Капустину здоровенну притягли на три кілограми — і що мені з нею робити, сиру гризти, коли стати біля плити не можу? Яблука якісь прив’ялі, з бочками. А ліки? Лікар же з собою аптеку не носить, по мазі та таблетки все одно самій іти треба. А доньці ж до мене їхати — якихось сорок хвилин машиною, тут, по Києву! Зате до свекрухи під Фастів вони летять за першим писком, хоч би й серед ночі

Кажуть у народі: «Син — до вінця, а донька — до кінця». Здавалося б, свята правда, у якій годі й сумніватися. Дівчинка ж завжди ближча до матері, завжди зрозуміє, бо сама колись стане жінкою і берегинею роду.

Але життя, ох і хитре воно, часом так перетасує карти, що й не знаєш, чи то плакати, чи гірко сміятися, дивлячись на ті несподівані розклади.

— Я вже й не знаю, дівчата, кого моя Ганнуся так боїться образити чи втратити, але ніде правди діти: до рідної дитини тепер не докличешся, — бідкалася пані Дарина своїй давній подрузі, обережно обхопивши долонями гаряче горнятко з трав’яним чаєм.

— От зараз у мене спину так скрутило — ну просто ніяка, ледь по хаті повзаю, як та поранена пташка. Болі пекельні, аж в очах темніє. І що ти думаєш? Не витримала вже, подзвонила доні.

Я ж ніколи її через якісь дрібниці не турбую! А вона мені в слухавку так холодно й роздратовано: «Мамо, ну чого ти вічно зі своїм негативом? Ляж і лежи, лікаря виклич, а продукти я тобі зараз через інтернет замовлю, кур’єр під двері принесе». І все. Як відрізала.

Дарина Іванівна важко, з надривом зітхає.

— Продукти, звісно, привезли. Але ж що то за продукти? Капустину здоровенну притягли на три кілограми — і що мені з нею робити, сиру гризти, коли стати біля плити не можу? Яблука якісь прив’ялі, з бочками.

А ліки? Лікар же з собою аптеку не носить, по мазі та таблетки все одно самій іти треба. А доньці ж до мене їхати — якихось сорок хвилин машиною, тут, по Києву! Зате до свекрухи під Фастів вони летять за першим писком, хоч би й серед ночі!

Дарині Іванівні вже за сімдесят, а її Ганнусі скоро сорок.

Жінка дочекалася на свою дівчинку досить пізно, вже, як то кажуть, «для себе». Чоловік колись був, та не вжилися, розійшлися по-тихому, а з ним діток так і не нажили.

Усій доньці намагалася дати по максимуму, аби та не почувалася обділеною. У престижну танцювальну студію водила, хоча ті костюми для виступів коштували стільки, що страшно й згадати.

Репетиторів з англійської наймала, щоб Ганнуся в хороший столичний університет змогла вступити на бюджет. На море в Одесу возила, одяг гарний купувала, щоб дитина не гірша за інших була.

— На двох роботах вічно спину гнула, та ще й у вихідні все виглядала, де б копійку перехопити, — згадує жінка.

— Добре, що в нас тоді сусідка жила, дружина професора. Сама ні вікна мити не любила, ні підлогу терти. От у неї я й підробляла: і близько, і гривня непогана. І отака мені дяка на старість…

Працювала Дарина Іванівна теж до останнього. Бувало, тиск скаче, в очах темніє, а на пенсію не йшла — хотілося молодим допомогти. У них же з чоловіком іпотека, потім з’явилася дитинка, мій любий онучок Дениско.

Йому вже шість рочків, восени до першого класу піде. Тільки коли на роботі вже делікатно попросили звільнити місце, тоді жінка трохи заспокоїлася й осіла вдома.

Ганнуся зараз живе добре: у них із чоловіком простора трикімнатна квартира. Щоправда, ще виплачують кредит, але обоє працюють і заробляють гідно. Не бідують, одне слово.

Є хороша машина, за кермом якої найчастіше саме Ганна. Зять чомусь віддає перевагу метро, каже, так швидше без заторів.

Матеріальних проблем у Дарини Іванівни немає. Якщо раптом треба холодильник новий чи зуби підлікувати — донька тут як тут, гроші на картку переказує миттєво.

Але ж матері потрібні не тільки купюри, їй не вистачає простого людського тепла. Особливо коли бачить, як донька ставиться до свахи.

Свекруха Ганни — жінка ще відносно молода, їй лише шістдесят. На пенсію вийшла недавно, живе у своєму будинку в передмісті. Вона давно овдовіла, син у неї один-єдиний. І в неї молоді бувають куди частіше, ніж у рідної матері Ганни. Кожні вихідні — як на службу. Та й серед тижня можуть зірватися, якщо мама подзвонила.

— Та яке там у гості! — безнадійно махає рукою Дарина Іванівна.

— Просто сваха моя — ще та артистка й скиглійка. Дзвонить завжди таким убитим голосом, ніби вже заповіт іде писати. У неї якщо просто голова на погоду заболіла чи на пульті від телевізора не ту кнопку натиснула і серіал зник — усе, кінець світу! Треба летіти й маму негайно рятувати. Я кілька разів чула ті розмови, це ж просто кіно і німці!

— Синочку, — стогне сваха в слухавку так, що серце крається.

— Спитай у Ганнусі, яку б то таблеточку випити? У мене голова щось так тріщить сьогодні… Ні, не знаю, який тиск, не міряла. Кудись той тонометр засунула, та й вічно я в тих цифрах плутаюся. Швидку? Ой, ні-ні. Нащо людей дурно турбувати. Ладно, як не можете приїхати, то полежу, може, відпустить. А не відпустить — значить, пора мені вже. До батька вашого на небеса…

І Ганнуся з чоловіком хапають куртки, одягають малого, стрибають у машину і мчать через усі київські затори годину, а то й дві — сваху рятувати, тиск їй міряти та таблеточку шукати.

— Така вже хитрунка, — хитає головою Дарина Іванівна.

— Вона ж ниє щобожого дня. Жаліється на те, що їй у черзі в амбулаторії нахамили, що голова ОСББ на неї косо глянув, що сусід дверми хряпнув і вона тепер боїться на двір вийти, бо їй здалося, що там якась підозріла тінь майнула.

І така вона, скільки я її знаю. Вони з моєю донею одружені вже дванадцять років, свасі тоді ще й п’ятдесяти не було, а вона вже «помирала» щотижня.

Якось Дарина Іванівна не витримала, делікатно дорікнула доньці: мовляв, скільки можна кататися туди-сюди, щоб просто потримати свекруху за ручку? Самій не смішно з цього театру?

— Коли Ганнусі настав час їхати до лікарні, бо вже був той день, що змінив усе, чоловік її якраз у відрядженні був. А свекруха, бачте, ключ у замку зламала! — пригадує Дарина Іванівна.

— То моя донька, коли вже хапало так, що дихати нічим, поїхала до неї слюсаря чекати! Бо мама чоловіка боїться з майстром сам на сам лишатися — а раптом він дублікат зробить і пограбує її потім! Уявляєш? Примчала до лікарні, коли вже процес ішов на повну. Сама за кермом, з тим болем, а тут таке…

Дарина Іванівна свято намагається не вантажити доньку своїми проблемами.

Сама платить комуналку через інтернет, чудово порається в побуті. Навіть якщо щось ниє чи болить — мовчить, як партизан. Але якщо вже зовсім біда неминуча — от як зараз, зі спиною, що хоч вовком вий.

Не витерпела, набрала номер: мовляв, за ліками і в крамницю кроку не ступлю, аж в очах темніє від болю. Вдома готового, як на гріх, нічого немає, а встати з ліжка до плити — мука страшна. Заїхала б ти хоч на хвилинку, доню…

— Мамо, ну вічно від тебе один суцільний негатив, — роздратовано обірвала її Ганна.

— Лежи собі спокійно, продукти привезуть, можна й готову їжу з ресторану замовити. Чого я маю мчати до тебе зараз? Поруч посидіти і за ручку потримати? У мене повно роботи, мамо, а ти мене смикаєш.

— Свекруха смикає за кожну вигадану дурницю, і ти летиш п’ять разів на тиждень — це, значить, нормально? — не витримала гіркоти Дарина Іванівна.

— А до хворої рідної матері заїхати раз на рік — ти раптом уся така зайнята? Ти до свахи мчиш, щоб чоловіка свого не засмутити, щоб він, не дай Боже, не образився! А матір рідну і втратити не шкода? Вона ж мати, вона все пробачить, нікуди не дінеться?

— Я ж і кажу, мамо: один негатив, — зітхнула Ганна і поклала слухавку, а за хвилину прислала повідомлення, що кур’єр у дорозі.

— І знаєш, що найприкріше? Сваха ж і з онуком жодного разу не посиділа, коли малий хворів, і з кредитом їм не допомогла ані на гривню, — сумно підсумовує Дарина Іванівна, дивлячись у вікно.

— Ганнуся свого чоловіка любить без тями, дихати без нього не може. От і вислужується перед його ріднею. Тож бреше та давня приказка. Донька часом — теж тільки до вінця. А далі… далі, мамо, вставай, крекчи і повзи в аптеку сама. А доня поїде заспокоювати свекруху, якій знову щось там здалося за вікном.

Ось такий щемливий лист-сповідь надійшов до нашої редакції від постійної читачки, і ми просто не змогли оминути його увагою, готуючи цей випуск.

Буває ж так, що в гонитві за ідеальною картинкою у власній сім’ї та намагаючись догодити партнеру, ми непомітно відсуваємо на задній план тих, хто віддав нам усе своє життя без залишку. А як ви гадаєте, чи варто заради спокою чоловіка так відверто нехтувати тією, хто колись носив вас на руках?