Картопельку смажену будеш? Я туди ще яєчко вб’ю — ух, смакота! — Не відмовлюся. — Ти тільки свій міський лахміт відклади. Взяв щось простіше? Щоб не шкода було замастити? Роботи ж — ціле море

— Бач, розлігся, як пан на перинах! — прошелестів над вухом Романа незвично суворий голос тещі. — Чого лежиш, мавпо волохата? Ану підхоплюйся, біжи надвір, робота сама себе не зробить! Жінка вже давно на посту, а він тут ніжиться… Ух! Як дам зараз віником!

Роман мирно спав обличчям до стіни. Ошелешений таким «ніжним» пробудженням, він перекотився на спину й машинально витер щоку — він завжди пускав солодку слинку, коли спав глибоко й безтурботно.

— Ви це мені, Раїсо Кирилівно?

— Ох, Ромчику, рідненький, Бог з тобою! То я на собаку! — сплеснула руками теща. — Бач, яке нахабне: мало того, що в хату пролізло, так ще й на килим щойно вичищений вмостилося.

Пса вже й слід прохолов — вишмигнув із кімнати, підібгавши хвоста. Це Роман пустив його вночі, ще й ковбаскою потайки підгодовував, але про це — тсс! — тещі ні пари з вуст.

— І хто ж його впустив, окаянного? Ти, Ромко, чи що, зжалівся?

— Та ні, Раїсо Кирилівно, навіщо він мені тут здався!

— Ти мені дивися… Це у вас там, у місті, собаки по квартирах сидять без діла, а в нас вони службу несуть, не задарма свій хліб їдять.

— Зрозумів, — поспішив погодитися Роман і смачно, аж до хрускоту в кістках, потягнувся. — У-у-ух! Добре як! Повітря у вас таке, що аж п’янієш від свіжості. Виспався так, як сто років не спав. А котра година?

— Одинадцята вже. Любиш ти подавити подушку, нічого не скажеш. Натомилася я вже навшпиньках ходити, а дід, бідолаха, так і взагалі досі на дивані сидить, боїться милицями стукати. Чи не забагато честі для гостя, га, Ромо?

Роман потер перенісся, і на мить постать тещі почала двоїтися. Коли ж вона нарешті «зібралася» докупи, він побачив перед собою приємне, по-материнськи добре обличчя з міцною сільською засмагою.

Знаєте, коли Раїса Кирилівна посміхалася, засмага здавалася рівною, а коли ставала серйозною — було видно, що шкіра в глибині зморщок світліша. Зараз вона дивилася на зятя прихильно, наче на мале дитя.

Їхні стосунки ще не встигли стати зрозумілими, і Роман усе ніяк не міг втямити: любить вона його чи просто терпить?

Перша теща Романа була наче з тих бородатих анекдотів, і бідний зять часом не радів, що на світ народився. Все, що він міг — це старанно відповідати їй взаємною антипатією.

— Ну, ти одягайся, а я стіл накрию, поснідаємо разом. У нас не прийнято поодинці за стіл сідати, коли гості в хаті. Картопельку смажену будеш? Я туди ще яєчко вб’ю — ух, смакота!

— Не відмовлюся.

— Ти тільки свій міський лахміт відклади. Взяв щось простіше? Щоб не шкода було замастити? Роботи ж — ціле море.

— Та ні…

— Ех ти… У селі, чи що, ніколи не бував?

— Якщо чесно, то ні. І бабці мої, і прабабці — всі міські були.

— Бабці! — обурилася теща, риючись у шафі й кидаючи Романові старий дідівський одяг. — Хіба ж можна так про рідних людей казати? Як тебе виховували?

— Я хотів сказати «бабусі», вибачте, — засоромився Роман.

— А я, виходить, теж «бабка» для тебе?

«А хто ж?» — ледь не ляпнуло в Романа, але він вчасно прикусив язика. Ну справді, шістдесят п’ять років, четверо онуків! Ох же ж ці жінки: і в сто років будуть називати одна одну «дівчатками».

— Та що ви! Ви — Раїса Кирилівна, мама моєї дружини, і я вас дуже поважаю.

— Ага, ага, ладно — вважатимемо, що викрутився. Чекаю за столом.

Теща вийшла, і Роман почув, як тесть радісно застукав милицями по дерев’яній підлозі, поспішаючи до дружини.

Усього чотири місяці минуло, як вони побралися з Мариною.

Шлюб для обох був не першим: у Марини двоє хлопчиків, у Романа — донька.

«Знайшли ми одне одного, — сміялася Марина, — розлучена з двома «причепами» і аліментник, класика сучасності!»

Марина ще зі студентства стала міською, чотириста кілометрів додому — шлях неблизький, тому навідувала батьків рідко.

За старшим онуком дід сам приїздив машиною на літо, але літо минуло, розлетілися онуки, а з дідом біда — зламав ногу в самий невдалий час. Саме треба картоплю копати, та ще й черепиця з даху зсунулася, почало підтікати.

— З’їзди до них, Ромо, підсоби, — просила дружина. — У тебе ж якраз вихідні…

— Так нехай наймуть когось!

— Немає в них зайвих грошей, вони ж на пенсії.

— Скільки треба? Я вишлю.

— Та не візьмуть вони, не по-родинному це, розумієш? — горнулася Марина. — Ну з’їзди, Ромо, хоч село побачиш, ти ж у них ніколи не був, поваж моїх старих… Їм приємно буде.

— Ох, гаразд.

— Два дні! Всього на два дні! Я їм зараз подзвоню, от вони зрадіють!

Виїхав Роман одразу після роботи, приїхав далеко за північ. Поки «ох» та «ах»… Пізно заснув, зате міцно!

Накритий до пізнього сніданку стіл викликав у Романа замішання. Стояла одна тарілка з нарізаними грубими скибками огірками та помідорами, а поруч — сковорідка зі смаженою картоплею і три виделки докупи.

— Ну нарешті! Тепер можна і попоїсти! — зрадів тесть і вхопився за виделку. — Що там із чаєм, Раю?

— Заварюється. Їжте.

Вона теж сіла й взяла виделку. Тут Роман ошелешився вдруге за ранок, бо старі почали їсти картоплю прямо зі сковорідки — вдвох з одного посуду.

— Чого завмер? — запитала теща, пережовуючи. — Щось не так?

— Та ні…

— Тоді бери виделку і їж.

Вимагати собі окрему тарілку Роман посоромився, тож почав їсти разом із ними, спочатку відчуваючи легку гидливість. Але вона швидко минула, бо смачнішої картоплі Роман у житті не куштував!

Цікаво, у чому секрет? Може, у тому, що нарізана вона була по-сільськи, пластівцями, а не соломкою? Чи тут якийсь таємний соус? Виборовши останній шматочок у тестя, Роман задоволено відкинувся на спинку стільця. Тесть, дивлячись на нього, лише хіхікав — він навмисне поступився зятю. Теща тим часом розлила чай.

— Як смачно, Раїсо Кирилівно! Ви мусите поділитися рецептом з донькою. Що ви туди додали?

Теща задоволено пирхнула:

— Скажеш теж… Нічого таємного. Все своє, домашнє: картопля, цибулька — з городу, яйця від наших курей і сіль.

— Сіль теж ваша?

— Та йди ти… Жартівник! Крамнична, звісно. У нас тут усе просто, без ваших міських викрутасів.

— А що, Ромо, — запитав тесть, — правду кажуть, що у всяких там Макдональдсах картопля довга й хрумка, а булки такі, що в роті тануть?

— Не знаю, не знаю, — муркнув Роман, сьорбаючи чай, — у мене після тих «бургерів» пів дня відчуття, наче сміття наївся. Спочатку смачно, а потім гидко, лежить та маса в шлунку, як іржава бочка з відходами. А смак у чаю дивний, наче…

— Листя смородини додала.

— Точно! Смородиною пахне! Боже мій, ну як же добре!

Перед тим як іти займатися справами, теща послала Романа в курник зібрати яйця.

— Ти його про півня попередила? — запитав дід, коли Роман зник за дверима.

— Та розбереться, не маленький. Хай покуштує сільського життя досхочу, — посміялася Раїса Кирилівна.

І Роман «покуштував». Не маючи уяви про темперамент великого рудого півня, він спочатку спокійно зібрав яйця у відерце, а потім вирішив «привітатися» з красенем.

— Ну гарний, ну красень! — захопився Роман і простягнув руку до гребеня півня. Той і не думав тікати, навпаки — миттєво спробував дзьобнути гостя в руку і, настовбурчивши пір’я, пішов в атаку.

Роман почав задкувати…

— Яйця бережи! — крикнув тесть із подвір’я.

Роман інстинктивно схопився за гульфик штанів…

— Та не ті! — заходилися реготом господарі.

Давненько Роману не доводилося розвивати таку швидкість… З адреналіном у крові він вискочив із загорожі й полегшено завис на хвіртці.

— Ну ти і… гад, — видихнув він. Півень за хвірткою переможно махав крилами і видавав бойові звуки.

— Ну, все, — сказала теща, приймаючи яйця. Очі її горіли жартівливою іскрою, розсмішив її зять. — Тепер на город пішли, знайди лопату під навісом.

Ледь спина в Романа не відвалилася з незвички. Раніше він ніколи городів не копав, а теща, вибираючи врожай із землі, все з нього піджартовувала: то лопату тримає не так, то копає занадто глибоко, то хрипить потішно, як козлик. Так і сказала: «як козлик».

Роман не знав — ображатися чи ні. Наче ж не зі зла казала Раїса Кирилівна, а так, жартома… Розмови вона заводила про погоду, про сільські справи, про тварин…

Роману це було не дуже цікаво, але слухав. Будучи за професією працівником розумової праці, він раніше ніколи не опускався до такої «балаканини». А тут — звичайна жінка, все життя в селі, що з неї взяти?

Проста, як колись були п’ять копійок.

— Дві третини викопали. Решту завтра докопаємо, — розігнулася теща. — Ходімо вмиємося та обідати.

Годині о четвертій, коли Роман відклав телефон і почав дрімати, до нього підкрався тесть. Ну як підкрався — простукав милицями досить гучно.

— Ромо, синку, а дах не глянеш?

Важко зітхнувши, Роман поліз на стріху. У покрівельних справах він не тямив нічого.

— Черепиця в одному місці відвалилася, — зробив висновок Роман.

— Якраз над кімнатою, де ти спиш?

— Ага.

— Ото там і тече, — зітхнув тесть. — У мене в сараї є запасна, візьми та приладнай, будь другом.

Скільки Роман не бився — все марно, тільки з даху ледь не гепнувся. Довелося кликати на допомогу сусіда. Думав, теща знову глузуватиме, але вона кудись зникла. Тільки ввечері Роман дізнався таємницю її зникнення.

— Ходи, Ромо, до сусідів наших. Я домовилася, щоб вони для тебе лазню розтопили, в них є. Ми з сусідкою там прибрали, води наносили, чистенько тепер і затишно.

І вона вручила Романові новенький березовий віник.

— Та що ви, Раїсо Кирилівно! — зніяковів Роман. — Не вартий я таких клопотів!

— Як це не вартий? Ти ж наш новий син тепер. Рідний зовсім про нас забув, а ти здалеку заради картоплі й даху приїхав. Дуже я це ціную, дякую тобі велике. Хочу віддячити. Хороша ти людина. Ну, йди вже, лазенька там якраз «у самому соку», проведу тебе городами.

Роман ледь не просльозився від такої щирості.

— У лазні я якраз давно був?

— Роки два тому, і то була сауна.

— Отож-бо й воно. А тут, Ромчику, справжня, сільська, а аромат який деревний та травʼяний, ой!.. Замакітриться в голові!

Роман напарився на славу, задихала кожна клітинка тіла. Кілька разів навіть наважився холодною водою облитися. Ух, краса! Додому прийшов — а теща стіл накрила, посміхається, як масляний млинець.

І все як належить: тарілочки, чарочки, компот і настоянка вишнева. Посиділи душевно.

Перед сном теща прокралася в його кімнату. Роман відклав телефон.

— Так, Раїсо Кирилівно? Щось ще треба зробити?

— Бог з тобою, лежи, мій хороший, ти й так сьогодні наморився. Показати тобі дещо хочу — наші альбоми, там Марина маленька є. Цікаво?

— Дуже! — просяяв Роман.

Раїса Кирилівна сіла поруч із двома старими альбомами, під якими на її колінах лежала потерта папка.

— Ось, дивись… Це наша з дідом весільна картка… Молоді ми тут, аж не віриться.

— А ви красунею були, Раїсо Кирилівно! — щиро захопився Роман.

— А ти як думав? У кого, по-твоєму, Марина вдалася? — закокетувала теща. — А це я на навчанні, заміж-то студенткою вийшла.

— А на кого вчилися?

— Фізмат закінчила.

— Та ви що! Я теж!

— А давай ми з тобою розв’яжемо якусь задачку разом, хочеш? У мене збірник є з вищої математики. Хто останнім впорається — той готує сніданок!

— Іде! — Роман аж підскочив.

Відклала Раїса Кирилівна фотографії, притягла збірник. Сіли за стіл, взяли по аркушу в клітинку.

— Обирай сам будь-який приклад, щоб не думав, що я готувалася.

Роман погортав сторінки. Його охопив азарт, він навіть про втомлену спину забув.

— Давайте інтегральне числення функцій багатьох змінних? — невинно запропонував він. — Ось це завдання.

— Ого, замахнувся! Ну, давай. Почали!

П’ять хвилин кожен сопів над своїм листком. Потім одночасно кинули ручки й крикнули:

— Готово!

Подивилися одне на одного — і обох розібрав сміх. Чисто школярі!

— Що у вас вийшло?

Зазирнули в аркуші — зійшлося! Посміявшись досхочу, повернулися до альбомів. На душі стало так тепло, наче вони за ті п’ять хвилин по-справжньому рідними стали.

— А ти, мабуть, думав, що я дурна сільська баба, примітивна, як п’ять копійок, га? Бачила я, як ти на мене дивився — зі співчуттям.

— Та ні, що ви! Думав, проста ви… А виявилися «з родзинкою»! Марина нічого мені про ваше минуле не розповідала.

— Ну і мавпа ж ти волохата, блохаста! — несподівано гаркнула теща.

— Хто, я?! — вражено скрикнув Роман. Що він уже накоїв?!

— Та не ти, а собака! — підчепила теща тапком собачий хвіст під ліжком, і пес миттю вискочив і накивав п’ятами. — Що він під ліжком знову робить?! Бачу ж — хвіст стирчить! Ех, Ромо, Ромо, просила ж…

— Вибачте, Раїсо Кирилівно, — склав руки в благанні Роман. — Я вам підлогу помию!

— Ну, за це, милий, завтра сніданок готуєш ти, як мінімум!

— Слухаюсь, товаришу старший фізмат! Не смію суперечити! — вигукнув Роман, приклавши руку до скроні.

Знову вони зайшлися сміхом.

— Подобаєшся ти мені, Ромо, непоганий ти чоловік, — продовжувала посміхатися теща.

— Ви мені теж до душі припали, Раїсо Кирилівно. Я навіть з рідною матір’ю так не сміявся.

— Так я і є твоя мама тепер. Тепер у тебе їх дві.

— Тоді добраніч… мамо.

— Солодких снів, синку.

Цю історію надіслав нам наш читач Роман, а ми лише трохи надали їй ладу, аби кожен міг відчути цей неповторний аромат сільського вечора. Знаєте, кажуть у народі: «Не дивись на старі стріхи, а дивись, які в хаті втіхи», бо за простою хусткою та натрудженими руками часто ховається неабиякий розум і велика душа.

Буває так, що ми дивимося на людей звисока, а вони виявляються куди глибшими за наші про них уявлення.