— Коханець їй його подарував, — пояснює Ірина. — Тепер уже цього коханця і на світі немає, але салон свекруху мою непогано годує. У цьому-то салоні колись чоловік Ірини і познайомився з колишньою – Христиною, вона там і зараз працює

— Я б теж хотіла працювати там і отримувати пристойно, і графік мати прийнятний, — каже Ірина подрузі. — У мене ж медична освіта є, я б курси закінчила, поки в декреті…

— А тобі не все одно, хто ще там працює? — знизує плечима подруга. — Тим більше, як я розумію, ви взагалі ніяк не перетинатиметеся, специфіка роботи така, що ні ти в неї, ні вона в тебе не забере клієнтів.

— Е ні, а плітки? Обстановка в колективі? І взагалі, у цієї Христини навіть відсоток, який їй на руки залишається, і той набагато більший, ніж в інших. Ну і, якщо я прийду туди, то неминуче будуть усі дивитися: а як ми одна з одною, а як свекруха до нас. Шоу, а люди завжди люблять попліткувати.

— Ну так закінчи курси, та й влаштуйся в інший салон, мало їх, чи що? — подруга Ірини явно не бачить проблем.

— Можна і в інший, але ти ж розумієш, що я там буду… як усі. У тому числі й відсоток хороший мені ніхто не зробить, і носом крутитимуть, якщо я в певний час, наприклад, не вийду. А я не вийду — дитина піде в садок, неминучі болячки почнуться, — пояснює Ірина.

– І я взагалі не розумію. Мій чоловік платить Христині чудові аліменти, свекруха над нею крила розпускає. Хто вона така? Давно б здогадалася і сама пішла. І свекруха… мені в очі посміхається, цвірінькає про те, як вона онука любить, а сама пригріла на грудях… навіть не знаю, як і назвати, вони ж навіть одружені не були. Загалом, я хочу, щоб Христина поменше з’являлася в нашому житті й не займала чуже місце.

Ірині 28 років, майже два роки її синові, майже 4 роки вона заміжня. У чоловіка і в неї — це перший шлюб. От тільки до Ірини чоловік кілька років жив із жінкою на ім’я Христина.

Христина подарувала сина, йому зараз майже 10, чоловік із нею так і не одружився, за рік після появи у родині дитини вони навіть роз’їхалися.

А взагалі чоловік в Ірини чудовий: діловий, заробляє, платить старшому синові непогані аліменти, ні в чому (майже) не відмовляє Ірині. Возиться з синочком, зі старшим сином у нього близькості так і не вийшло: розлучилися, коли той був зовсім маленьким. Є квартира — після реєстрації шлюбу купили трикімнатну, платять іпотеку, тож житлом Христина забезпечена, є машина, навіть дві, обидві в подружжя — дошлюбні.

Ірина за фахом — медична сестра, працювала в санаторії (всі учасники історії живуть на Київщині). На роботу добиралася електричкою, так було зручніше, навіть жартувала свого часу, що всі на роботу їдуть у столицю, а вона з майже Києва — в область.

Платили на роботі небагато, хотіла вже міняти, але дізналася, що чекає дитину, залишилася. Чоловік працює в столиці, а його мама — досить забезпечена жінка, у неї свій салон краси.

— Коханець їй його подарував, — пояснює Ірина. — Тепер уже цього коханця і на світі немає, але салон свекруху мою непогано годує.

У цьому-то салоні колись чоловік Ірини і познайомився з колишньою – Христиною, вона там і зараз працює.

Правда, коли чоловік з нею знайомився, вона була майстром чоловічих зачісок, зараз — жіночих. У салоні Христина не єдиний і унікальний фахівець, але свекруха її не виганяє.

— У неї — мій онук, — сказала вона якось. — Їй треба і іпотеку платити, і хлопця ростити. Майстер вона непоганий, у колективі хаос не влаштовує, чому я її маю гнати? Тому що мій син з нею жити не став? Так адже до мене в салон вона прийшла раніше, ніж вони познайомилися.

— А свекруха, між іншим, була дуже проти, щоб її син із нею жив. Мені чоловік розповідав, — зауважує Ірина.

— Мовляв, мама не могла зрозуміти, що він знайшов у приїжджій непоказній дівчині з неблагополучної родини та за повної відсутності в неї освіти.

Сама Ірина заочно закінчила правничий факультет, але спеціальність їй ця не подобається, так, вступала і навчалася платно, щоб «корочки» були. Куди цікавішим їй зараз здається напрямок косметології, масажу.

Сидячи в декреті, вона вже зуміла одні курси закінчити. Чоловік оплатив без зайвих слів — цікаво, значить, цікаво.

Але Ірина ж із самого початку з далеким прицілом це робила — щоб працювати в сімейному, як вона вважає, бізнесі. На її думку, повинен же хтось замінити свекруху в майбутньому, та й узагалі, у матері чоловіка ні відпочинку, ні відпустки.

— Бо не будеш пильнувати — усе піде шкереберть, — вважає молода жінка. — Камери в загальному залі не рятують, а грошенята можна і приховати. Взяти одну суму, а озвучити адміністратору іншу. Я впевнена, що всі так і роблять.

Майстри в салоні працюють на різних умовах, у когось відсоток, що залишається на руках, більший, у когось менший. Найвигідніші умови — у Христини. І це Ірину особливо дратує: або б аліменти не брала, або б працювала як усі, а то бач — добре влаштувалася.

З чоловіком говорити на тему аліментів — марно. Починає злитися. Ні, вона нічого не має проти того, щоб свекруха проводила час зі старшим онуком, щоб чоловік знався із сином, але Христинина робота їй заважає.

— Бо я хочу там працювати, а не можу, там сидить колишня мого чоловіка. Навіть не колишня дружина, а колишня «незрозуміло хто».

Ірина пробувала натякати матері чоловіка про свої бажання, навіть якось сказала, що із задоволенням відучиться на таку спеціальність, якої в салоні ще немає, розширить спектр послуг — усе на користь сімейній справі. Ось тільки Христина…

— Не найкраща ідея тобі приходити на роботу до мене. А так, учися, звісно, завжди знадобиться. Тобі може в інше місце влаштуватися? Їздити в твій санаторій, справді, так собі задоволення, — відповіла свекруха, яка наполегливо не бажала помічати, проти кого спрямована мова дружини сина. Або робила вигляд, що не бажає помічати.

— Поговори з мамою, — вимагала Ірина в чоловіка. — Нехай твоя Христина піде. Так, я ревную, так, для мене це подразник. І потім, хто твоя дружина? Я чи вона? Ти мої інтереси збираєшся захищати?

Чоловік розлютився, мовляв, Христині треба жити, сина ростити, більше Ірина на цю тему з ним не розмовляла, але злитися не перестала. На свекруху теж, але головним чином, на жінку, яка займає чуже місце.

Від редактора: Яка ж тонка річ — сімейні стосунки, особливо коли в них втручається минуле! Здавалося б, усе добре, але один маленький камінчик не дає спокою. Недарма ж кажуть, що заздрість, як іржа, роз’їдає душу.

А як ви вважаєте, чи варто в таких питаннях розставляти все по місцях, чи краще відпустити ситуацію, щоб нікого не образити?