Купила найкращого борошна, масла, цукру. Подумала: «Ось випечу свій фірмовий пиріг і покличу всіх дівчат на чай. І Оленку-кондитерку покличемо, хай оцінить!». Адже життя — воно занадто коротке, щоб витрачати його на образи та буркотіння. Краще поділитися теплим шматочком пирога, поки є з ким його розділити

Буває ж так у житті: людина роками живе поруч із нами, всміхається, вітається, а в душі в неї — цілий мішок колючих думок. І не тому, що вона зла від природи, а просто так доля її побила, що серце трохи зачерствіло. Ось так воно було і з Ніною Петрівною.

— Руки брудні, підлога немита, собаки гасають… А ще ж кондитер! Купують же в неї, дурники, — бурчала собі під ніс Ніна Петрівна, важко долаючи сходинки на свій п’ятий поверх. — Йшла б на завод працювати, як усі люди! Або в магазин за прилавок. А то бач, вибудувала з себе пані!

Ніна Петрівна якраз проходила повз двері сусідки, що пекла торти на замовлення. У під’їзді пахло ваніллю та шоколадом, а до майстрині якраз завітав черговий покупець.

Справи в неї йшли добре, але Ніна Петрівна до тих солодощів навіть не торкалася. Якось сусідка пригостила її шматочком тортика на свято, то Ніна його взяла, а потім тишком винесла на смітник.

Бо все думала: чи пов’язувала та господиня хустку? Чи митими були руки? А раптом собака поруч пробіг? Бррр… А в очі сусідці всміхалася, дякувала, казала, що дуже смачно.

— Доброго вам здоров’ячка! — гукнула інша сусідка, що якраз виводила на прогулянку великого пса.

— І вам не хворіти! — солодко відгукнулася Ніна Петрівна.

А тільки-но двері за нею зачинилися, посмішка миттю зникла:

— Ще одна! Люб’язну з себе вдає… А сама тільки й чекає, щоб я на її вимитій підлозі підсковзнулася. Блищить воно в неї, бачте!

Ніна Петрівна почухала за вушком свого кота Тишку — єдину істоту, якій вона справді довіряла.

Жінка жила в цьому будинку вже шістдесят років. Батьки отримали квартиру, коли їй було всього десять. Багато води з того часу втекло: старі жильці відійшли, замість них оселилися онуки чи зовсім чужі люди.

З усіма Ніна Петрівна була чемною. Але за очі… Ох, за очі вона «перемивала кісточки» всім підряд.

Вона пам’ятала бабусину приказку: «За очі й царя лають».

Колись маленькою вона думала, що в царя просто очі хворі, а потім зрозуміла — то просто так кажуть, коли за спиною в людини правду-матку чи наклеп ріжуть.

Чому вона стала такою? Може, тому, що життя не склалося. Була ж колись красунею, тільки гордою та гострою на язик. Хлопці її побоювалися, і лише один, Арсеній, зміг розтопити те холодне серце.

Збиралися побратися, але на заводі стався нещасний випадок — аварія забрала його життя. До того часу Ніна вже втратила обох батьків. Лишилася зовсім одна в порожній квартирі. Характер її після того зовсім зіпсувався, наче молоко на сонці.

Якось у двері подзвонили. На порозі стояла Марійка, сусідська донька-п’ятикласниця.

— Ніно Петрівно, вибачте… нам на завтра на урок праці треба борошно, яйця, цукор принести. Будемо кекси пекти! А вдома борошно закінчилося, магазини вже зачинені… Мама насварила мене, сказала до вас зайти попросити. Ви не дасте трошечки?

— Є, звісно, — всміхнулася Ніна Петрівна. — Почекай-но хвилину.

Вона пішла в комору, попорпалася на далекій полиці й витягла паперовий пакет. «Ось, стоїть сто років уже. Протерміноване давно, викинути було шкода. Якраз підійде, що йому буде, тому борошну? Хіба що жучки якісь завелися», — бурчала вона собі під ніс, виносячи пакунок дівчинці.

— Тримай, дитинко.

— Ой, мені так багато не треба!

— Бери, бери, мені не шкода! — приязно закивала сусідка.

— Дякую вам! Ви така добра! Тому мама й казала до вас іти. До побачення!

«А що такого? — думала Ніна Петрівна, зачиняючи двері. — Борошно як борошно. Не своє ж віддавати, з якого сама печу».

А через тиждень Ніні Петрівні стало погано. Притисло так, що в очах потемніло. Коли лікарі швидкої вже виводили її під руки з квартири, на шум вибігла сусідка Юля — та сама, чия донька Марійка по борошно приходила.

— Не хвилюйтеся, Ніно Петрівно! — гукнула вона. — Ми за котом подивимося. Марійка приходитиме, годуватиме Тишку, не переживайте! Одужуйте швидше!

У лікарняній палаті було тоскно. Крім Ніни Петрівни, там лежали ще дві жінки, а на третій день підселили веселу бабусю. Тій було за дев’яносто, але енергії — хоч відбавляй!

Вона все щебетала, розповідала якісь небилиці, розважала і лікарів, і пацієнтів.

Ніна Петрівна ж зовсім зажурилася. Лежала, відвернувшись до стіни, і все думала: «Чому я така самотня? До когось діти приходять, онуки… А я одна. Тільки Тишка вдома чекає».

На п’ятий день веселу бабусю виписали. Лікарка всміхнулася:

— Та вона в нас часто буває. Як тільки сумно стає — вигадує собі якусь хворобу й лягає до нас «на курорт». Поспілкується — і знову як новенька.

Ніна Петрівна тільки головою похитала. Але тут двері палати знову відчинилися — зайшла Юля.

— Гостей приймаєте? — весело спитала сусідка. — Оце вам гостинці: фрукти, сік… А це Марійка моя передала, кексик сама спекла! Спеціально для вас, з вашого ж борошна!

Ніні Петрівні стало так соромно, що вуха запалали, а в очах защипало від сліз. Вона згадала той старий пакет із комори…

— Дякую вам… — прошепотіла вона, крадькома втираючи сльозу. — А як там Тишка?

— Спить та їсть, не хвилюйтеся! — Юля обійняла стареньку. — Усі сусіди вам вітання передають. І Ліда-швачка, і Оленка-кондитер. Чекаємо на вас удома!

Коли Юля пішла, лікарка зауважила:

— Ну от бачите, як вас люблять! До хороших людей завжди гості ходять. Скоро вже випишемо вас.

Ніна Петрівна лежала і дивилася в стелю. «Яка ж я хороша? — думала вона з гіркотою. — Вони ж нічого про мене не знають. Тільки Тишка знає, скільки я про них за очі наговорила. А Марійка… світла душа, кексик мені з того старого борошна спекла…»

Сусідка по палаті, що бачила ці сльози, тихо мовила: — Не плачте. Ви комусь потрібні, а це — головне. А за очі про людей треба казати тільки добре, тоді й світ навколо стане добрішим.

Ніна Петрівна тільки зітхнула. Їй раптом стало так затишно від того, що вона — не сама.

Коли її виписали, вона першим ділом пішла не додому, а в магазин. Купила найкращого борошна, масла, цукру. Подумала: «Ось випечу свій фірмовий пиріг і покличу всіх дівчат на чай. І Оленку-кондитерку покличемо, хай оцінить!».

Адже життя — воно занадто коротке, щоб витрачати його на образи та буркотіння. Краще поділитися теплим шматочком пирога, поки є з ким його розділити.

А як ви гадаєте, любі читачі, чи буває колись запізно, щоб відкрити своє серце людям і почати життя з нової, світлої сторінки? Поділіться досвідом