Його відмовка немає грошей зараз на весілля, це правда так, адже раніше батьки часто оплачували своїм дітям весілля, нині це вже не так часто, але ж не обов’язково збирати на пишну, можна і на скромну, але навіть мови про це не заходить, я розумію, що роками чекатиму

Накопичилося всередині багато болю, а висловитися просто нема кому, бо соромно перед сім’єю, друзями. Зустрічаюся із чоловіком вже другий рік. Знайомі 3 роки. У нас все добре. Бувають сварки, як і у всіх, але це нісенітниця в порівнянні із загальною ситуацією.

Ми любимо одне одного по-справжньому. Він любить мене, у цьому немає сумніву. Дуже старається для мене, дбає, виконує майже будь-які примхи. Не романтичний, але уважний і дуже терплячий.

Приблизно з осені ми з’їхалися та живемо разом. Що казати, я ніколи не була прихильницею громадянського шлюбу, досі вважаю, що це не дуже правильно. І сама розумію, чому. Бо боляче всередині. Бо почуваюся не дружиною, а співмешканкою. Я розумію, що це зараз для багатьох нормально, але мені хочеться бути дружиною. Мені хочеться, щоб мене офіційно назвали своєю. Для мене це дуже важливо.

Ми говорили на цю тему неодноразово. Іноді спокійно, іноді я плакала. Мій хлопець каже, що також цього хоче. Але далі за розмови справа не заходить. Ми хочемо дітей. Але я розумію, що швидше у нас народиться дитина, ніж ми одружимося. Він не проти одружитися вже під час того, як я буду очікувати дитину. А для мене це приниження. Чому якщо чоловік кохає мене, він не може визнати мене своєю дружиною?

Його відмовка немає грошей зараз на весілля. Це правда так. Адже раніше батьки часто оплачували своїм дітям весілля. Нині це вже не так часто. Але ж не обов’язково збирати на пишну, можна і на скромну. Але навіть мови про це не заходить. Я розумію, що роками чекатиму. Пробувала змиритися і переконати себе, що штамп — це не головне. А всередині все одно сльози. Не знаю що робити.