— Катю, а мама Матвійка при тобі як називає? Тут Катю прорвало: — Давно тобі сказати хотіла! То синочком, то Сергійком. Дивно це все, любий. — Дуже, Катю, чому мовчала? Мама ж із нашим сином сидить, сама. А якщо в неї недобре з головою, чи ще щось? Кидай свою роботу, ну нащо ті гроші, сиди з сином

— Як добре було гуляти вечірнім містом! — думала Катерина. — Спокійно дихати свіжим, морозним повітрям і не турбуватися, що синочку холодно, він голодний чи треба змінити підгузок.

— Давай частіше вибиратися на прогулянки, можна навіть без кіно чи театру, — Катя ближче притиснулася до чоловіка, і він обійняв її своєю великою рукою, таку маленьку, тендітну. — Добре, що твоя мама погодилася посидіти з Матвійком.

На роботі в Івана всім співробітникам подарували по два квитки на виставу, і він сьогодні з дружиною повертався пізно ввечері з театру.

— Ага, нам точно не вистачає такої перезавантаження.

— Точно! Ти маєш рацію, наче ми порожні банки, і нас знову наповнили.

— До речі, може, по келиху ігристого?

— Іванко, ти хіба не пам’ятаєш, що було в новорічну ніч? Я не готова ще раз до таких піруетів. Найголовніше — Людмила Аркадіївна задоволена. Скільки від подружок чую, що не хочуть з онуками сидіти, особистим життям займаються, а твоя мама — з радістю.

— А ти знаєш, мамі зараз не просто, мені здавалося, що в неї тужливий настрій.

— Ще б пак! В одну мить і чоловіка, і сина втратити.

— Еге ж… я вже погано пам’ятаю їхні обличчя й голоси, від цього найважче. До речі, той чоловік, що врізався в них на катері, через десять років раптом з’явився. Мама дзвонила, розповідала.

— Та ти що! І що йому було треба?

— Цей нахаба побачив, що розбитий човен так і стоїть у батьків удома під навісом, і зайшов з’ясовувати, чи не залишилася там його сумка. Як він викрутився й перейшов на умовний термін, голова не бере?

— Ось жах. Зрозуміло, чому Людмила Аркадіївна така стурбована й засмучена останнім часом.

— Звичайно, знову це все пережила, коли його перед собою побачила. І ж не посоромився!

— Іванко, а давай твою маму частіше до нас запрошувати. Необов’язково сидіти з онуком, просто в гості.

— Гарна ідея. Мама в мене розуміюча.

Вони йшли тихою алеєю й усміхалися одне одному. Так добре було, спокійно. Щасливо.

На пропозицію частіше бувати Людмила Аркадіївна відреагувала одразу:

— Дякую, мої хороші! Я часто приїжджати не буду. Ви краще самі, коли треба, телефонуйте.

Вона вийшла на пенсію і вирішила більше не працювати. Часто боліла голова, тиск то різко підіймався, то знижувався.

Людмила Аркадіївна вирішила, що зайва копійка хоч і не завадить, але здоров’я не додасть. Пішла з роботи й стала почуватися краще.

Останні десять років вона працювала за двох, щоб єдиний син ні в чому не відчував потреби. А тепер в Івана своя сім’я, гарна робота, дитина є.

Візити свекрухи подобалися всім.

Дворічний Матвійко вже впізнавав бабусю здалеку, якщо вона приїжджала під час прогулянки, і з задоволенням залишався з нею. Катя не часто, але користувалася допомогою бабусі.

Уже кілька разів дзвонили з останнього місця роботи й пропонували вийти з декрету раніше.

— А чому ні, Катрусю? Якщо можна поки на півдня вийти, то йди. І Матвійко не нудьгуватиме, і ти займеш себе, я ж бачу, що ти сумуєш за роботою.

— Сумую, Людмило Аркадіївно. Я навіть не розраховувала на таку допомогу від вас. Не хочу змушувати, це все ж наш син, і виховувати його маємо ми.

— Син. А для чого тоді ще потрібна бабуся, як не допомагати? Та й я відволічуся, мені в чотирьох стінах задушливо й нудно. На цілий день я не готова, а на пів дня — згодна.

Катерина владнала все на роботі й вийшла на період відпустки співробітниці: спробувати, чи зможе вона перелаштуватися, увійти в ритм, і найголовніше — перевірити, як відреагує син.

Але вийшло якнайкраще.

Матвій спав до дев’ятої-десятої години ранку, потім прокидався, снідав, грався з бабусею і на той час, коли Катя поверталася додому, лягав на денний сон або вже прокидався.

Виходило, що бабуся сиділа з онуком години по три-чотири на день. Такий розпорядок усіх влаштував.

— Ходімо синочок обідати, скоро Катя прийде. Мама з’їздить, подивиться, як там курочки, і завтра повернеться. Слухайся, Сергійку, няню!

Катерині ледве погано не стало там же біля дверей. Сьогодні вона повернулася раніше звичайного й відчинила двері своїм ключем, щоб, якщо син спить, не розбудити його.

— Ось і Катя прийшла, — усміхалася Людмила Аркадіївна. — А ми в синочки-матері граємося.

— Еге ж? — розгублено промовила Катя і взялася знімати куртку.

Ця ситуація не виходила в неї з голови. Розповідати про те, що почула, чоловікові одразу не стала, зателефонувала своїй матері. Та заспокоїла:

«Що тут такого? При вас вона адекватно поводиться? Ну от. Бити на сполох треба буде, коли вона і при вас щось скаже чи зробить. Камери про всяк випадок поставте, якщо вже боїтеся. А взагалі, вважаю, що рано, ти, доню, на роботу вийшла, у тебе ще хвилювання за сина загострене».

Катерина на деякий час заспокоїлася, поки чоловік теж несподівано не почув, що мати називає Матвійка Сергієм.

— Катю, а мама Матвійка при тобі як називає?

Тут Катю прорвало:

— Давно тобі сказати хотіла! То синочком, то Сергійком. Дивно це все, любий.

— Дуже, Катю, чому мовчала? Мама ж із нашим сином сидить, сама. А якщо в неї недобре з головою, чи ще щось? Кидай свою роботу, ну нащо ті гроші, сиди з сином!

Катя надула губи і склала руки перед собою. Але чоловік мав рацію.

— Треба завтра з матір’ю поговорити. Сам до неї з’їжджу.

Людмила Аркадіївна нервово торкалася чайної ложки, дивилася в чашку, наповнену чаєм.

— Онук він тобі, не син! — продовжував розмову Іван.

— Синочку, вибач, що так вийшло. Я не хотіла, щоб ви з Катею чули. Нічим я не хвора, усвідомлюю, що роблю. Ти ж весь час при мені був, поки не одружився.

На пенсію вийшла і так мене туга огорнула, що вити хотілося, а Матвійка побачила — він копія маленький Сергійко, губки тільки Каті.

Саме якось вийшло. Та й на Сергійка ж не реагує. А для мене — віддушина. Я ж досі змиритися не можу, що втратила молодшого синочка. Ні, ти не подумай, я дуже люблю тебе і Катю, і Матвійка.

Мати хотіла ще щось сказати, але у дворі загавкав собака.

— Чекаєш когось?

— Ні, — мати відсунула шторку на вікні. — Після того випадку, як цей чоловік з’явився, спокійно спати не можу. А тиждень тому помітила, що в човні лазив хтось, мабуть, поки мене немає, там нишпорили.

— Ось тобі й маєш. А чого мовчиш? Раптом злодії чи ще гірше цей колишній вʼязень. Щось він усе-таки шукав там.

— Згадала я тут. Коли слідчий мене запрошував, він теж запитував про сумку чи про коробку. Щось перевозив він на своєму катері, а коли врізався, сумка й відлетіла.

— Неспокійно тут, мамо. Давай до нас, поки все не владнається.

Так Людмила Аркадіївна місяць жила в сина.

Потім дізналися, що колишній вʼязень, дійсно, після звільнення виїжджав із країни, але нещодавно повернувся і весь цей час шукав щось — чи то гроші, чи то коштовності.

Але незабаром його знову посадили, і всі зітхнули вільно.

Людмила Аркадіївна при невістці із сином більше онука сином не називала. І не давала приводів для хвилювання. А пізніше Іван запропонував:

— Мамо, ми тут із Катею подумали. Переїжджай у місто жити. Га? Хочеш до нас, а хочеш у сусідню квартиру, її нещодавно на продаж виставили.

Людмила Аркадіївна із задоволенням прийняла пропозицію сина. Вона купила сусідню однокімнатну квартиру, а гроші, що залишилися, подарувала синові з невісткою, щоб вони купили автомобіль.

***
Ця історія дуже зворушлива: вона про те, як любов матері може приймати різні форми, а біль від втрати — шукати відраду в онуках.

Дуже добре, що Іван та Катерина поставилися до ситуації з розумінням, а не з осудом, адже «серцю не накажеш».

Іноді найкраще, що ми можемо зробити для своїх літніх батьків, — це подарувати їм близькість, а не лише гроші чи допомогу, дозволяючи їм знову відчути себе потрібними й корисними.

А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Катерина, що не одразу сказала чоловікові про те, що почула?