Кажуть, прабабця моя циганка була, напевно, це від неї цей дар, а ти, Ларко, своє щастя мати дітей подрузі своїй віддала. Тепер вона за вас двох віддувається, хіба можна своє ліжко комусь пропонувати? Ні в якому разі не можна

До цього санаторію Лариса та Борис їздили вже кілька років поспіль. Між собою навіть називали його «друга дача», настільки вони там звикли відпочивати й підліковуватися. Приваблювала в санаторії не тільки величезна територія, що виходила до власного пляжу біля моря, а й затишні номери, в яких підтримували чистоту та регулярно міняли білизну.

І дуже різноманітні страви шведського столу, багато овочів і фруктів. А риба та м’ясо завжди були надзвичайно смачно приготовані.

Зазвичай за столиком Ларисі та Борису траплялися приємні сусіди, як правило, пари їхнього ж віку, теж десь трохи за сорок. Наче хтось невидимий спеціально підбирав гостям санаторію відповідних сусідів. Але цього разу відразу пішло щось не так, як зазвичай.

За їхнім столиком виявилася дуже дивна, навіть чимось неприємна жінка років п’ятдесяти. Їла вона мало й без апетиту, наче це був якийсь нав’язаний їй обов’язок.

Їла мовчки, на делікатні слова та запитання Лариси й Бориса відповідала сухо й однослівно, наче даючи зрозуміти, що спілкуватися не хоче.

Та й зовні була вона худа, але не струнка, а виснажена, як старенька. Загалом, неприємна сусідка для настрою на відпочинку…

Виходячи мовчки з-за столу, Олена Георгіївна, як вона їм неохоче представилася, йшла до роздачі. І у взяті з собою лотки набирала з таць салати, шматки курки та фрукти.

Коли Лариса вперше це побачила, вона від здивування навіть штовхнула плечем чоловіка: «Вона що, при всіх їсти не може, а в номері обʼїдається?» Борис посміхнувся і прошепотів: «По ній і не скажеш, що вона їсть за двох, дивно, що їй ніхто не робить зауважень, адже на виніс не можна».

Але потім вони випадково побачили свою сусідку на пляжі рано вранці, і не одну, а з хлопчиком років шести. Вони скупалися, і Олена Георгіївна розклала на лежаку лотки з їжею та фруктами.

Хлопчик їв не дуже добре, вона його вмовляла, але якось дивно, не словами, а їла сама, закочуючи очі від задоволення. При цьому усміхаючись чарівно й мило, і здавалася молодшою. Коли люди повалили на пляж, Олена Георгіївна з хлопчиком зібрали речі й тихо пішли.

«Онук, напевно, схоже, він хворий якийсь», — припустив Борис, і Лариса з ним погодилася: «Так, шкода, коли діти хворіють, напевно, лікувати його привезла…» Але при зустрічі за столиком Олена Георгіївна знову мовчки жувала брюссельську капусту і пила просту воду…

***

Несподіване відкриття

Але одного разу сталася нестандартна ситуація. За сніданком, коли сусідка їла порожній рис, до обіднього залу вбіг її хлопчик і став злякано озиратися, наче шукав свою бабусю.

Олена Георгіївна сиділа спиною й не бачила, і Лариса акуратно їй вказала: «Ваш онук вас шукає, зайшов і мало не плаче!» Вона озирнулася, змінилася на обличчі, і вправно та витончено ковзаючи між столиками, підбігла до нього, обійняла його мовчки, притиснувши до себе й гладячи по спинці. І ось він уже усміхається.

Вона взяла його за руку, і вони разом підійшли до роздачі. Олена Георгіївна стала складати в лотки, які поспіхом залишила на столі, ту їжу, на яку вказував хлопчик.

А потім раптом вона здивувалася, кивнула йому, взяла тарілки, наповнила за його бажанням, і вони обоє повернулися до столика.

З хлопчиком Олена Георгіївна відразу стала іншою. Вона зніяковіло посміхнулася: «Син зазвичай соромиться їсти при всіх, він майже не чує і не може говорити, впав з гойдалки три роки тому. А сьогодні він вийшов з номера подивитися, чи не йду я, а двері захлопнулися. І Віталик сюди сам прийшов, я така рада, зазвичай він їсть біля моря або в номері!»

Віталик тим часом їв з апетитом і з цікавістю на всіх поглядав. І Лариса дещо запідозрила і вирішила ніби ненароком неголосно запитати: «Ого, ти що, любиш броколі?»

Віталик на автоматі кивнув, що означало — він чує нормально. Олена Георгіївна це теж зрозуміла і здивовано подивилася на Ларису.

«Ви знаєте, я бачила на роздачі нову страву, не знаю, як вона називається, ходімо я вам її покажу», — покликала її Лариса, і коли вони відійшли від столика, вона прошепотіла сусідці: «Я логопед у школі, я давно з дітьми працюю, у Віталика тупиковий синдром, я зможу вам допомогти».

«Але як?» — прошепотіла у відповідь сусідка.

«Приходьте на море після вечері, будемо робити вигляд, що ми просто гуляємо разом», — запропонувала Лариса, і Олена Георгіївна закивала головою: «Так, так, дякую, я хапаюся за будь-яку можливість, а ви з чоловіком дуже приємна пара, я вам довіряю. У вас, напевно, вже дорослі діти?»

Лариса від цього запитання хвилину помовчала і перевела подих. Це була заборонена тема: вони з чоловіком вже давно намагалися лікуватися, але безуспішно.

«Ні, у нас немає своїх дітей, але в школі у мене багато діток, у яких були різні проблеми, але разом ми їх подолали», — якомога м’якше відповіла вона, намагаючись не показувати свого відчаю.

«Вибачте, вибачте», — жінка потиснула їй руку, винувато дивлячись на Ларису. Хотіла щось ще сказати, але передумала. І вона пішла за руку з сином, озираючись, і лише самими губами виразно й беззвучно ніби сказала: «Ми прийдемо!

***

Довіра та диво на березі моря

Після вечері сонце вже сідало, південний вечір починається рано. Лариса та Борис сиділи біля самої води, на пляжі було майже безлюдно, коли до них підійшли Віталик та Олена Георгіївна. Віталик одразу почав бігати по краю моря і збирати мушлі, а Борис сказав сусідці: «Ви вибачте, ми подумали, що ви молода бабуся, негарно вийшло».

«Ой, ну що ви, за віком я могла б бути бабусею. Заміж не вийшла, а коли батьків поховала, така туга на мене навалилася. А потім я зустріла Аркадія, він мене трохи старший, і нас обох накрило шалене кохання!

Спочатку я вирішила, що це в нас від самотності, він теж один на всьому білому світі. Але час минав, а нас було не відірвати одне від одного. А потім я зрозуміла, що в положенні, і страшно злякалася. Мені це здавалося неможливим, але Аркадій дивився на мене, як на Мадонну, і благав подарувати йому немовля…

Він нас тепер скрізь возить на відпочинок, ми винні, старі телепні, не впоралися і не змогли зберегти синові здоров’я…»

Голос Олени Георгіївни затремтів, і вона відвернулася, ледь стримуючи сльози. Лариса поклала їй руку на плече:

«Не поспішайте себе картати, і у молодих теж так буває, навіть частіше. Повірте мені, все буде добре!»

І Лариса витягнула ногу до води, спеціально підставивши підніжку Віталику, що пробігав по водичці.

Він спіткнувся, почав падати, мати побачила його злякані очі й заціпеніла, адже тут не тільки пісок, а й каміння!

«Мама-а-а-а-а-а!» — вирвався гортанний крик, наче з усього невеликого тільця хлопчика, але Лариса вже вправно підхопила його під живіт, притягнула до себе і стала жартівливо запитувати:

«Ну що, ти злякався? Та годі, каміння далеко, ну впав би у воду, ось дивись, які мушлі красиві, давай їх теж зберемо, га?»

«Давай, у мене таких немає», — одразу заспокоївся Віталик.

Він сказав це легко, наче так і має бути, а Олена Георгіївна від жаху прикрила рот рукою, потім хотіла щось сказати, як вона злякалася за нього, але Лариса швидко їй прошепотіла:

«Лено, мовчи, рот рукою закрий!!!»

Потім вони разом реготали, як у тій ситуації зникла їхня офіційність, звернення на «ви» та по батькові.

«Ларко, ти чудо, я не знаю, як тебе і дякувати. І твій Борис теж чудова людина. Днями за нами приїде Аркадій, я хочу вас обов’язково познайомити».

«Ленко, ми із задоволенням, твоя історія мене просто вразила, ви класні, і у вас все буде чудово, тільки ніколи не панікуй!» — обійняла нову подругу Лариса.

«Слухай, ти вибач за запитання, але чому у вас немає дітей? Ви ж створені для того, щоб у вас були діти, видно, що любите і розумієте цих маленьких бешкетників?» — Олена запитала обережно і вказала на Борю, який купався з Віталиком, підкидаючи його на хвилях. Потім вони вийшли з води і почали будувати вежу з піску, сміючись і голосно базікаючи…

***

Таємниця та її розгадка

Лариса цих розмов зазвичай уникала, але з Оленою їй було легко і просто, і вона раптом розговорилася: «Не знаю, ми дуже хотіли, кажуть, ми обоє здорові. Останні роки намагалися навіть робити штучне запліднення, але не прижилося. Напевно, візьмемо дитину з дитбудинку», — сумно посміхнулася Лариса.

«Ну це діло хороше, але дивно, що так глухо у вас, ніби хтось наврочив? Може ти своє щастя материнства комусь віддала випадково?» — несподівано запитала Лена.

«Хіба так буває?» — розсміялася Лариса. — «Хоча була у мене подруга Жанна, вони дітей взагалі не хотіли, довго протрималися, а потім у них як пішло, тепер у них троє. Жанка каже, що не зможе, як деякі, позбутися і якщо що, буде знову з немовлям, хоча вони щосили оберігаються. Чудеса просто».

«Ну так, ну так», — Олена вивчаюче подивилася на Ларису, наче на щось наважуючись. І нарешті махнула рукою:

«Гаразд, я ж зарікалася ніколи більше не ворожити, раніше я цим дуже сильно захоплювалася. Але коли з Віталею все це сталося, мені одна знайома сказала, що це все від моїх захоплень ворожіннями та передбаченнями. Мовляв, темні це справи, нехороші. Хоча я не ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, вмію нічого такого, просто за натхненням можу людину відчути і все про неї зрозуміти».

«І що ти пропонуєш?» — здивувалася Лариса.

«Давай свої руки і закрий очі, якщо що — ми просто біля моря медитуємо».

Лена взяла її за руки і почала щось тихо говорити. Лариса слухала її заспокійливий голос крізь шум морської хвилі, що набігала. Відповідала на якісь запитання і немов провалювалася в минуле…

«Так, Жанна не раз у нас з чоловіком ночувала, коли в гостях у нас засиджувалися…»

«Так, одного разу вони спали на нашому з Борисом ліжку, у нас тоді в іншій кімнаті диван зламався, незручно було гостей на підлогу класти. Ось ми з Борисом і лягли спати самі на надувному матраці. А Жанка з Геннадієм всю ніч любили один одного на нашому ліжку. Вона потім навіть сказала, що в неї якась пристрасть до нього з’явилася. До речі, потім у них через рік і стали один за одним діти зʼявлятися…»

Хвилі шурхотіли по піску і відбігали назад. Лена відпустила її руки, але Лариса не одразу прийшла до тями, у неї було відчуття, що вона ще там, у минулому.

«Та ти просто чаклунка», — пожартувала Лариса, розминаючи занімілі руки.

«Кажуть, прабабця моя циганка була, напевно, це від неї, а ти, Ларко, своє щастя мати дітей подрузі своїй віддала. Тепер вона за вас двох віддувається, хіба можна своє ліжко комусь пропонувати? Ні в якому разі не можна!»

«А як же в готелі чи в поїзді?» — здивувалася Лариса.

«Ну там теж можна щось таке підхопити, але вкрай рідко. А тут ваша енергія сімейна сконцентрована. Ваша любов, ваша пристрасть, ваші сподівання та мрії…»

Лена схилилася над Ларисою і прошепотіла якісь незрозумілі слова, схожі на заклинання. «Не питай, що я говорила, тобі це знати не треба. Вдома, як приїдете, постарайтеся, як ти кажеш, частіше з Борисом “любити один одного”, у вас з цим все нормально?»

«Ну так, тільки результату немає», — з самоіронією відповіла Лариса, але Лена не помітила її іронії і додала: «І старайся згадати те, як було раніше, коли ви навпаки боялися раніше часу завагітніти. Будь як дівчинка-боягузка, роздражни його…»

***

Довгоочікувана зустріч

Розлучалися подруги з великим жалем. Чоловік Олени Аркадій виявився дуже класним, а коли він зрозумів, що Віталик заговорив завдяки Ларисі, він не знав, як і дякувати.

Прощальний вечір у санаторії вони відзначили в ресторані, це Аркадій постарався. І, обіймаючись на прощання, подруги домовилися зідзвонитися й обов’язково зустрітися ще, попри те, що живуть у різних містах…

Особливо довго чекати зустрічі їм не довелося. Вже за рік Олена, Аркадій і Віталик приїхали в гості до Лариси та Бориса на хрестини їхньої маленької доньки. Само собою зрозуміло, що Лариса саме Лену попросила стати хрещеною їхній маленькій донечці Юлечці…

Зупинилися Олена, Аркадій і Віталик неподалік від дому Лариси та Бориса в готелі.

Лена вважає, що так буде правильно, вона ж правнучка циганки і їй видніше…