— Колю, ти знову жартуєш чи справді щось не так? І Микола їй одразу: — Ірусю, ну ти ж знаєш, звісно, жартую. Піду я краще ділом доведу, що люблю тебе такою, яка ти є, моя квіточка мила. А то мені язик від матері дістався дошкульний, прикусити його трохи треба

— Ти якась засмучена, Марино, що сталося? — лагідно запитала доньку Ірина Борисівна.

— Та, мамо, … іде якась смуга невдала, ніяк не виліземо з Толею з халепи, — похмуро повідомила їй Марина, — З грішми туго, на життя не вистачає. І як на зло, і в мене замовлення на проєкти впали, і в Толика доходи від магазину зменшилися. А платежів повно, от я й нервуюся, мамо.

— То може вам тоді назад до мене повернутися? — ніби між іншим запропонувала їй Ірина Борисівна, — Ну жили ж ми разом, та й ніби мирно все було, не сварилися.

Толик твій на мене не ображався, онучки в моїй кімнаті спали. Мені самій вже занадто просторо в двокімнатній квартирі. Може, повернетеся, Мариночко? Певно, за трикімнатну орендовану шалені гроші відвалюєте щомісяця?

— Мамо, ну ти не розумієш? Я онлайн працюю, мені тиша потрібна й окрема кімната. Плюс наша спальня і кімната дівчаток, тож нам мінімум три треба.

«Господар — пан, але жити по кишені треба б», — подумала Ірина Борисівна, але вирішила промовчати. Вона ж це вже казала, навіщо повторюватися?

А ще вона їм говорила, що краще вже кредит взяти, ніж орендувати. Хоч гроші не на вітер підуть.

І Марина, і Толя справді стараються, працюють багато. Це їхнє життя, своя голова на плечах, нехай самі й вирішують.

— Я якраз із тобою поговорити хотіла на цю тему, мамо.

— Якщо ти про гроші, то сама знаєш, у мене зовсім небагато відкладено, — одразу зрозуміла Ірина Борисівна.

— Та ні, мамо, не в цьому сенсі. У мене до тебе інша пропозиція, не знаю, з чого почати? Загалом, пам’ятаєш мою подругу Леру з Рівного?

— Звісно, пам’ятаю, дуже приємна дівчина. Шкода, що ніяк заміж не вийде. Вона ж твоя ровесниця? Та ще й із мого рідного міста, навіть розмова схожа. Мені це так приємно чути!

— Ось саме, мамо. У цьому вся річ. Лера з мамою продали нарешті квартиру в Рівному. Лера вмовила маму сюди переїхати. Але квартира в них малесенька, Лерка, звичайно, погарячкувала. Загалом, мама її вирішила винайняти кімнату, щоб доньці не заважати. Лера їй оплатить.

— То нехай у мене поживе, вона ж моя землячка. І мені не так сумно буде, — зраділа Ірина Борисівна, — А оплату за кімнату пропоную поділити навпіл, оскільки ви тут не живете. Це ж і твоя квартира!

— Мамо! Дякую, що ти мене зрозуміла! Ну й тобі до пенсії буде додаток, — зніяковіла Марина. Їй було незручно перед мамою, але хто ж іще допоможе?

Ірина Борисівна не стала їй говорити, що сама вона вміє за коштами жити й не шикувати, як дехто. Але не стала: натура така в неї — не любить зайвий раз висувати комусь претензії.

Ось чоловік у неї був майстер на претензії.

Вічно невдоволення висловлював. Та ще й скаже ніби жартома, а так прикро, пів дня немає настрою!

І головне, що то все добре, хвалить її, ніби навіть любить, а потім раптом не зрозумій чому як почне бурчати! І що вона підлогу не встигла помити, поки він ходив у магазин.

Або що доньку не так виховала, ніби одна вона її виховувала.

Може, він у чомусь і мав рацію, але душа противилася. Адже коли любить людина, не буде на іншого вішати за всі негаразди. І одного винним робити за все. Це ж їхні спільні і радощі, і прикрощі.

А виходило, що коли грошей немає або щось іще не так — у всьому Ірина Борисівна винна. А коли все є — це здебільшого Миколи заслуга.

Тож розійшлися вони вісім років тому. Микола тепер у батьківській квартирі один живе. І вони майже не спілкуються.

Інна Михайлівна виявилася напрочуд приємною і веселою жінкою. Легка, ненав’язлива, товариська!

А її деякі слівця, ті що давно не на слуху, просто гріли душу Ірини Борисівни. Ніби вона у своє далеке дитинство потрапила.

— От рано темніє, і дня не видно! — нарікала Інна Михайлівна вечорами, — А ти, Ірино, чого сама живеш? Теж без чоловіка доньку ростила?

— Та був чоловік, і жили добре, а на старості літ розсварилися, от і живемо нарізно, — відповідала Ірина Борисівна, знімаючи ледь помітну павутину з люстри.

— А в мене віддав Богу душу мій любий, ягідка моя, залишив одну. Вже п’ятнадцять рочків, як немає його. Тужу за ним, сил немає, хоча наганяти любив жартома, носом тикати змолоду любив, він же чоловік, зручно йому так!

І все в неї легко так виходило, та складно, що почала навіть Ірина Борисівна чоловіка Колю з іншим почуттям згадувати.

Бурчати то він бурчав, але й робив багато, і беріг її. І вона тоді себе коханою почувала.

— А хочиш, Ірино, з братом тебе познайомлю? — якось раптом запропонувала їй Інна Михайлівна, — Він днями з Рівного приїде, зустріч у нього з покупцем, він запчастини йому постачає.

До ресторану мене кликав, хоче мене з тим чоловіком познайомити. Може, каже, Інночко, хоч під завісу свого життя з гарною людиною поживеш у парі.

Самотніми завжди думки недобрі у віці приходити починають.

У ресторані Ірина Борисівна була ще в молодості, тому спершу думала відмовитися, а потім… погодилася. Коли її ще запросять? Та може, більше й ніколи!

— На ось тобі за кімнату, ходімо вбрання нове купувати! — скомандувала Інна Михайлівна. І Ірина Борисівна несподівано для себе… з радістю погодилася.

У ресторані грала приємна музика, було незвично яскраво й гучно.

— Он він, мій Павлик, рукою нам махає, — вказала Інна Михайлівна подрузі столик, — Із партнером розмовляє. Глянь, партнер і справді культурний чоловік. З борідкою, навіть симпатичний!

Підійшли ближче до столика, і раптом Ірина Борисівна просто остовпіла!

— Ірино, це ти? — чоловік із борідкою підвівся, замовк і дивився на неї на всі очі, як тоді, давно, в юності!

— Колю? Так це ти партнер? Навіть не подумала, що ось так ми з тобою зустрінемося! — Знову, знову обламалося мені. Не знайти мені судженого. Та й куди такій, як я, мріяти про щастя? — пожартувала Інна Михайлівна.

Тепер Ірина Борисівна знову заміжня.

Точніше, «при чоловікові»: він із туги спершу бізнес невеликий почав, а потім вирішив, що на доньчину квартиру працюватиме — ну хто ж допоможе, як не тато?

Брат Павлик Інні Михайлівні з донькою теж із житлом допоміг. Але й ідею видати заміж сестру й племінницю не полишив. Він же в них поки що єдиний чоловік, хто ж про них подбає?

А Ірина Борисівна тепер, коли їй здається, що Микола чимось незадоволений, молитву читає, щоб чоловік остиг. А потім йому каже:

— Колю, ти знову жартуєш чи справді щось не так? І Микола їй одразу:

— Ірусю, ну ти ж знаєш, звісно, жартую. Піду я краще ділом доведу, що люблю тебе такою, яка ти є, моя квіточка мила. А то мені язик від матері дістався дошкульний, прикусити його трохи треба!

Вміти треба жити разом, берегти своє кохання. Розсваритися ж легко. А знайти рідного по душі — ой, як непросто!

***

Ось такою чудовою та дивовижною історією поділилася наша читачка Ірина. Дякуємо.

Як же часто трапляється, що люди, не зумівши впоратися з побутом і втомою, роблять боляче найріднішим, а потім і самі шкодують!

Ірина Борисівна та Микола Миколайович розійшлися через те, що не навчилися відкрито говорити про образи. Але доля, бачите, дала їм другий шанс! Головне — винести уроки зі своїх помилок.

Аж мурашки по шкірі, як миттєво чоловік, який мав стати нареченим Інни, став чоловіком Ірини!

Чи вірите ви в те, що любов, яка спалахнула знову через роки, стає міцнішою?