. Що це вона мала на увазі?
Віра раптом зблідла і сказала:

— Толю, треба їхати до храму. Зустріти треба маму, щось переживаю.

Коли Анатолій із Вірою увійшли до храму, народ уже потягнувся до виходу. Служба закінчилась.

Поспішно перехрестившись, Анатолій поспішив до вівтаря, вдивляючись у людей.
Антоніна Петрівна сиділа на лавці біля стіни, спершись на свою палицю.

Очі її були прикриті. І здалося Анатолію, що вона усміхається уві сні.

— Мамо, — тихенько покликав її Анатолій і торкнувся за плече. Антоніна Петрівна тихенько впала на лавку, ніби хотіла прилягти від утоми.
****
На третій день тещу відспівували у цьому ж храмі.

— Мамо, мамо, — думав Анатолій, притримуючи свою дружину, що плаче, за лікоть. — Я зрозумів лише зараз, про яку естафету говорила ти.