— Ірко, вставай! Батько вже бурчить, довго ще вилежуватися збираєшся? — почула вона гучний шепіт чоловіка. Ковдра, у яку так затишно закуталася Ірина, була безжально зірвана. — Дай хоч трохи поспати. Я ж тільки очі склепила, спати хочу страшенно… — жалібно попросила Іра. — Давай, дуй на кухню швидко! — Я?! Ви, значить, цілу ніч удвох хропли так, що я ока не стулила, а тепер ще й сніданку від мене вимагаєте? Ви що, знущаєтеся наді мною, чи що

Іра мовчки слухала могутнє хропіння сплячого чоловіка і похмуро розглядала стелю, пофарбовану блідо-блакитною фарбою.

Чоловік виводив рулади зліва. А справа, одразу за стіною, йому басовито підспівував старенький свекор.

Часом Ірі здавалося, що та тоненька стінка, зліплена з двох листів гіпсокартону, от-от завалиться від цього потужного чоловічого дуету.

І, швидше за все, так воно колись і станеться.

Прокрутившись у ліжку майже до ранку, Ірина нарешті почала провалюватися в такий жаданий сон, аж раптом знадвору загорлали перші півні.

Невдовзі до них приєдналися життєрадісні звуки: гуркотів умивальник, брязкав залізний чайник на кухні й монотонно гула електробритва, якою щоранку користувався її молодий чоловік, Віктор.

— Ірко, вставай! Батько вже бурчить, довго ще вилежуватися збираєшся? — почула вона гучний шепіт чоловіка.

Ковдра, у яку так затишно закуталася Ірина, була безжально зірвана.

— Дай хоч трохи поспати. Я ж тільки очі склепила, спати хочу страшенно… — жалібно попросила Іра.

— Та ти що! Батько ж сваритися буде. Він уже кашу від тебе чекає. Попросив пшеничну на молоці. Щоб як у лікарні давали, чуєш?

Ірина відчула, як сильні руки чоловіка підняли її з ліжка і поставили вертикально.

— Давай, дуй на кухню.

Свій наказ Віктор супроводив легеньким ляпасом по м’якому місцю, від чого Іра остаттю розплющила очі.

— Я?! Ви, значить, цілу ніч удвох хропли так, що я ока не стулила, а тепер ще й сніданку від мене вимагаєте? Ви що, знущаєтеся наді мною, чи що?!

Іра кулею вилетіла з хати, на ходу вскочила в калоші й дременула в город. Знайомою стежкою вона побігла до батьківської хати, дорогою гірко жаліючи себе.

Шмигнула у хвіртку і, ніким не помічена (крім старого пса Валета), по приставній драбині видерлася на сінник. Там вона знесилено впала на запашне сіно, розкинула руки і миттю заснула безтурботним, глибоким сном.

Ірина Перепелиця добре виспалася і повернулася додому аж по обіді. Чухаючись і солодко позіхаючи, вона зайшла через город у двір і… так і заклякла від несподіванки.

На ґанку сидів свекор і дивився на неї, грізно звівши густі брови.

— Де шлялася? — суворо запитав він, пошаривши рукою за спиною. Витяг гумового чобота і жартівливо замахнувся ним на невістку.

— Вдома була. У батьків.

— Брешеш. Я ходив до вас зо дві години тому, тебе там не було.

— Ви що, мене по всьому селу шукаєте? — щиро здивувалася Ірина. — Тільки ганьбите мене перед людьми, а ще татом називалися! Та втекла я від вас, щоб хоч трохи виспатися! Бо ж цілу ніч очей не зімкнула. Ви з Вітькою так хропли, що аж земля дрижала! Я вже пів року через вас нормально виспатися не можу!

— Та хіба ж я хроплю? Зроду такого не було за все моє життя! І Вітька ніколи не хропів, так, посапує собі уві сні трохи. Перебільшуєш ти все.

— А, ну так, значить, я брешу нахабно, дивлячись вам в очі!

— Звісно, брешеш! Усі ви, баби, однакові! — спересердя гепнув чоботом по сходах свекор. — Віри вам немає! Кажи, де шастала, бо в хату не пущу!

— У батьків на сіннику спала… — ображено відвернувшись, пробурмотіла Ірина.

— Засоня.

— То тепер пустите?

— Іди вже, шуруй на кухню, їсти готуй. І сіно з подолу обтруси!

Ірина гордо попливла до хати.

Заміж за Вітю вона вийшла пів року тому. Усе думала, що їй казково пощастило. Вітю вона кохала ще змалечку, а його батько, Микола Платонович, був їй як рідний.

І все б нічого, але жити з молодим чоловіком їй довелося в хаті свекра, а тут така біда. Хропуть обидва нелюди так, що хай Бог милує!

А Іра, дитина з чутким сном, через їхні нічні концерти мучилася до ранку, немов та принцеса на горошині.

Жити стало просто нестерпно. Добре хоч роботи в селі для Ірини поки не знайшлося, тож дівчині іноді вдавалося відіспатися вдень. Але свекор, який теж ніде не працював, почав якось косо поглядати на невістку-засоню.

Іра швиденько приготувала обід: грубо накришила цибулі, підсмажила її у великій чавунній сковорідці разом зі шматочками курячого філе, зверху нарізала картоплі — вийшла знатна, ситна підлива.

Свекор сів за стіл, і Іра поставила перед ним гарячу сковорідку на дерев’яну підставку.

— Піди-но збігай на город, петрушки з кропом принеси, — скомандував Микола.

Іра слухняно метнулася на грядки. А коли повернулася і сіла за стіл, то побачила, що підливи, вважай, і немає. Залишилося на самому денці.

— Ви що, знущаєтеся з мене, батьку?!

— Чого це одразу знущаюся? Я голодний був! — видав свекор, сито гикнувши. — Якщо ти забула, я сьогодні навіть не снідав. І обід он як запізнився. Але нічого, ти ж удома сидиш, звари ще раз. Та вари побільше, нас же троє їдців у хаті!

— П’ятеро! Бо ви з Вітькою їсте за двох!

— Послухай-но, невісточко, а чого це я маю твоє хамство терпіти? Не подобаються порядки в моїй хаті — ніхто не тримає, йдіть із Вітюшкою окремо жити. Або до батьків своїх вертайся!

— А що, дуже хороша ідея! От і повернуся! — з викликом заявила Іра.

Вона миттю покидала свої речі в сумки і стала на порозі.

Свекор аж знітився. Було видно, що він ніяк не очікував такої бурхливої реакції на свій гнів. Він прокашлявся і підійшов ближче.

— Ну ти чого завелося? Хіба ж я тебе виганяю?

— Ви постійно мною командуєте!

— А як інакше? Я ж старший. І взагалі, хтось же має бути головою в сім’ї!

Аж тут двері несподівано рипнули, і до хати зайшла Ірина мати, Тамара Леонідівна. Вона тримала в руках свіжоспечений пиріг, загорнутий у рушник. Побачивши доньку з сумками на порозі, жінка здивовано звела брову.

— Це що у вас тут відбувається?

— Та от, донька твоя зібралася з хати йти. Каже, хропимо ми, спати їй не даємо. І ще й об’їдаємо, бачте!

Ірина аж похолола від таких слів:

— Навіщо ви перекручуєте, тату?!

— А що, хіба я неправду кажу? Зранку бігаєш до батьків, щоб виспатися.

Тамара Леонідівна скрушно похитала головою:

— Ти часом не захворів, свате? Наговорюєш щось на мою дитину.

— Нічого я не наговорюю! Зранку втекла до вас на сінник і там хропла!

Тамара повернулася до доньки:

— Як це розуміти, Іро? Що це за скарги на тебе? А речі чого зібрала? Розлучатися, чи що, надумала?

Ірина низько опустила голову:

— Ну, мамо… Додому я хочу. А можна наш із Вітею шлюб… якось відкласти на потім? Мені ж усього вісімнадцять років, поквапилася я…

Тамара ще більше розгубилася:

— Та ти що, доню?! Я в шістнадцять заміж вийшла і нічого, живу якось. Зроду нікому не жалілася. Та й чоловік у тебе золотий, і зі свекром пощастило!

Іра голосно шморгнула носом:

— Ну мамо… Можна я додому повернуся? Мене тут кривдять!

Ірина пригорнулася до матері, краєм ока встигнувши помітити, як зблід свекор.

«Ага, злякався!» — мстиво всміхнулася вона про себе. «Отож-бо, знатимеш, як на мене бурчати!»

Ірина повернулася з речами до батьківської хати і сіла чекати на Віктора. Він мав приїхати ввечері з роботи автобусом із сусіднього села.

Але час минав, а його все не було.

Тоді Іра накинула на плечі теплу хустку і сама пішла до свекрової хати.

Зайшла. Чоловік стояв на кухні біля плити і похмуро на неї глянув.

— Що ти готуєш? — тихо запитала Ірина.

— Вечерю. Для нас із батьком.

— А я тебе в своїх батьків чекаю. Пішли до нас, повечеряємо разом.

Вітя вперто похитав головою:

— Не піду. У мене своя хата є.

— Я ж жила у вас! Тепер ти побудь у моїй шкурі, поживи в нас трохи.

— Ні. Ситуація вимальовується така, що ти від мене пішла. Значить, завтра я поїду в місто подавати на розлучення.

— Та ти що, Вітю! — не на жарт злякалася Ірина, вчепившись у лікоть чоловіка. — Ти що вигадав?! Я ж люблю тебе! Справа ж не в тобі, а в твоєму батькові! Не можу я з ним жити, він мене почав трохи… дратувати. І взагалі, ви ж хропете вдвох ночами так, що хоч з хати тікай!

— А, значить, ти нас на дух не переносиш? Тоді тим паче розлучення! — відрізав Віктор, помішуючи щось у каструлі. — Ну все, можеш іти. З тобою все ясно.

— Вітю…

Ірина гірко розплакалася, сподіваючись розжалобити чоловіка, але Віктор холоднокровно повернувся до неї спиною.

Після розлучення Ірина не знаходила собі місця.

Батько з матір’ю їй не докоряли. Тим паче, селом пішла мода на розлучення — чи не всі місцеві дівчата, які рано повискакували заміж, тепер розлучалися і поверталися до батьків. Дехто навіть із дітьми.

— Та чого нам перейматися! — втішала мати. — Ти, Ірко, дівчина молода, вродлива, у тебе все життя попереду! Ще встигнеш заміж вийти. І кращу партію знайдеш!

Ірина мовчки кивала, але в душі категорично не погоджувалася з матір’ю.

Її серце і думки все одно належали тільки Віті.

Вечорами Іра нишком бігала до хати колишнього свекра і, сховавшись під вікном, довго підглядала за чоловіком.
«А що, як він собі іншу знайде?» — краялося її серце.

Віктор витяг із печі гарячий чавунець із картоплею і поставив його на стіл. Відколи дружина пішла, їхній раціон став значно простішим: картопля в мундирах та капусняк.

— Сідай вечеряти. Тільки на вікно не озирайся, — тихо кинув батько.

— А що таке? Знову підглядає? — здивувався Віктор.

— Атож. Уже з пів години там стоїть.

Віктор поклав собі на тарілку гарячу картоплину, дістав із банки хрусткого солоного огірка і важко зітхнув:

— І чого їй не сидиться спокійно? Ми ж розлучилися.

Микола Платонович почав чистити картоплю від лушпиння і, дмухаючи на обпечені пальці, тепло усміхнувся:

— Отаке воно, кохання, синку. Послухай-но мене. Я сьогодні з головою сільради говорив, попросив виділити вам ділянку під забудову. Олексій Юрійович пообіцяв допомогти. Сказав, щоб ти завтра до нього підійшов.

— Ділянку?!

— Еге ж. Трохи грошей у мене відкладено, віддам їх вам. А ви вже там з Іринкою будуйтеся і живіть собі окремо, як люди.

Віктор рвучко підвівся з-за столу, мовчки підійшов до батька і міцно його обійняв.

— Ну-ну, буде тобі. Бачу ж, що сохнете одне за одним.

Віктор стрімголов вилетів із хати, і перш ніж Іра встигла зрозуміти, що її викрито, колишній чоловік уже підбіг до неї в темряві й міцно схопив за руку.

— Іринко!

— Ой, Вітю… А я тут просто повз йшла, думаю, дай-но загляну…

— Так заходь до хати!

— Не можу. Микола Платонович, мабуть, досі на мене злий…

— Та не вигадуй дурниць! Батько тебе любить як рідну доньку!

Віктор міцно притис до себе колишню дружину. Притис так, ніби боявся знову втратити.

— Люблю я тебе. Більше за життя люблю, Ірко! Кожен день себе мучу думками: а раптом ти собі когось іншого знайдеш…

— Та нікого я не знайду! Ти що, здурів? Тільки ти один у мене і є, Вітю!

— Ех ви, голуби, заходьте вже до хати! — пролунав із відчиненої кватирки голос Миколи Платоновича. — А то шепочетеся там, а толку нуль. У кватирку ж усе чути!

Іра щасливо хихикнула, ще міцніше пригорнувшись до чоловіка.

— Пішли до хати. Картоплі поїмо.

— Саму картоплю? Ви ж і так її щодня їсте… Давай я збігаю до своїх, котлет вам домашніх принесу!

— Ні, — з безмежною ніжністю промовив Віктор, — обійдемося без котлет. А то знову кудись утечеш.
Ірина щасливо погодилася.

Молодята зайшли до хати і сіли за стіл.

— Ну, пробач мені, невісточко, за те, що хроплю як трактор.

— Та нічого страшного, батьку! Я ж, знаєте, і вдома не могла ночами спати, хоч у нас там тиша як у музеї. Сходила я до нашого фельдшера, він мені якісь краплі заспокійливі приписав. То я тепер сплю так міцно, що хоч з гармати над вухом стріляй!

Віктор щиро розреготався, батько підхопив його сміх. Ірина теж сміялася — щасливо і легко.

Тієї ночі вона не повернулася додому.

Мати, яка стурбовано виглядала у вікно, дочекалася доньку аж уранці.

— Іро, ти де була всю ніч?! Я ж ока не стулила, чекала на тебе!

— Не хвилюйся, мамо! Усе в мене добре, навіть просто чудово! Ми з Вітею помирилися, я прийшла речі забрати! — радісно прошепотіла донька.

— Вже?!

Тамара Леонідівна скрушно цмокнула язиком:

— Ти мене так точно до інфаркту доведеш! Що, знову будете розписуватися? Попереджаю: я вам весілля вдруге грати не збираюся! І сінник віднині на замок замикатиму!

Ірина лише винувато, але дуже щасливо всміхнулася матері, підхопила свої валізи й побігла додому. До свого чоловіка.

Ось таку світлу й кумедну історію про сільське кохання надіслав нам наш читач. У народі кажуть: «Сваритися — сварись, а до розлучення не квапся». Добре, коли в родині є мудрі батьки, які здатні допомогти молодим зберегти своє щастя!

А чи траплялися у вас, любі читачі, або ваших знайомих такі кумедні причини для сварок, які ледь не призвели до розриву?