— Каву випили, давай тепер на гущі ворожити, — запропонувала Тетянка. Загорнувши чашки в серветки, ми вирушили до сусідки — гладкої фарбованої блондинки пані Люби. Вона дістала блюдце, викликала дух Наполеона, і той неохоче повідомив, що ми вийдемо заміж за братів на прізвище Бондаренко в місті Лубни

— Ну чому, чому мені не можна у Тетянки на ніч лишитися?!

Ми з Тетянкою вирішили взяти бабусю змором. Вона щоразу якось так хитро уникає відповіді, що моя заповітна мрія — заночувати у подруги — розпливається перед очима й тане десь за обрієм.

Нам уже по шістнадцять, і та жага до свободи так стукає в серці, що ми готові битися за кожен клаптик власної території.

— Не знаю, не знаю… — Бабуся тільки знизує плечима й пірнає в глибини шафи, хоча робити їй там, чесно кажучи, нема чого. — Молодій дівчині належить спати вдома, і годі про це.

— Цікаво виходить: мені у вас лишатися можна, а їй у мене — зась? То що ж, я гірша за вашу внучку, чи як?! — зухвало кидає Тетянка.

— О! — приголомшено підтакую я. Така проста думка мені й у голову не приходила.

Бабуся вигулькнула з надр шафи. Ми стоїмо плечем до плеча, затамувавши подих, і чекаємо на вирок.

— А звідки я знатиму, дійшли ви до хати чи ні? — з сумнівом примружилася вона.

— Ну телефон же є! — хором випалили ми.

Радість від здобутої волі сп’янила нас так, що аж у вухах задзвеніло. Розмахуючи сумкою, де лежали нічна сорочка, зубна щітка, капці та рушник, я мало не підстрибувала на ходу.

Тетянка мене присоромила — мовляв, не треба привертати зайвої уваги. Тим паче, ми вирішили йти до неї пішки через старі затишні вулички, щоб розтягнути задоволення.

— А давай зріжемо через Піщанку, — запропонувала подруга. — Там тихо, як у селі, машин майже немає, повітрям подихаємо.

На одній із тих тихих вуличок біля хвіртки стояв чоловік, обличчя якого здалося мені знайомим.

— О-о-о! — вигукнув він, побачивши нас. — Зіроньки мої, ану йдіть-но сюди!

— Ой, — прошепотіла Тетянка, — це ж наш географ, Василь Костянтинович! Я й забула, що він тут живе.

— Доброго вечора, Василю Костянтиновичу! — ми витягнулися, як лані. — Нас удома чекають, ніяк не можна запізнюватися!

Але «Шаліко» (як ми його поза очі називали за любов до кавказьких історій, хоча сам він був щирим українцем) владно махнув рукою і запросив нас до двору.

За хвилину у вітальні вже стояв накритий стіл. Господар усівся зі склянкою червоного напою – власного приготування, а Тетянка — за піаніно, і я млосно сперлася на інструмент, вдаючи з себе оперну діву. Домашні Василя Костянтиновича покірно розсілися під стіною, не сміючи суперечити патріарху.

— Це мої найкращі учениці! — проголосив він, піднявши склянку з бурштиновим напоєм. — Співайте!

Тетянка слухняно вдарила по клавішах, і залунав хіт сезону — італійська пісня, яку тоді крутили на кожному кутку: «Ке конфузьйоне, сара перке ті амо…»

Ми виводили на два голоси, старалися щосили. Рідні вчителя мовчали, як риби. Василь Костянтинович слухав із заплющеними очима, час від часу присьорбуючи. Раптом він гепнув кулаком по столу:

— Так! І де це ви такої дурні понабиралися?!

— У таборі… — заїкаючись, перезирнулися ми. — Ми ж туди з хором їздили, там усі таке співали.

— А ще що співали? — прогримів він. Один із онуків, що сидів на колінах у матері, злякано заплакав.

— Бачите — навіть дитина плаче! — вказав учитель. — Це тому, що йому прикро слухати таку музику! Тьху, а не пісня. Нашу давайте, рідну!

Ми перелякалися не на жарт. Попереду нас чекала сувора Тетянчина мама, тітка Соня, а позаду вже ввижалася тінь моєї бабусі, що сиділа біля телефона.

— Що заспівати? — А що вмієте? — зверхньо запитав він.

— Тату, я на хвилинку дитину перевдягну, — ризикнула подати голос невістка. Малюк продовжував монотонно скиглити. — Сидіти! Коли цю свистопляску слухали, то нікуди не просилися, — розгнівався господар.

— Давай швидко «Ой у лузі червона калина»! — пошепки запропонувала Тетянка. — Тільки ми на два голоси, третього немає, — несміливо попередили ми. — Давайте вже як є, — махнув рукою Василь Костянтинович.

Ми набрали повні легені повітря і вжарили. Дитина замовкла з відкритим ротом. Ця піднесена пісня подіяла на вчителя магічно: він подобрішав і навіть запросив нас до столу.

— Василю Костянтиновичу, — переминаючись із ноги на ногу, почала я, — а телефон у вас є? Нам би хоч додому подзвонити…

— Ось телефон, — дозволив він.

— Тітко Соню! — закричала я в слухавку. — Ми тут у гості зайшли до вчителя географії! Співаємо! Не хвилюйтеся, він нас скоро відпустить!

Трубка ніби обпекла мені вухо, тож я швидко кинула її на важіль.

— Ну, що там? — спитала бліда Тетянка. — Легко не відбудемося, — пробурмотіла я.

Боже мій, невже ніч у подруги варта таких жертв? Наступним номером програми стала «Ой за гаєм, гаєм». Наш «Шаліко» вже був у тій стадії, коли не помічав, що ряди глядачів помітно порідшали.

— Ех, гарно… — просльозився він. — А «Реве та стогне» можете?

Тетянка ображено сопнула й завела пісню. Ми намагалися пояснити, що для справжнього багатоголосся нам не вистачає людей, але тут втрутилася невістка:

— Дівчаток удома чекають, уже темно, відпустіть їх!

— Так! Так! — ми підхопилися й рвонули до дверей. — Ми ще прийдемо! З третім голосом! До побачення!

Вулиці Піщанки освітлювали лише зірки. Ми летіли до Тетянчиного дому, лякаючись власної тіні та кожного шереху.

— Котра година, не бачила? — задихаючись, спитала подруга. — У будь-якому разі, на нас чекає страта, — мало не плачучи, прохрипіла я.

Тітка Соня стояла в дверях під’їзду з качалкою в руках.

— Вона що, справді по нас нею пройдеться? — я відсахнулася в жаху. — Йди вперед, щоб на вулиці концерту не було, — попередила Тетянка і метнулася в під’їзд, петляючи, як заєць.

— Ах ви ж негідниці! — гримів голос тітки Соні по стінах. Дядько Степан ледь встиг перехопити качалку.

— Ви думаєте, коси розпустили — то вже дорослими стали?! — тітка Соня вхопила рушник. — Та я вас за ті коси і відлупцюю! І не подивлюся, що ти не моя донька! Ти мені як рідна, і я за тебе відповідаю!

Погоня по кімнатах закінчилася тим, що знизу піднялася сусідка.

— Соню! — суворо сказала вона. — Ти зі своїми порядками людям спати не даєш! Що це за крики на дітей? Краще б свої панталони з двору прибрала, а то полощуться на вітрі, як вітрила на фрегаті. Скільки їх у тебе, що на весь мотузок вистачає?

— Та мої панталони біліші за вашу скатертину! — миттєво переключилася тітка Соня на нову ціль. — Ваше виховання нам не підходить — у вас дівка по побаченнях бігає з восьмого класу!

— Ой, не починай, — зморщилася сусідка. — Завтра прийду на карти, готуй налисники!

— Ну що, дівчата, набралися пригод? — погладив нас по головах дядько Степан. — Йдіть краще, не муляйте їй очі, поки вона відволіклася.

— Швидко дзвони бабусі! — відрізала тітка Соня. — Що жінка подумає — куди вона дитину відпустила, в сім’ю чи в табор?!

Бабуся вже була готова до серйозної розмови, але урочисто пообіцяла, що це був перший і останній раз, коли вона виявила таку слабкість.

Наступного ранку квартира була в нашому розпорядженні — батьки пішли гуляти в парк.

— Каву випили, давай тепер на гущі ворожити, — запропонувала Тетянка. Загорнувши чашки в серветки, ми вирушили до сусідки — гладкої фарбованої блондинки пані Люби.

Вона дістала блюдце, викликала дух Наполеона, і той неохоче повідомив, що ми вийдемо заміж за братів на прізвище Бондаренко в місті Лубни.

— Щось сьогодні Наполеон не в гуморі, — засумнівалася ворожка.

Повернувшись додому, ми замислилися: як би так змінити зовнішність, щоб не виглядати панночками з минулого століття?

— Усі дівчата зі стрижками, тільки ми з косами, як із печі вилізли, — накручувала я подругу. — Ось хто хлопцям найбільше подобається? Маринка! А в неї зачіска — за останньою модою.

— Їй батьки все дозволяють, — зітхнула Тетянка. — А хлопці нас цінуватимуть потім, коли час прийде заміж виходити. — Дякую, велика втіха! — з’язвила я. — А до того часу так і ходитимемо з волоссям до п’ят.

— Треба чубчики врізати! — придумала Тетянка. — Треба волосся вперед зачесати — і чик!

Розпустивши коси, ми взяли величезні кухонні ножиці й відчистили собі по пів голови. У дзеркалі відбилися ошелешені круглі фізіономії з чудернацькими щітками, що стирчали в різні боки. Результат нам, м’яко кажучи, не сподобався.

— Як тепер рятуватися? — гарячково зачісуючи ті щітки за вуха, причитала Тетянка. — Мама нас тепер точно вб’є!

У шістнадцять років світ здається величезним, а кожна дрібниця — доленосною, чи то невдала стрижка, чи перша ніч поза домом.

А ви пам’ятаєте свої перші спроби стати дорослими? Чи траплялися у вас, любі наші читачі, такі кумедні історії, коли бажання змін закінчувалося повним фіаско, про яке зараз згадуєш із теплою посмішкою?