Куди свекруху забирати? У нашу нову квартиру, до маленької дитини? В одну кімнату з донечкою поселити жінку, яка не просихає? Годувати її, напувати, терпіти цей вічний перегар? — Хай там живе, у селі, — відрізав тоді чоловік своїй тітці. — На якого біса вона мені здалася

«Вам би треба її до себе забрати, — почула я якось від тітки свого чоловіка. — Вона ж тут сама пропаде. Ви тільки подумайте, що вона їстиме? Та вона ж просто згорить разом із цією хатою! Хоча, знаєте… хату я попрошу на мене переписати й продам. Так що ви там думайте».

Уявляєте ситуацію? Рідна тітка мого чоловіка цілком серйозно запропонувала нам забрати до себе жити не якусь стареньку, немічну бабусю, якій потрібен догляд і тепле слово. Йдеться про п’ятдесятип’ятирічну, фізично здорову жінку. Здорову, якщо не брати до уваги її багаторічну, безпросвітну любов до оковитої.

Ця жінка — мати мого чоловіка, моя свекруха. Язик не повертається назвати її матір’ю, якщо чесно. Вона вже років десять ніде не працює, час від часу йде в такі страшні загуди, що моторошно дивитися.

І, як підказує мені серце, тітка чоловіка має рацію на всі сто: якщо залишити все як є, то свекруха доп’ється до чортиків і одного дня просто влаштує пожежу в хаті.

Трохи розповім про нас.

Чоловікові тридцять два, мені — двадцять вісім. У шлюбі ми вже п’ять років, виховуємо чотирирічну донечку. Пів року тому наважилися і влізли в іпотеку.

Квартира у нас двокімнатна, у невеличкому містечку, десь на п’ятдесят тисяч населення. Інших варіантів розжитися власним кутком у нас просто не було: у мене підростають двоє молодших братів, а мама чоловіка свою однокімнатну квартиру благополучно проміняла на чарку, коли він ще служив за контрактом.

Свекруха завжди любила, як то кажуть, жити на широку ногу. Поки був живий свекор, вона ще якось трималася берегів, а потім — наче з ланцюга зірвалася.

Продавши ту свою квартиру, яку колись давно отримала від заводу, мама чоловіка вирішила шиконути — гайнула на відпочинок до моря, а решту грошей просто проїла й пустила за вітром. Весело і дуже швидко.

Коли гроші закінчилися, поїхала жити в село до своєї старенької матері.

Працювати? Та де там! У селі роботи не густо, але в нашої героїні й бажання такого ніколи не виникало. На що ж вона жила? На бабусину пенсію. Старенька свою недолугу старшу дочку жаліла:

— Ну, а куди ж я її вижену? Під міст? Вона ж у канаві десь пропаде. Видно, такий уже мій тяжкий хрест…

Перші кілька років свекруха ще ніби допомагала матері на городі. А потім бабуся чоловіка через вік уже не подужала поратися на землі, і моя свекруха остаточно втратила залишки совісті.

У неї є молодша на п’ять років сестра — та сама тітка. Вона не раз умовляла матір перебратися до неї в місто, але старенька вперто відповідала:

— А Тамара? Як же моя Тамарочка? Вона ж тут пропаде без мене!

Тамара, тобто моя свекруха, лікуватися від своєї згубної звички категорично відмовлялася. Хворою себе не вважала і змінювати у своєму житті нічогісінько не збиралася.

Ми з чоловіком починали сімейне життя на орендованих квартирах, до бабусі в село навідувалися, але вкрай рідко.

Щиро кажучи, я б туди й ногою не ступала — настільки боляче й гидко було дивитися на істоту, на яку перетворилася колись квітуча жінка.

А коли ми взяли іпотеку, тітка чоловіка раптом пішла в наступ. Та й обставини збіглися: бабуся зовсім злягла, свекруха почала в неї ту нещасну пенсію мало не силою відбирати, а тітчина донька саме вийшла заміж і переїхала до свого чоловіка.

— Я матір забираю до себе, — безапеляційно заявила нам тітка по телефону. — Тамара їй навіть їсти не варить, а я не маю змоги щотижня в село мотатися. Перевіряти мою сестрицю та наставляти її на шлях істинний — справа марна й невдячна. Так що вирішуйте щось із нею.

Вирішувати треба було швидко. Тітка мала повне право забрати свою матір у тепло й спокій. Звісно ж, бабусина пенсія теж переїжджала разом із нею. Старенька плакала: «А як же там моя Тамарочка житиме?»

А справді, як?

У Тамари є дорослий син, от нехай він про матір і дбає! Але, як на мене (та й чоловік спочатку так вважав), це вкрай несправедливо. Свекруха ще навіть до пенсійного віку не дожила.

Куди її забирати? У нашу нову квартиру, до маленької дитини? В одну кімнату з донечкою поселити жінку, яка не просихає? Годувати її, напувати, терпіти цей вічний перегар?

— Хай там живе, у селі, — відрізав тоді чоловік своїй тітці. — На якого біса вона мені здалася? Вона про мене думала, коли за чарку взялася? Коли квартиру спустила? Нема чого їсти? То хай іде городи сапати, на роботу влаштовується. Хоч прибиральницею, хоч ким!

Сама свекруха, зачувши недобре, миттю протверезіла, сиділа поруч, тільки кліпала очима й кивала:

— Я покину пити… роботу знайду, город навесні скопаю…

Але тут уже тітка закусила вудила. Сказала, що сестрі не вірить ні на гріш, та й де це Тамара зібралася город копати?

— Хто матір доглядає, тому й хата залишається! І я вже постараюся, щоб цей будинок найближчим часом на мене по дарчій переписали. Я його просто продам. Завтра ж везу матір до нотаріуса! Ще бракувало, щоб сестриця батьківську спадщину за вітром пустила. Так що думайте, вона тут більше не житиме.

Хата в бабусі ще міцна, цегляна, покупці на неї швидко знайдуться.

І тітка, як не крути, має рацію: вона буде бабусю доглядати, бо свекруха з цим точно не впорається. І бабуся підпише ту хату на молодшу доньку, це її законне право.

Але питання в іншому: що тепер робити нам?

Спершу чоловік категорично сказав: «Ні!». А потім його мама пустила гірку сльозу, почала клястися всім святим, обіцяти золоті гори. Вийшли ми з чоловіком на подвір’я, а він і каже:

— Ну, вона ж мені все-таки рідна мати… Куди я її діну? На вулицю вижену? Давай хоч тимчасово до себе заберемо. А як знову зірветься, я їй кімнатку в гуртожитку зніму… Ну не можу я матір напризволяще кинути, якщо тітка хату продасть!

Ви уявляєте мій стан?!

Я навіть тимчасово жити зі свекрухою під одним дахом не збираюся! У тому, що вона знову зірветься, я навіть не сумніваюся. Чоловік зніме для мамусі гуртожиток? Чудово!

Ми, значить, іпотеку з останніх сил тягнемо, а тепер ще й за гуртожиток платитимемо, продукти їй сумками возитимемо і гроші на випивку даватимемо?

— У мене мама вдруге заміжня, а мій біологічний батько зараз десь по світах спивається, — кажу я чоловікові, ледь стримуючи гнів.

— Треба б і його знайти, а то ж пропаде людина! А що? Давай усіх до купи зберемо! Будуть разом пиячити — у нас на кухні або в тому гуртожитку. Як хочеш, але мені її тут не треба під жодним соусом. Пропаде під тином — значить, така її доля. Вона сама собі цей шлях обрала!

Тут тітка почула нашу розмову і видала, що я зла, безсердечна мегера.

Ага, звичайно! Її логіку я якраз чудово розумію: вона не хоче рятувати сестру, їй головне забрати матір і не дати пропасти спадку.

А я, виходить, повинна покласти своє життя і спокій своєї дитини на вівтар порятунку чужої, деградованої людини?

Я просто нутром відчуваю, що після того, як бабусину хату продадуть, це питання постане дуже гостро. І що мені робити? Що говорити чоловікові, які ще аргументи шукати, щоб захистити нашу сім’ю від цього жаху?

Ось таку непросту, сповнену гіркоти та відчаю історію довірила нам одна з читачок, а ми дбайливо перенесли її на сайт.

Як часто почуття обов’язку перед батьками вступає в болючий конфлікт із безпекою та спокоєм власної сім’ї! А як би вчинили ви,  любі читачі: чи дали б прихисток людині, яка сама руйнує своє життя, ризикуючи при цьому добробутом власних дітей?