— Купили попкорн, посідали у крісла, аж тут — ось яка картина! — усміхається Настя з гіркотою. — На ряд нижче перед нами вмощується мій дорогий чоловік, який «поїхав маму провідати», а з ним — хлопчик років десяти! Я одразу зрозуміла, що це той самий пасинок

Настя виходила заміж уже в цілком зрілому, свідомому віці — їй якраз виповнився тридцять один рік. До того часу якось не складалося зустріти «свого» чоловіка: вона багато працювала, наполегливо ставала на ноги, а про саме заміжжя особливо й не переймалася, вважаючи, що всьому свій час.

— Дивися, — застерігали її тітоньки та подруги, — що далі, то важче буде знайти чоловіка без «минулого». Після тридцяти на горизонті з’являються або розлучені з купою аліментів, або такі, що й дарма нікому не потрібні.

Настя й сама розуміла, що з кожним роком шанси зустріти «принца на білому коні» тануть, наче березневий сніг.

Молоденькі дівчата в неї на роботі постійно бідкалися, як важко знайти нормального хлопця для серйозних стосунків, а тим паче для родини.

А дівчатам тим — усім до двадцяти п’яти. Настя якраз очолювала такий «молодий» відділ.

— Але ж це не привід бігати з висунутим язиком і шукати собі хоч абикого, — відказувала вона особливо допитливим родичам, які так і норовили зазирнути в її особисте щастя. Найбільше цією темою переймалися бабуся та тітка.

До своїх тридцяти Настя вже мала поважну посаду та власну двокімнатну квартиру, з кредитом звичайно, але все ж своє гніздечко. Батьки з бабусею допомогли з першим внеском, але далі дівчина тягнула все сама.

Вона купила собі гарне авто, затишно облаштувала оселю й не відмовляла собі в маленьких радощах: то на відпочинок до моря злітає, то накупить повні пакунки обновок, а то й придбає дорогі квитки на концерт улюбленого гурту.

Майже одразу після купівлі автівки доля звела її з Данилом. На парковці й познайомилися. У Данила теж була машина, а квартиру він винаймав через три під’їзди від Насті.

Сам він був не тутешній, родичі жили далеко. Був уже колись одружений, але — о диво! — ні дітей, ні аліментів за душею не мав.

— У колишньої дружини є дитина, хлопчикові зараз десять років, — розповідав новий знайомий під час вечірніх прогулянок. — Більше вона не змогла стати мамою, як потім з’ясувалося. І взагалі, за шість років ми зрозуміли, що зовсім різні люди.

Я допомагав їй виплачувати борги, тож тепер, можна сказати, починаю все з чистого аркуша. З машини. Вирішив, що свобода пересування — це зараз найголовніше.

Данило побрався з колишньою, коли пасинку було всього два роки.

Два роки тому шлюб офіційно розірвали. У чоловіка була мама та старша сестра, яка жила поруч із нею й у всьому допомагала. Данило працював, будував кар’єру, був уважним і турботливим. Словом, закрутилося…

Виявилося, що смаки в них схожі, погляди на життя теж, і вже за дев’ять місяців після знайомства Настя несподівано для себе стала заміжньою пані.

У побуті молодята ладнали добре. Вирішили, що за рік-два почнуть дбати про появу первістка, а тоді вже думатимуть про купівлю спільної великої квартири.

Щоправда, Настя підозрювала, що зарплата в чоловіка дещо вища за ту суму, яку він переказував на спільну картку (вони домовилися про спільний бюджет).

— Я мамі грошима допомагаю, — чесно зізнався чоловік. — У сестри дітки малі, а в мами пенсія зовсім крихітна.

Настя сприйняла це спокійно. Батьки — то святе, не будеш же дивитися, як рідна мати рахує копійки на хліб та ліки. В невеликому селищі справді вижити на одну пенсію важко.

— Але майже одразу почалося дивне: раз на тиждень чоловік на цілий день їхав до мами. А до неї — чотири години в один бік! — ділиться Настя. — Ми разом були в неї всього двічі. Мила жінка, нічого не скажеш, але для мене поїздки до свекрухи щовихідних — це занадто. Відпочити теж хочеться, та й домашніх справ повно.

Жінку почало напружувати, що щосуботи чоловіка немає вдома. Сучасний темп життя такий, що в будні вони бачаться лише перед сном: прийшли з роботи, вечеря — і в ліжко.

До того ж друзі чи родичі часто кликали в гості, а Насті доводилося йти самій або відмовлятися.

Усе з’ясувалося випадково. Однієї суботи Настя прийняла запрошення подруги сходити з нею та її дітлахами на новий мультфільм.

Дітям там вісім та шість років, заодно вирішили трохи пройтися торговим центром, залишивши малечу в дитячій кімнаті. Словом, звичайний сімейний вихідний… тільки з чужою родиною.

— Купили попкорн, посідали у крісла, аж тут — ось яка картина! — усміхається Настя з гіркотою. — На ряд нижче перед нами вмощується мій дорогий чоловік, який «поїхав маму провідати», а з ним — хлопчик років десяти! Я одразу зрозуміла, що це той самий пасинок.

У кінотеатрі Настя сцен влаштовувати не стала.

Дочекалася, поки вони вийдуть, удаючи, що шукає телефон у сумочці. Потім вони з подругою пішли в один бік, а Данило з малим — до виходу.

— Дорога жахлива, втомився як собака, — з порога почав чоловік увечері. — Їсти не буду, у мами пообідав (а Настя ж бачила, як вони в кіно бургери наминали). Давай завтра просто вдома посидимо, нікуди не підемо…

Тут Настя не витримала й запитала прямо в лоб: як йому фільм сподобався? А синові колишньої дружини? Данило аж рота роззявив, тільки й спромігся промурмотіти: «А хто тобі розповів?».

— Ніхто, я на ряд вище за тобою сиділа. Данило, може, досить уже брехати, га?

З’ясувалося, що чоловік досі підтримує дуже тісні стосунки з сином колишньої дружини.

До мами він заїжджає раз на місяць, а всі інші вихідні проводить із пасинком, який кличе його татом.

— Ти зрозумій, він іншого батька не знає. Звик до мене, а я до нього. Малий же не винен, що в дорослих не склалося. Він сумує, тягнеться до мене, любить… — зізнався Данило. — І я до нього прикипів, відчуваю відповідальність за нього.

Чоловік розповів, що добровільно платить колишній дружині щось на кшталт аліментів на хлопчика, бо рідний батько ні копійки не дає й не бачив дитину з першого дня народження.

Настя була просто приголомшена.

Вона чула тисячі історій, як батьки кидають рідних дітей, забувають про них, бігають від аліментів. Але щоб колишній чоловік платив аліменти на чужу дитину і щотижня рвався до пасинка…

Про таке вона навіть не здогадувалася.

— Я розумію, що він, мабуть, людина з великої літери й неймовірно відповідальний батько, але ж я шукала чоловіка без «хвостів» і минулих зобов’язань, — розчаровано каже Настя. — І що мені тепер із цим усім багатством робити?

Цією історією з нами поділилася Анастасія, аби ми могли замислитися над тим, що «багаж» у кожного свій. Кажуть у народі: «Не той батько, хто породив, а той, хто до серця притулив», і Данило, здається, саме такий чоловік, хоча для нової дружини його доброта стала справжнім іспитом.

А як ви вважаєте, чи повинна жінка приймати таку відданість чоловіка чужій дитині, чи Настя має право вимагати, щоб він жив лише інтересами своєї нової сім’ї?