Іра замерла. Руки з півоніями повільно опустилися. Бо цей голос вона знала краще за свій власний. Це був голос її чоловіка. Сашка. Олександра Вікторовича, який ще вчора вранці цілував її в маківку й казав: «Поїду до батьків на дачу, трави там по коліна, треба покосити, мама ж просила»

Іра вийшла з електрички, потягнувши за собою невелику валізу на коліщатках. У руках вона тримала оберемок розкішних півоній — знаєте, таких ніжно-рожевих, які Оленка обожала ще з університетських часів.

Усю дорогу від Києва вона уявляла, як подруга відчинить двері, зойкне від несподіванки, кинеться обійматися…

А потім вони до самого ранку питимуть напівсухе на новій кухні, згадуватимуть колишніх кавалерів і сміятимуться з того, як кумедно постаріли їхні спільні знайомі.

Оленка лише два місяці тому переїхала у власну квартиру під Києвом, усе бідкалася, що їй там самотньо: «Ірусю, ну приїдь хоч на вихідні». От Іра й приїхала. Без попередження. Сюрпризом.

Будинок був новенький, високий, із домофоном та камерами.

Іра набрала код, який Оленка колись скидала «про всяк випадок», піднялася на дев’ятий поверх і зупинилася перед дверима з номером 84. Вже занесла руку, щоб подзвонити, аж раптом почула голоси.

Спершу жіночий — Оленчин, такий трохи приглушений, солодкий: — Та не бійся ти, вона в Києві, до понеділка точно не з’явиться.

А потім озвався чоловік. Голос був низький, із хрипотою, до болю знайомий. У Іри всередині все захололо. — Усе одно якось ніяково, Лено. А раптом зателефонує?

Іра замерла. Руки з півоніями повільно опустилися. Бо цей голос вона знала краще за свій власний. Це був голос її чоловіка. Сашка.

Олександра Вікторовича, який ще вчора вранці цілував її в маківку й казав: «Поїду до батьків на дачу, трави там по коліна, треба покосити, мама ж просила».

Вона стояла, притулившись спиною до холодної стіни під’їзду, і слухала, як руйнується її світ.

— Ти параноїк, — Ленка засміялася тим самим сміхом, від якого колись у всіх хлопців на курсі коліна підгиналися. — Іра тобі вірить, як… як дитині малій. Вона ж навіть телефон твій ніколи не перевіряє.

— Ну дякую, — хмикнув Сашко. — Нагадала. — Та ладно тобі, не дуйся. Йди-но сюди…

Далі був шурхіт і тиша. А потім звук, який ні з чим не сплутаєш — довгий, пристрасний поцілунок.

У Іри в голові ніби щось клацнуло, і світ навколо став німим.

Вона дивилася на півонії й думала тільки про одне: квіти були точнісінько такого кольору, як сукня, у якій Оленка була на їхньому із Сашком весіллі. Дружка. Найкраща подруга. Яка тоді, піднявши келих, щиро казала: «Ірочко, я така щаслива за вас. Сашко — це твоя доля, це назавжди».

Іра акуратно поклала букет на килимок під дверима. Дістала з сумочки телефон, увімкнула диктофон і натиснула на дзвінок. Один раз. Довго.

Всередині все затихло. Потім почулися швидкі кроки й переляканий шепіт: — Чорт, хто це? — Не знаю! Я нікого не чекаю! — Оленко, відкрой, раптом сусідка…

Двері розчинилися. На порозі стояла Ленка в короткому шовковому халатику, волосся розпатлане, губи розмазані. Очі її округлилися, коли вона побачила подругу.

— Іро… ти? Як… чому… — Сюрприз, — сказала Іра спокійно. На диво спокійно. — Можна увійти?

Ленка відступила назад, ніби її вдарили. Іра пройшла в коридор, зняла туфлі, поставила валізу. З кімнати визирнув Сашко. В одній футболці та спортивних штанах. Босий.

А на шиї — чіткий червоний слід від помади.

— Іро… — видихнув він. — Ти… як ти тут опинилася? — Електричкою, — відповіла вона. — Як завжди.

Запала тиша. Така густа, що аж у вухах дзвеніло. Першою оговталася Ленка:

— Ірусю, це зовсім не те, що ти подумала…

— А що я подумала? — Іра повернулася до неї. — Розкажи мені. Дуже цікаво послухати.

Сашко зробив крок уперед:

— Ірочко, давай я все поясню…

— Не треба, — вона виставила руку вперед. — Я вже все зрозуміла. Два місяці, так? Відтоді, як вона сюди переїхала?

Ленка опустила голову й відвела очі. — Не два, — тихо промовила вона. — Півтора року.

Іра відчула, як усередині щось обірвалося. Не серце — щось набагато глибше. Півтора року. Це було ще до того, як вони з Сашком почали сподіватися на дитинку.

До всіх тих нескінченних аналізів, лікарів і гірких сліз ночами. До того, як вона почала винити себе, що «з нею щось не так».

— Півтора року, — повторила вона вголос.

— Молодці. Сашко знову почав благати: — Іро, прости. Це помилка. Я кохаю тебе, правда. Просто… заплутався.

— Заплутався, — кивнула Іра. — А ти, Ленко? Ти теж заплуталася? Чи ти просто вирішила, що раз я тобі як сестра, то й чоловік мій — спільна власність?

Ленка закрила обличчя руками й розридалася:

— Я не знаю, як воно так сталося… Спершу просто розмови, підтримка, а потім…

— А потім ліжко, — договорила Іра. Без крику, без істерики, але від того її голос звучав ще страшніше.

Вона дістала телефон, зупинила запис. Чотири хвилини і двадцять три секунди правди.

— Оце я послухаю ще раз. На дозвіллі, — сказала вона. — А зараз я поїду додому. У нашу з тобою квартиру, Сашо. Твої речі я виставлю в під’їзд. Не всі. Тільки ті, що ти купував за гроші, які я заробляла останні п’ять років, поки ти «шукав себе».

Вона повернулася до колишньої подруги.

— А з тобою ми ще побачимося. Обов’язково. У мене до тебе багато питань накопичилося. Наприклад, як ти дивилася мені в очі, коли я плакала, що лелека до нас не поспішає, а ти в цей час… ну, ти сама знаєш.

Ленка тільки схлипнула. Іра взяла валізу й вийшла. Двері зачинилися з легким клацанням.

У ліфті вона глянула на себе в дзеркало. Очі сухі, обличчя як кам’яна маска.

Тільки руки зрадливо тремтіли. На вулиці вона викликала таксі, підняла букет півоній, що так і лежав біля порога, і викинула його в сміттєвий бак. Квіти були гарні. Шкода їх, вони ж ні в чому не винні.

Дома вона не дала собі часу на розпач. Почала методично складати речі Сашка у велику валізу. Сорочки, які вона так дбайливо прасувала. Кросівки, у яких він гуляв із нею в парку… Все це тепер здавалося чужим і брудним.

Вже за тиждень про цю історію знало все місто. Оля «випадково» поділилася записом у спільних чатах. Ленка звільнилася з роботи, Сашко поїхав до батьків в інше місто. А Іра…

Іра через три місяці зустріла Його. Зовсім випадково, у кав’ярні. Він розлив на неї каву, почав вибачатися, а вона раптом розсміялася — вперше за довгий час, щиро і світло.

Знаєте, кажуть, що коли одні двері зачиняються, доля обов’язково відчиняє інші, набагато кращі. Головне — мати силу не озиратися назад.

А як ви вважаєте, любі читачі, чи можна знайти виправдання зраді, яка тривала так довго під маскою дружби, чи такі рани не загоюються ніколи?