— Котлета сухувата, мабуть, пересмажила. Синку, візьми солі. Відчуваєш, що недосолено? Я ж казала! Треба було водички підлити та під кришечку

Вийшла Вікторія заміж за Антона, і здавалося — ось воно, щастя. Вона понад усе любила ті тихі вечори після роботи: коли можна спокійно випити чаю з лимоном, загорнутися в теплий плед і дивитися у вікно на дворик, що повільно потопає у вечірніх сутінках.

Але той спокій був крихким, як перший лід. Він тривав рівно до того моменту, поки в дверях не лунав різкий, такий безпардонний звук ключа.

Це означало одне: Лідія Петрівна, свекруха, що жила в сусідньому під’їзді, вирішила «зазирнути на вогник».

Віка аж здригалася від того звуку. Двері відчинялися без жодного дзвінка — у Лідії Петрівни була власна копія ключів, знаєте, «про всяк випадок».

— Віко, ти вдома? — гукав гучний голос ще з коридору.

Лідія Петрівна з’являлася на порозі кухні, наче суворий ревізор. Погляд її, гострий та оцінювальний, миттєво сканував усе навколо: мийку, плиту, навіть крихти на столі.

— Віко, що це ти робиш? — Цибулю ріжу, Лідіє Петрівно. — Неправильно! Цибулю треба дрібненько-дрібненько, а не такими скибами. Це ж основа страви, від неї все залежить. Ану дай сюди.

І вона вихоплювала ніж, спритно доводячи ту нещасну цибулю до потрібної їй кондиції. Віка тільки відступала, почуваючись першокласницею, яка знову не вивчила урок.

Будь-яка дія молодої господині підлягала негайному виправленню. Слухати доводилося багато чого:

«Ти що, борщ без засмажки вариш? Це ж вода, а не страва! Антон таке їсти не буде».

«Сіль коли кладеш? Наприкінці? Зовсім дурненька? Так м’ясо буде як підошва».

«Ой, а що це за трава в салаті? Рукола? Та наш чоловік такого не їсть. Йому б огірочок солоний, картопелька — оце справжній салат».

Апофеозом ставала вечеря. Антон повертався з роботи втомлений, а мати вже чекала, щоб розпочати церемонію дегустації. Чоловік їв мовчки, а Лідія Петрівна коментувала кожен шматок:

— Синку, візьми солі. Відчуваєш, що недосолено? Я ж казала. Котлета сухувата, мабуть, пересмажила. Треба було водички підлити та під кришечку.

Антон під її пильним оком зазвичай тільки хмурився: — Нормально, мамо. Не причіпляйся.

Але в його словах не було підтримки для Віки. Тільки роздратування від «непотрібної сварки». А коли Віка, доведена до сліз, якось спробувала заперечити: «Я готую так, як вважаю за потрібне», Антон відрізав:

— Мама краще знає, Віко. Вона все життя біля плити. Руки все пам’ятають.

Ті «руки, що пам’ятають» стали для Віки справжнім нічним жахом. Вона відчувала себе не господинею, не дружиною, а вічним стажером, якого терплять із милості.

Її праця розбивалася об непробивну стіну материнського авторитету.

Одного дня терпіння закінчилося.

Віка вирішила: якщо її вважають нездарою, вона покаже їм таку «кухню», якої вони ще не бачили. Весь вечір вона вишукувала в інтернеті найскладніші рецепти. Не для того, щоб сподобатися — а щоб виставити рахунок за своє приниження.

Зранку побігла на базар, накупила делікатесів: телятину, качку, креветки, кедрові горішки, дорогі сири.

День перший. Качина грудка в апельсиновому соусі з розмарином та грушею. Лідія Петрівна тільки пирхнула: «Що це за курча рожеве? Воно ж сире! Навіщо той апельсин гіркий? Антон цитрусові не любить». Чоловік відклав виделку: «Мамо, а ти борщу не варила сьогодні?»

День другий. Домашня паста з креветками та шпинатом. «Макарони з черв’яками? — жахнулася свекруха. — Ті креветки болотом тхнуть!». Антон з’їв половину й скривився: «Якось не по-людськи. Наче в ресторані пафосному… Не моє».

День третій. Домашній зефір, який Віка збивала з шостої ранку. Лідія Петрівна ткнула ложкою: «На пінопласт схоже. Цукру — пів кіло, так і діабет заробити можна. Антоне, тобі не можна солодкого!»

Антон роздратовано відсунув тарілку:

— Все, досить експериментів! Готуй як нормальні люди, або нехай краще мама готує.

На кухні запала тиша. Віка повільно розв’язала фартух. Зняла його, акуратно повісила на гачок у шафі й повернулася до них.

— Згодна, — сказала вона рівним голосом. — Повністю згодна. Більше я не готую. Раз мої спроби — це гидота, а материні макарони — святиня, то я не ганьбити це місце. Відсьогодні сніданок, обід і вечерю готує твоя мама. Я йду у відставку.

Вона не стала слухати криків. Просто вийшла з кімнати. Наступного дня на кухні було гробове мовчання. Антон хмуро пив пустий чай — бутербродів ніхто не зробив.

Ввечері Віка повернулася й застала чоловіка перед порожнім столом.

— А де мама?

— Поїхала до сестри на тиждень. Каже, не може дивитися на твоє свавілля.

— Зрозуміло.

— А… що ми будемо вечеряти? — в його голосі вперше почулася тривога.

— Я вже поїла в їдальні на роботі. Можеш замовити піцу. Або зварити ті самі макарони «з душею». Каструлі в нижній шафі.

Три дні Антон тримався на фастфуді та напівфабрикатах, які він навіть розігріти нормально не міг — то пригорить, то холодним залишиться. Гроші танули, шлунок бунтував. Мати по телефону тільки зітхала: «Хай твоя розумниця сама розбирається».

На четвертий день він зустрів Віку з винуватим виглядом. На столі лежали коробки від вчорашньої локшини.

— Вікулік… Вибач. Я погарячкував. Ці три дні — то просто жах. Грошей куча, їжа — отрута. Мама не приїздить… — Їй не треба було готувати, — тихо сказала Віка. — Їй треба було довести, що вона краща за мене. Вона це зробила. Моя роль у цьому спектаклі закінчилася.

Антон опустив голову.

— Ти готувала чудово. Просто… я звик до маминого і не хотів сперечатися. Це було неправильно. Пробач мені.

Віка зітхнула. Вона дістала з шафи фартух у горошок і поклала його на стіл перед ним.

— Це твоє. На сьогодні. Сходи в магазин, купи курку, картоплю, цибулю. Принеси сам. А я скажу, що робити. Але різати, чистити й смажити будеш ти. Своїми руками.

Вона не пробачила його миттєво. Просто дала шанс побудувати щось нове. Де кухня — не поле битви, а місце для двох дорослих людей.

А Лідія Петрівна, коли повернулася через тиждень, спробувала зайти своїм ключем. Але двері були зачинені зсередини на ланцюжок. Тепер вона могла зайти в цей дім тільки як гостя — і тільки тоді, коли її запросять.

Стосунки з батьками — це завжди тонка межа між повагою та вмінням захистити власний простір. Часом потрібно пройти через холодний холодильник, аби зрозуміти справжню цінність того, що робить для тебе кохана людина.

А як ви вважаєте, чи правильно зробила Віка, обравши такий радикальний метод, чи можна було домовитися з Антоном раніше, не доводячи до «кухонної революції»?