— Купує модний одяг, їздить у бари, зібралася в подорож… Не знаю, я за неї переживаю. — А чого ти переживаєш? — розсміявся Рома. — Я вважаю, твоя мама — молодець. І, вибач, але правильно, що вона твого батька вигнала, він мені не дуже подобається, і те, що він зробив, підтверджує мої враження про нього. А зараз твоя мама просто радіє життю

— О, Марусю, вітаю! До мами приїхала?

— Доброго дня, Любове Микитівно. Так, до мами.

— Ох, зовсім твоя мати після розлучення змарніла… — зажурено похитала головою сусідка. — Ти б з нею поговорила…

— У якому сенсі? — злякано запитала дівчина.

— Та я ж не сплю вночі, часто прокидаюся. От, встала якось о п’ятій ранку водички попити, ну й у вікно виглянула.

А там таксі під’їжджає, а звідти мати твоя виходить! І це о п’ятій ранку! І вигляд має, наче щойно з пекла. І, мені здається, — почала тихіше говорити Любов Микитівна, — що вона була добряче напідпитку. Усі сусіди тепер на неї пальцем показують! Ну не личить у її віці так поводитися!

Та й тата твого вона даремно вигнала. Хороший же чоловік. Ну, оступився, з ким не буває. Вони стільки років разом, навіть соромно розлучатися в такому віці.

— Дякую, Любове Микитівно, — Марія ковтнула слину. — Я з нею поговорю.

— Поговори, поговори. Ти ж уже й сама наречена, соромно ж буде на весіллі…

Марія поспішила додому, палаючи бажанням втовкмачити матері здоровий глузд.

Пів року тому її мама спіймала чоловіка, Марійченого батька, на зраді. І одразу подала на розлучення. Хоч Марія і вмовляла її простити. Адже, як кажуть, сивина в бороду — біс у ребро. Вони понад двадцять років разом, отже, мали б і старіти разом.

Марія й справді мала нареченого, вони планували наступного року зіграти весілля. І дівчина думала, що якби після стількох років шлюбу вона дізналася таке про свого Ромчика, то простила б.

Адже її батьки разом пройшли вогонь і воду, не можна їм розходитися.

Але й це було не найстрашніше. Мало того, що мама вигнала тата, так вона ще й не впала в депресію, як годиться в такому випадку, а стала розважатися.

Почала модно одягатися, записалася на танці, стала з подругами “відпочивати” по різних барах.

І, звісно, Марійці це не подобалося. Скоро і в неї буде своя сім’я, дітки підуть. А яка з її мами буде бабця? Соромно навіть уявити.

Та й Любов Микитівна мала рацію. Мама Роми — поважна жінка. Одягається скромно, в’яже, з чоловіком серіали дивиться. Як її знайомити зі своєю мамою, яка о п’ятій ранку з бару на таксі повертається?

Ще й, судячи з усього, не твереза.

До квартири Марія увійшла в кепському настрої. Вона збиралася поговорити з матір’ю, спробувати її напоумити. Їй же вже сорок дев’ять! Які гулянки? І яке розлучення? Господи, що в людини в голові?

— О, Марійко, привіт! Якраз чайник закипів. Ходімо, побалакаємо.

Фігура в мами була непогана, як на її вік. Трохи повненька, зате зморшок майже немає. Волосся довге (хоча Марія була переконана, що в цьому віці треба коротко стригтися), манікюр і навіть педикюр.

А ще мама, схоже, наростила вії.

— Ходімо, — кивнула дівчина, роздягаючись.

Мама не ходила по хаті в старому халаті. На ній був стильний домашній костюм бежевого кольору, хоча навіть сама Марія вдома носить стару футболку і спортивні штани. А в неї ж наречений!

А перед ким мама причепурюється — незрозуміло.

— Ну, як із Ромчиком справи? — запитала мама, дістаючи чашки і якесь печиво.

— Усе добре. А в тебе як?

Марійка вирішила зайти здалеку. Вона знала: якщо прямо в лоб скаже мамі, що та поводиться непристойно, то тільки розлютить її.

— Ой, чудово. Я насолоджуюся життям. Учора з дівчатами в бар ходили, до ранку гуляли. Танцювали, потім у караоке співали. Було здорово.

— Мені вже сусідка розповіла, що бачила, як ти о п’ятій ранку повертаєшся. І, здається, не зовсім твереза.
Мама лише розсміялася, хоча Марії було не до сміху.

— Це Любка, чи що? Звісно, я була напідпитку, чи ти думаєш, ми в барі до п’ятої ранку чай ганяли?

Марія зітхнула, а потім сміливо поглянула мамі в очі.

— Мамо, а тобі не здається, що ти заграєшся?

— У якому сенсі? — здивовано запитала вона, сідаючи за стіл.

— Ну, в твоєму віці вже якось непристойно по барах вештатися. Та й з татом…

— А що з татом? — невинно запитала вона. — Тато мені зрадив, більше цієї людини в моєму житті немає.

— Але ви з ним понад двадцять років у шлюбі прожили! Тобі не здається, що в такому віці безглуздо розлучатися?

— У якому віці, доню? — усміхнулася мама. — Я ще молода. І ще, напевно, зустріну своє кохання. Тож не розумію, про що ти.

Марія аж задихнулася від обурення.

— Яке кохання, мамо?! Тобі вже час приміряти на себе роль бабусі!

— Ти що, чекаєш маля?

— Ні. Але колись буду. Ми з Ромчиком скоро одружимося, а там і дітки підуть. І який приклад ти онукам подаватимеш? Ти ж майбутня бабуся! Тобі не можна ночами вештатися по барах, багато пити й шукати стосунки в такому віці!

— А хто мені заборонить? — хмикнула мама.

— Ну, як ти не розумієш? Мені за тебе соромно! — не витримала Марія.

— За мене? — мама запитала це дуже вкрадливо, і Марійка зрозуміла, що перегнула палицю.

— А за батька тобі не соромно, який мені зрадив? І він, між іншим, на три роки старший за мене. І чомусь усі вважають, що це нормально, що він завів собі стосунки. Нормально, що він з мужиками по кав’ярнях вештався. А я зараз абсолютно вільна, і чомусь не маю робити те, що мені хочеться.

Я все життя стежила за будинком, обслуговувала твого батька і тебе, з подругами кудись рідко вибиралася, бо твоєму татові це не подобалося. Зате сам він із задоволенням десь гуляв. А тепер мені ніхто не указ.

Батька твого я знати не бажаю, ти доросла, тож стеж за своїм життям. І я не впала в маразм, як, мабуть, ти вважаєш. Я просто продовжую жити, радію дрібницям і багато відпочиваю.

— Мамо, вибач, я не те хотіла сказати, — осіклася Марія.

— Але сказала. Знаєш, якщо тобі за мене соромно, можеш не кликати мене на весілля. Бо я не буду прикидатися.

Не одягну “бабчені” наряди й не зроблю хімічну завивку на голові. Я одягнуся модно, сходжу в салон і відтанцюю стільки, скільки потрібно. А потім, можливо, з твоїми подружками поїду в клуб.

— Не кажи дурниць, — зніяковіла Марія. — Я, звісно, хочу тебе бачити на своєму весіллі. Просто…

— Що, просто? Просто мені час у крісло-гойдалку? Просто мені варто забити на власне щастя, щоб тітка Люба не вдавилася своєю отрутою? Знаєш, доню, я все життя жила для вас. Дай мені пожити для себе.

Марія замовкла.

Чомусь стало ніяково. Наче вона й справді просто не хоче, щоб мама була щасливою. Але вона хоче, проте вважає, що мама робить не те, що потрібно.

Коли Марійка повернулася додому, вона, не витримавши, поговорила зі своїм нареченим.

— Купує модний одяг, їздить у бари, зібралася в подорож… Не знаю, я за неї переживаю.

— А чого ти переживаєш? — розсміявся Рома. — Я вважаю, твоя мама — молодець. І, вибач, але правильно, що вона твого батька вигнала, він мені не дуже подобається, і те, що він зробив, підтверджує мої враження про нього. А зараз твоя мама просто радіє життю. Чи ти хотіла, щоб вона замкнулася в собі, перестала доглядати за собою і тікала від чоловіків, як від вогню?

— Ні, — пробурмотіла Марія, — хочеться якоїсь золотої середини.

— А їй не хочеться. Відчепися вже від своєї мами. Вона в тебе крута.

Марійка прислухалася до майбутнього чоловіка. І наступних вихідних вона сама зателефонувала мамі.

— Мамо, привіт. Які плани?

— Та жодних. Сьогодні вдома. Хотіли з Ритою в кафе посидіти, та вона примудрилася захворіти. А що?

— Та я подумала, що ми з тобою давно не проводили час разом, удвох. Як ти дивишся на те, щоб сходити в СПА, а потім піти в якийсь бар, де грає жива музика?

— І тобі не буде соромно, що в тебе така мама? — пригадала вона Марійці.

— А я нікому не скажу. Ти ж виглядаєш як моя сестра, ось усім і буду тебе так представляти, — розсміялася вона.

— Що ж, підкупила. Але дивись, не скигли. Рано не підемо.

— Домовилися, — посміхнулася Марійка.

Вони провели чудовий день. Багато говорили, відпочивали. Мабуть, уперше Марія замислилася над тим, як було мамі важко. Стільки років у шлюбі, і такий удар. І, напевно, вперше захопилася нею. Замість того щоб страждати, мама вибрала бути щасливою. І, можливо, варто цьому в неї повчитися.

А ви як вважаєте, дорогі читачі, де закінчується доречна турбота про близьких і починається спроба контролювати їхнє життя?

Адже, іноді найкращий подарунок, який ми можемо зробити для людини, — це дозволити їй бути собою.