— Інвестиційна компанія «Пані пенсіонерша». Чули про таку? — Наталя пожвавилася, ніби їй самій було цікаво дізнатися відповідь. — Боже мій, та ви що? Реально? У нас усі пенсіонери там! Сусіди наші вже всім дітям квартири купили, тепер онукам відкладають. І все завдяки цій компанії

— Ну що ви, справді, живете, як жебраки? Нічого-нічого, я-то з вас людей зроблю! — вигукувала племінниця Наталя. Вона щойно приїхала до своєї рідної тітки Валентини та її чоловіка Анатолія, і вже почала їх повчати.

— А ти, це саме, до нас надовго? — вже втомилася від говірливої родички Валентина, але все-таки наливала їй міцний чай з молоком — як та любила, коли приїжджала до них у гості ще зовсім маленькою.

— Та справи в мене є у вашій глушині, — Наталя хитро посміхнулася. — Щойно розв’яжу, одразу додому повернуся.

— От здорово, що ти приїхала. Скільки років ти не була в нас? П’ять? Десять?

— Не пам’ятаю точно. Давненько вже, — Наталя знизала плечима. — Та що у вас тут робити? Усе життя зараз у великих містах. Там усі можливості.

— Зате в нас спокійно тут, — відповідала Валентина. — Усі одне одного знають. Допомогають, якщо треба.

Наталка кивала. Саме на це вона розраховувала, коли їхала до тітки в глушину.

— Теж вірно, тітко Валю. Я дивлюся, у вас тут здебільшого пенсіонери живуть? У вашому будинку?

— Так, пенсіонери. Будинок у нас старий уже. П’ять поверхів, а ліфта немає. Не хочуть молоді купувати квартири в такому будинку. Їм новобудови подавай, та щоб із ліфтами робочими, та з паркуванням.

— Воно й зрозуміло. Пенсіонери — це добре, — думала про щось своє Наталя. — А ваші діти: Ганнуся з Ігорем, уже купили собі квартири?

— Ні! Який там? Ти ціни на житло бачила? — Валентина тяжко зітхнула. — Досі винаймають житло, та збирають. І ми з дідом збираємо для них, кожну копієчку відкладаємо.

— Відкладаєте, кажеш? — очі Наталки заблищали. — І багато вже відклали?

— Ну, я тисяч сто, мабуть. Та дід тисяч сто пʼятдесят — у нього пенсія більша, він ще й на роботу ходить, сторожем на завод. Так що назбирали трошки.

— І де гроші зберігаєте? У скрині під ліжком, як за старих добрих часів? — Наталя не могла стримати сміх.

— Ні, чому? — образилася на глузування племінниці тітка Валя. — Ми старенькі сучасні. У банку вклади відкрили.

— У банку? — Наталя, здавалося, готова була під стіл закотитися від сміху. — Хто ж зараз у банку зберігає гроші? Там же відсоток мізерний, більше на інфляцію піде, ніж заробиться! Це ж майже як під матрацом зберігати!

— Усе краще, ніж нічого. Тим більше надійно, — уперто повторила Валентина.

— Ага, надійно, — протягнула Наталя, її очі хитро блиснули. — Ви чого, зовсім новини не дивитеся? Один за одним ці банки банкрутують, а люди потім свої кошти зняти не можуть, останнє втрачають. Ні, дорогі мої, у наш час потрібно збирати гроші по-іншому.

— Це як же? — з побоюванням запитала Валентина.

— Інвестиційна компанія «Пані пенсіонерша». Чули про таку? — Наталя пожвавилася, ніби їй самій було цікаво дізнатися відповідь. — Боже мій, та ви що? Реально? У нас усі пенсіонери там! Сусіди наші вже всім дітям квартири купили, тепер онукам відкладають. І все завдяки цій компанії.

Валентина, допиваючи охололий чай, з недовірою подивилася на племінницю.

— Ну, у них, напевно, пенсії великі…

— Та ні, мінімалка, що в одного, що в іншого. Просто компанія чесна. Вони ті гроші, які ви до них несете, вони їх у цінні папери вкладають усякі. За рік прибуток у п’ятсот відсотків, а іноді й по тисячі!

Ось уяви, ти свої сто тисяч поклала до них, а за рік уже практично мільйон зняла — ось тобі і однокімнатна квартирка для Ганнусі. Дід свої гроші вкладе, а за рік — декілька мільйонів, якщо ще трішки піднапружиться! Ось тобі і двокімнатна для Ігоря вашого! А так, зі своїми депозитами в банку ви й до смерті не назбираєте.

— Та ну, скажеш теж, — Валентина похитала головою. — Прям хтось візьме, і тобі так просто стільки грошей дасть? Не буває такого.

— Вони ж теж із цього мають. У них гроші крутяться, у вас прибуток — усім добре. Це як маховик: що більше вкладаєш, то більше отримуєш. Тут усе прозоро! Усе офіційно, жодних сірих схем.

— Ну, не знаю я, — Валентина все ще сумнівалася. — Важко віриться. У наш час стільки шахраїв розвелося.

— Та ти не бійся, — Наталя м’яко торкнулася її руки. — Там будь-якої миті гроші забрати можна. Якщо щось знадобиться, просто приходиш і забираєш. І відсотки не втрачаєш. Не як у банку твоєму.

— Ну, припустимо, — Валентина трохи пом’якшала, бачачи, як упевнено говорить племінниця. — А де цю твою контору знайти можна? Куди йти?

— А тобі нікуди йти не треба, тітко Валю! — Наталя розпливлася в щасливій посмішці. — Я до тебе сама прийшла! Я працюю в них старшим спеціалістом. Ось, дивися, — вона дістала зі своєї модної сумочки кілька яскравих брошур і візитівок.

— Усе тут написано. І номер телефону, і адреса. Давай ми з тобою зараз же, просто зараз, до банку сходимо, усю твою грошенятку знімемо, і тут же всі папери оформимо. У тебе на руках усе буде — розписка, сертифікат. Усе, як годиться. Ти побачиш, як усе просто і швидко.

— Навіть і не знаю, — завагалася Валентина. — Треба подумати. З дідом пораджуся, як зі зміни прийде вранці. Він у мене цих справ боїться. Він взагалі в мене обережний. Я-то його в банк ледве змусила піти, коли вклад відкривали.

— Уранці з дідом я сама поговорю, — рішуче заявила Наталя. — Я йому все так поясню, що він сам стоятиме в черзі, щоб гроші їм віднести. А зараз давай твої гроші заберемо, поки банк не закрився. Час — гроші, тітко Валю!

— Добре, Наталочко, як скажеш, — жінка, піддавшись на вмовляння і відчуваючи, що племінниця знає набагато більше за неї, погодилася.

Валентина з племінницею сходили до місцевої філії банку. Сувора співробітниця, уважно вислухавши прохання Валентини, оформила закриття депозиту.

Вона попередила Валентину, що та втрачає всі накопичені за кілька років відсотки, але тітка Валя лише махнула рукою.

— Що мені ваші гроші? Вони такі маленькі, що й не рахувала навіть.

Депозит був закритий, гроші зняті. Тітка з племінницею попрямували додому.

Там Наталя дістала із сумки товсту папку з документами, розклала їх на столі, і, під диктовку племінниці, Валентина, рукою, що трохи тремтіла, стала заповнювати папери, укладаючи «угоду століття».

Коли всі гроші були передані й документи були підписані, Наталя, задоволена собою, простягнула тітці руку і з тріумфуючою посмішкою вимовила:

— Ласкаво просимо до клубу мільйонерів! Усього за рік ви будете багаті!

— А де дивитися, скільки там грошей на рахунку буде? — несміливо запитала Валентина.

— Ніде не дивитися, тітко Валю, — відмахнулася Наталя. — Мені телефонуйте, я вам буду говорити. У нас із цим суворо — доступ тільки у співробітників. Самі розумієте, навколо шахраї, всякі пройдисвіти.

А так, спіть спокійно, ваші гроші — в надійних руках. Я буду стежити за ними, як за своїми.

Валя полегшено зітхнула, відчуваючи, як важкий тягар спадає з її плечей.

Якщо племінниця, яка знає все і вся, така впевнена, значить, це справді щось вартісне.

Вранці зі зміни повернувся Толя. Він був втомленим, але задоволеним — на заводі видали премію. Побачивши Наталю, він щиро зрадів. Однак, практично одразу Наталя взялася до справи.

Але, скільки вона не намагалася розкрутити консервативного старого, той не погодився вкласти свої грошенята в незнайоме йому підприємство.

— Ні, Наталю, — похитав він головою, — не вірю я в такі неймовірні відсотки. Аж надто все гладко виходить.Ми це вже проходили…

Наталя, звісно, засмутилася, але нічого вдіяти з цим не могла. Довелося змиритися.

— Ну що, рідні мої, погостювала я у вас, час і честь знати! — несподівано заявила Наталя, піднімаючись із-за столу. — Справи не чекають, самі розумієте.

— Як? Уже їдеш? — тітка Валя не очікувала, що племінниця так швидко їх залишить. Їй хотілося ще поговорити, розпитати про її життя, про її роботу.

— Та тітко Валю, я б залишилася ще на день, але, не можу. Робота!

— Треба, то треба. Шкода, звичайно, — Валентина знову протягнула їй кухоль. — Давай хоч чаю поп’ємо на доріжку, поговоримо ще.

— Не можу, тітко Валю. Дуже поспішаю. Спасибі вам величезне за гостинність! Ви такі добрі та чуйні! — Наталя знову потиснула тітці руку, потім дяді Толі, і, підхопивши свою сумку, швидко вийшла за двері.

Дівчина швидко сіла у свою машину й поїхала, навіть не обернувшись. Не минуло й години з моменту її від’їзду, як Валентині зателефонувала її сестра, Олена, мати Наталі, яка жила в обласному центрі.

— О, Оленка! Привіт! — Валентина зраділа дзвінку. — Ти, напевно, думала, що Наталка ще в нас? Вона щойно поїхала.

— Наталка? У вас? — голос сестри був сповнений тривоги, і в ньому не віщувало нічого доброго.

— Ні, кажу, щойно пішла…

— Женіть у шию цю аферистку! — вигукнула Олена.

— Не зрозуміла? — Валентина відчула, як холодок пробіг по спині.

— Чого тут незрозумілого?! Від неї тут уже всі родичі та знайомі шарахаються, як від прокаженої! Вона всім підряд якісь «вигідні» вкладення пропонує, а потім зникає разом із грошима!

— Ось воно як? — Валентина ледве могла говорити, ноги підкошувалися.

— Ви їй, головне, ніяких грошей не давайте, хоч би що вона там казала вам. У жодному разі! Зрозуміла?

— Добре, — голос Валі тремтів.

— Питала гроші? — сестра вже почала щось підозрювати.

— А… Ні-ні. Нічого не питала, — збрехала Валентина.

— Фу-ух! Я вже злякалася. Ну, слава богу. Тебе хоч не пошила в дурні. Любить усе-таки вона тебе. Значить, не зовсім скотилася.

— Виходить, так, — відповідала Валентина, а в самої руки тряслися.

— А в іншому як? Усе нормально?

— Нормально, — відповідала на автоматі Валентина.

— Ну і добре! Гаразд, Валько, побігла я, ти там не хворій. Бережи себе.

Олена поклала слухавку. Валентина стояла, дивлячись у вікно, на звичний краєвид за ним. Вона завжди ставила собі питання, що відчувають люди, яких обдурили шахраї.

Тепер вона сама була на їхньому місці. Вона відчувала порожнечу, приниження і гірке усвідомлення власної безпорадності. Але найбільше вражав той факт, що шахрайкою виявилася племінниця.

— Повірила, тепер хоч плач, — лаяла себе Валентина, згадавши дивну назву тієї «компанії», в яку вона «вклала» накопичені з трудом гроші.

***

Ця гірка історія нагадує, що заздрісні очі — найгірший ворог, а легкі гроші ведуть до великих втрат.

Справжні шахраї часто ховаються за посмішкою родича, а обережність і здоровий глузд, як у діда Толі, часом цінніші за будь-які багатства.

А як ви вважаєте, чи варто завжди довіряти родичам, які пропонують надто вигідні інвестиції?