Купляти харчі вони звісно будуть, гроші у них є, – зітхає Лідія Іванівна, – та тільки ми з Толиком тоді не побачимо ні сина, ні онуків. І натиснути на сина боюся: і так довго ходив без сім’ї, а тепер у нього двоє дітей. Соня може вирішити кинути його і поїхати до своїх батьків з малюками. Як ми тоді

— А що самі? – гукає через паркан вдень в понеділок Лідію Іванівну сусідка, – я машину вашого Вані бачила, адже він був з п’ятниці і лише вчора ввечері поїхав?

— Був, – неохоче погоджується Лідія Іванівна, збираючи траву, яку косив на ділянці її чоловік, – ніколи йому. Сітку на паркані перетягнути обіцяв, але, мабуть, із Толиком самі будемо.

Анатолій Петрович – чоловік Лідії Іванівни, має купу болячок і тиск, намагається бадьоритися, але займатися справами по господарству йому нелегко. Не легше, ніж дружині, яка також 7-й десяток років розміняла. Але турботи в заміському будинку не чекають: кроликам треба трави, город потребує догляду, огірки самі себе не приберуть, ягоди самі в банки не закриються. А так хочеться порадувати та побалувати онуків.

— Приїжджає Іван регулярно, – пояснює Лідія Іванівна, – але колись йому, Соня постійно допомоги з дітьми вимагає.

Іван у сім’ї – єдиний син, одружився він 4 роки тому і досить пізно, зараз чоловікові 37 років. До одруження Іван жив із батьками у трикімнатній квартирі, хоча в нього вже була власна однокімнатна квартира.

— Ну що ж, продамо, – вирішили Лідія Іванівна з Анатолієм Петровичем, коли почули новину: Соня чекає на дитину і в них, нарешті, з’явиться такий довгоочікуваний онук чи внучка, – продамо, купимо собі будиночок за містом і на двокімнатну вам додамо.

— За містом будиночок купували в селі, звідки ми з чоловіком родом, – продовжує Лідія Іванівна, – Будинок великий, добрий, сарайчики різні. Поновили, освіжили ремонт Ну і господарством обзавелися, тим паче, що Ваня з дружиною обіцяли допомагати, приїжджати, машина у сина своя була вже давно.

Майже рівно через рік після першого онука Данечки на світ з’явилася Маруся. Позапланово, але дівчинці у сім’ї були раді. Зараз малечі 2 з половиною та півтора роки відповідно. І син із сім’єю майже кожні вихідні до батьків приїжджає: будинок просторий, повітря свіже, ягоди та овочі з куща, яйця свої, молоко козяче, Соня в декреті.

Тільки за цим усім догляд потрібний, а допомоги від Вані практично немає.

— То він дитину спати укладає, то дивиться, то годує, – каже Лідія Іванівна, – Соня молодшу, Ваня старшого. Ледве він від дружини і дітей відійде, так Соня починає ридати і обурюватися, що вона завжди з дітьми одна, що їй важко відразу за двома погодками, що Ваня зобов’язаний всі турботи про дітей з нею ділити.

— Я втомилася, – каже невістка, – я весь тиждень з ними одна, приїжджаємо до бабусі та дідуся і знову одна? Іван не займається дітьми.

Ваня покірно повертається до дітей, старі – до своїх турбот.

— А змінитися? – Запитує сусідка, – хай би Ваня батькові пособив, а ти з одним з дітей?

— Не довіряє, – зітхає Лідія Іванівна, – я на погляд Соні і годую не так, і спати вкласти нормально не можу.

— Бач яка, – обурюється співрозмовниця, – квартиру їм двокімнатну купили, могла б і виявити повагу та подяку.

— Купили Ви квартиру синові, – відповіла на закид свекрухи Соня, – вона на ньому записана, за дарчою. Я Вас про квартиру не просила. І не просила, щоб ви купували будинок у селі, могли б із чоловіком купити собі однокімнатну в столиці на гроші від продажу своєї трикімнатної. І жили б спокійно. І не було б важкої роботи, і допомога по господарству не була б потрібна.

— Ну і навіщо тоді приїжджати, – пропонує сусідка, нехай сидять у столиці, та купують усе у магазині. Так і скажи, яка користь від їхніх наїздів?

— Купляти харчі вони звісно будуть, гроші у них є, – зітхає Лідія Іванівна, – та тільки ми з Толиком тоді не побачимо ні сина, ні онуків. І натиснути на сина боюся: і так довго ходив без сім’ї, а тепер у нього двоє дітей. Соня може вирішити кинути його і поїхати до своїх батьків з малюками. Як ми тоді?

— Поїде вона, як же, – посміхається Анатолій Петрович, – від Ванькиної зарплати, від квартири в столиці . Виховували сина не так. Під підбор до дружини потрапив – пиши пропало.

Лідія Іванівна сподівається, що з часом, коли підростуть онуки Ваня стане трохи вільнішим і їм із чоловіком дістанеться і допомога онуків, і турбота від них. Інакше, хоч продавай усе й справді, повертайся до столиці, до однокімнатної коробки.

Що думаєте?