— Качка була свіжісінькою, мій любий. Я її сама на ринку вибирала і готувала з дотриманням усіх кулінарних правил. Просто в той окремий соусник я додала проносне. Багато проносного. Хорошу таку, кінську подвійну дозу. Андрій вирячився на неї так, ніби побачив привида, і навіть рота відкрив від шоку. — Ти… ти що, зовсім з глузду з’їхала?! Навіщо

Світлана поєднала свою долю з Андрієм, коли їй виповнилося тридцять п’ять, а йому — тридцять вісім. Обидва вже мали за плечима чималий досвід сімейного життя, набили власних ґуль і, здавалося б, добре знали ціну затишному побуту та щирим людським стосункам. Принаймні, вони так думали.

Андрій прийшов у нове життя з неабияким «багажем» — колишньою дружиною Мариною та їхнім спільним сином Олексійком, який жив із матір’ю, але частенько гостював у батька. Світлана сприйняла цей факт напрочуд мудро і по-жіночому спокійно.

Вона взагалі була людиною врівноваженою: працювала старшою бухгалтеркою в будівельній фірмі, вміла ідеально зводити дебет із кредитом і терпіти не могла зайвого галасу. Їй здавалося, що в їхньому віці найголовніше — це надійне плече поруч, передбачуваність кожного нового дня та глибока взаємоповага.

А от із повагою, як виявилося, все було значно складніше.

Спершу Андрій був наче з картинки: і квіти без приводу приносив, і по господарству допомагав, і вечорами за чаєм вони могли проговорити цілу вічність.

А потім, поступово, немов та холодна вода крізь пальці, у їхні теплі розмови почало просочуватися одне-єдине ім’я — Марина. Вона незримо стала мірилом усього правильного й ідеального в їхньому домі.

— Знаєш, а от Марина ніколи б не купила такі рушники, — якось зауважив чоловік, витираючи руки. — Вона завжди казала, що махра має бути виключно білосніжною, бо оці ваші кольорові швидко линяють і втрачають пристойний вигляд.

Світлана нічого не відповіла. Мовчки зібрала ті нещасні рушники, сховала на найвищу полицю шафи й більше ніколи їх не діставала.

— От Марина нашого малого до залізної дисципліни привчила! Він у неї уроки завжди вчасно робить, — бідкався Андрій, коли малий Олексійко, приїхавши на вихідні, лінувався і відтягував домашнє завдання аж до недільного вечора.

Світлана з хлопчиком ладнала чудово: в душу з вихованням не лізла, смачно годувала, купувала улюблені солодощі й намагалася стати йому другом. Але їй було нестерпно прикро. Вона так щиро старалася вити їхнє спільне гніздечко, а її щоразу міряли чужою, ідеально виструганою лінійкою.

Якось на свята до них завітали Андрієві друзі з дружинами. За щедро накритим столом, саме коли Світлана метушилася і подавала гаряче, Андрій раптом голосно засміявся, звертаючись до кумів:

— А пам’ятаєте, хлопці, як моя Марина нас усіх вразила, коли м’ясо в поході на багатті смажила? Завжди з таким розкішним димком виходило, просто тануло в роті! А наша Свєта от відкритого вогню боїться, куди там…

За столом запанувала незручна, тягуча тиша. Хтось із чоловіків нервово кашлянув, ховаючи очі. Світлана ж лише м’яко всміхнулася, тихо вийшла на кухню і стояла там хвилин п’ять, дивлячись у темне вікно на вуличні ліхтарі.

Глибоко вдихнула, проковтнула гідку образу і повернулася до гостей вже абсолютно спокійною.

Вона чесно намагалася поговорити. Одного вечора, коли чоловік знову завів свою платівку про неймовірну здатність Марини економити сімейний бюджет, вона не витримала:

— Андрію, скажи мені щиро, навіщо ти постійно це повторюєш? Я все чудово розумію: у вас було спільне минуле, своє життя. Але ж я — не Марина. Я ніколи не буду куховарити так, як вона, і не буду мислити її категоріями. Ти ж чудово це бачив і знав, коли кликав мене заміж.

Андрій подивився на неї з таким щирим здивуванням, ніби вона сказала якусь дурницю:

— Та Господи, Свєто, я ж це просто так бовкнув! Не бери дурного в голову. Це ж абсолютно нічого не означає!

І вона повірила. Або, скоріше, зробила вигляд, що повірила, аби зберегти мир. Подумала: напевно, чоловіки просто не здатні збагнути, наскільки боляче б’ють такі слова. Треба трохи зачекати, притреться, звикне.

Минуло ще пів року, але незрима Марина з їхнього життя нікуди не зникла. Вона регулярно телефонувала: то з приводу сина, то через аліменти, то раптом їй терміново знадобилися якісь старі речі з антресолей. Андрій зривався, їхав до неї, відвозив ті пакунки, а повернувшись, захоплено розповідав, що в колишньої все чудово, вона справжня молодець і так міцно тримається на ногах. Світлана слухала це все і лише покірно кивала головою.

А десь глибоко всередині неї росло щось темне, холодне і дуже рішуче, проте вона не давала цим емоціям вирватися назовні. Наші жінки ж як звикли? Терпіти й мовчати. У цьому, мабуть, криється їхня велика сила, але й найбільша життєва біда.

Про плани на жіночий день Андрій оголосив заздалегідь і з неабияким ентузіазмом:

— Слухай-но, я тут подумав… Хочу запросити наших хлопців із жінками. Посидимо, гарно відсвяткуємо. Ти ж не проти, правда? Ти в мене так смачно готуєш, усі будуть просто в захваті!

Її серце радісно тьохнуло. Невже? Нарешті він оцінив її старання! Нарешті він хоче з гордістю показати її своїм друзям як справжню, вправну господиню їхнього дому.

— Слухай, і Марину теж треба покликати, — додав він так буденно, ніби йшлося про купівлю хліба. — Вона ж усе-таки мати моєї дитини. Якось не по-людськи залишати її саму в таке жіноче свято. Вона з Олексійком приїде, малому ж буде за щастя, коли і мама, і тато поруч за одним столом.

Світлана завмерла на місці, наче в неї влучила блискавка. Вона подивилася на чоловіка довгим, пронизливим поглядом. А він стояв і кліпав очима. Він щиро, абсолютно від душі не розумів, у чому тут взагалі може бути проблема!

— Андрію, схаменися. Це наш з тобою дім. Це моє свято. Навіщо за цим столом твоя колишня дружина?

— Та перестань накручувати, вона ж абсолютно своя людина! Ми ж усі чудово ладнаємо, давно вже дорослі люди. Жодних образ, чиста дружба. І сину так буде комфортніше. Ти ж у мене жінка мудра, я думав, ти одразу все зрозумієш.

Вона нічого не відповіла. Лише мовчки кивнула, розвернулася, вийшла на кухню і щільно зачинила за собою двері.

Три дні перед святом Світлана крутилася як дзиґа. Пекла, смажила, тушкувала, нарізала хитромудрі салати, продумувала сервірування до найменших дрібниць. Андрій час від часу зазирав на кухню, задоволено втягував носом аромати і схвально хмикав:

— Молодець, бачу, що стараєшся! Марина колись теж уміла гостей так зустріти, що столи ломилися.

Світлана і оком не змигнула. Лише спокійно перевернула лопаткою рум’яний шматок м’яса.

А ввечері, знімаючи фартух, тихо сказала:

— Піду-но я до найближчої аптеки, куплю якісь сильні пігулки від голови. Чомусь я впевнена, що після цього свята ти про них ще й як згадаєш.

У назначений день гості зібралися рівно о п’ятій. Світлана зустрічала їх у новій, ідеально підібраній сукні. Вона привітно всміхалася кожному, з вдячністю приймала весняні букети й лагідно запрошувала до столу. Останньою, як і годиться справжній зірці, до квартири впурхнула Марина.

Висока, неймовірно доглянута, з ідеальним салонним макіяжем і в розкішному дорогому вбранні. Вона трималася настільки впевнено, ніби це був її власний дім, її особисте свято і її законний чоловік.

Вона по-хазяйськи всілася на найкраще місце ближче до Андрія, розслаблено відкинулася на спинку стільця і грайливо підняла кришталевий келих:

— Ну що, дівчатонька, з нашим днем! А ви, чоловіки, чого завмерли? Швиденько наливайте!

Андрій одразу ж заметушився навколо неї, наче хлопчисько. То тарілочку з рибною нарізкою ближче підсуне, то ігристого піділлє, то про успіхи сина розпитує. Гості ніяково перезиралися між собою, ховаючи погляди в тарілках.

А Світлана сиділа навпроти, незворушно всміхалася своєю фірмовою привітною усмішкою і мовчала. Лише під столом її пальці нервово, до побіління кісточок, бгали лляну серветку.

Марина щебетала без упину. Розповідала про свої кар’єрні злети, про те, як розкішно відпочила в Туреччині, ну і, звісно ж, плавно перейшла до кулінарії:

— Ой, дівчата, скажу вам без зайвої скромності: м’ясо в мене виходить таке — розум можна від’їсти! Я його запікаю у фользі, під своїм особливим, секретним маринадом. Воно стає таким ніжним, таким соковитим… А от деякі, — тут вона багатозначно стрельнула очима в бік кухні, — печуть абияк, пересушують, а бідні гості потім жують ту підошву з ввічливості й мовчать.

За столом знову запанувала мертва тиша. Хтось голосно відкашлявся. Андрій нервово гигикнув, намагаючись розрядити обстановку:

— Маринко, ну ти даєш! Ти б узяла та й навчила нашу Світланку, а то в неї вічно: як не підгорить, то недосмажиться.

Світлана рвучко підвелася зі стільця, але тієї ж миті опанувала себе, зробивши глибокий вдих.

— Якраз іду за качкою, — вимовила вона оксамитовим голосом. — Вона в мене цілісінький день мліла в духовці. Впевнена, вам усім дуже засмакує.

Вона вийшла на кухню. Кілька секунд стояла біля плити, милуючись своїм творінням. Качка, що лежала на деку, була просто досконалою, хоч на виставку неси. Золотава, хрумка скоринка, печені яблука всередині, а в повітрі витав неймовірний, вишуканий аромат із ледь вловимими нотками кориці та свіжого меду.

Світлана взяла витончений соусник, у який ще зранку налила спеціальну ягідну підливу. Потім спокійно дістала з кишені фартуха маленьку баночку, куплену напередодні в аптеці.

Вилила весь її вміст у соусник і дуже ретельно розмішала срібною ложечкою. Крапельку спробувала на язик. Ідеально. Жодних сторонніх присмаків — лише терпка журавлина і солодкавий мед.

Вона урочисто внесла качку до вітальні й поставила в самісінький центр столу. Гості захоплено ахнули, хтось навіть заплескав у долоні. Лише Марина скривила ідеально нафарбовані губи:

— Ой, а чого це вона така темна вийшла? Я завжди роблю значно світлішу. Пересмажила ти її, голубонько. М’ясо ж тепер як тирса сухе буде.

Світлана обдарувала її найсолодшою з усіх своїх усмішок:

— А ви скуштуйте. Може, і не сухе.

Вона взяла свій таємний соусник і граціозно поставила його точнісінько біля тарілки чоловіка.

— А ось і соус. Поливайте, кому до смаку.

Андрій одразу ж потягнувся рукою:

— Ану, давай сюди свою підливу. Зараз зацінимо, що там у тебе за новий кулінарний шедевр.

Він щедро, від душі, полив м’ясо у своїй тарілці з усіх боків. Марина теж не розгубилася, перехопила соусник:

— Дай-но і я зніму пробу. Цікаво ж, чим нас тут дивуватимуть.

Вона хлюпнула всі залишки соусу собі в тарілку, прямо на величезний шматок качки, і з апетитом відправила його до рота.

— А знаєте, нічого так, їсти можна, — прожувавши, видала вона експертний висновок. — Досить смачно. Але, як я одразу й казала, трохи сухувато.

— Не біда, я зараз принесу для всіх інший соус, — ласкаво промовила Світлана до решти гостей і знову пурхнула на кухню.

Компанія жваво застукала виделками. Андрій жував із надзвичайно задоволеним виразом обличчя. А Світлана сиділа з рівною спиною, відрізала собі малесенькі шматочки і просто чекала.

Минуло рівно пів години. Марина раптом якось дивно засовалася на стільці. Почала нервово обсмикувати сукню. Відсунула від себе тарілку з недоїденим делікатесом.

— Щось мені так душно стало… Може, кватирку прочините?

Кватирку негайно відчинили. Ще через п’ять хвилин Марина рвучко підвелася, стиха перепросила і швидким кроком попрямувала до вбиральні. Минуло десять хвилин, потім п’ятнадцять, двадцять… Андрій стурбовано насупив брови:

— Щось вона там затрималася. Може, їй погано стало? Піду-но я перевірю…

Він почав був підводитися з-за столу, та раптом зблід, як полотно, судомно схопився обома руками за живіт і важко гепнувся назад на стілець. За хвилину він теж щось невиразно промимрив і кулею помчав у бік ванної кімнати.

За святковим столом запанувала глибока, багатозначна тиша. Дружини спантеличено перезиралися зі своїми чоловіками. А Світлана незворушно підлила собі в чашку свіжого чаю.

— Ви пригощайтеся, гості дорогі, — співуче промовила вона. — Качечка й справді на славу вдалася.

Марина виповзла з убиральні аж через сорок хвилин. Її обличчя набуло стійкого землисто-зеленого відтінку, а очі почервоніли від неймовірного напруження. Вона не сказала нікому жодного слова. Мовчки, тремтячими руками схопила свою брендову сумочку, ледь помітно кивнула на прощання і випала за двері, залишивши малого Олексійка ночувати у батька.

Андрій з’явився на горизонті ще через годину — блідий як смерть, виснажений, із мішками під очима. Гості, відчувши недобре, швиденько почали збиратися по домівках.

Цю святкову ніч Андрій не спав у взагалі. Він, наче маятник, метався короткими перебіжками між спальнею та білим другом у туалеті. А Світлана спала солодким, глибоким сном немовляти, розкинувшись на ліжку, мов янгол.

Настав ранок. Вона бадьоро підвелася, зварила міцної запашної кави, нарізала свіжих бутербродів. Андрій сидів за кухонним столом, знесилено обхопивши голову руками.

— Свєто, що це вчора було? — прохрипів він ледь чутно. — Ми що, так страшно потруїлися? Може, та качка зіпсована була?

Світлана плавно поставила перед ним гарячу чашку. Сіла навпроти. Склала руки в замок і подивилася йому прямісінько у вічі поглядом, від якого віяло арктичним холодом.

— Качка була свіжісінькою, мій любий. Я її сама на ринку вибирала і готувала з дотриманням усіх кулінарних правил. Просто в той окремий соусник я додала проносне. Багато проносного. Хорошу таку, кінську подвійну дозу.

Андрій вирячився на неї так, ніби побачив привида, і навіть рота відкрив від шоку.

— Ти… ти що, зовсім з глузду з’їхала?! Навіщо?!

— А знаєш, Андрію, — відповіла вона напрочуд спокійно і лагідно, — я так собі вчора міркувала: от твоя Марина абсолютно все в цьому житті робить краще за мене. То я й вирішила: нехай вона і до вітру бігає значно красивіше і яскравіше.

Андрій онімів. Він лише кліпав своїми круглими від жаху очима, не в змозі вимовити ні слова.

А Світлана нахилилася трохи ближче і продовжила тим самим оксамитовим тоном:

— Але запам’ятай: я готую так, як умію. І живу так, як можу, і як мені підказує серце. Я — не Марина. І ніколи, чуєш, ніколи нею не буду. До тебе це нарешті дійшло?

Він злякано і швидко закивав головою.

— От і добренько. А якщо раптом забудеш або переплутаєш імена, то просто затям собі на майбутнє: ще бодай один раз ти порівняєш мене з нею — і ти з того туалету більше ніколи в житті не вийдеш. Ми з тобою порозумілися?

Він знову судомно кивнув. А потім різко зблід, знову схопився за живіт і чимдуж рвонув по знайомому маршруту.

Відтоді як бабця пошептала. Андрій більше ніколи в житті не згадував імені колишньої дружини. Ані за святковим столом, ані в буденних розмовах, ані навіть під час дрібних сімейних сварок. Марина зникла з його лексикону назавжди, розчинилася в повітрі, ніби її ніколи й не існувало.

А якщо хтось із давніх друзів іноді необачно починав: «А пам’ятаєш, хлопці, як Маринка…», Андрій миттєво, наче від удару струмом, обривав співрозмовника і переводив тему на політику чи риболовлю. І після цього завжди кидав на свою Світлану довгий, неймовірно уважний погляд.

А вона що? Вона у відповідь лише лагідно всміхалася і так ніжно-ніжно будувала йому очки, точнісінько як у перший день їхнього знайомства.

Ось таку життєву, трохи кумедну, але дуже повчальну історію надіслала нам наша читачка, а ми лише злегка причесали її літературно, щоб поділитися з вами. Як то кажуть у народі: не міряй чужу хату своїм аршином, бо можеш і сам на порозі спіткнутися.

Жіноче терпіння — річ, звісно, безмежна, але навіть у найглибшої криниці є дно, і горе тому, хто вирішить перевірити, що там ховається.

А як би ви вчинили на місці Світлани у такій ситуації? Можливо, у вашому житті теж траплялися подібні «ідеальні колишні» чи нестерпні порівняння — будемо раді, якщо поділитеся своїм досвідом і думками щодо цієї історії!