Курка, каже, в нас кульгава, давай її сьогодні приготуємо. От я за тобою й пішов. Допоможи, тату. Там за хлівом сокира є. Батько знову розсміявся. Знав, що в сина слабкість є. Тварин він так любить, що нікому зла заподіяти не може, навіть якщо для цього худобину й ростили

— А давай вже мені друге! — весело грюкнув ложкою по тарілці Тимофій і обернувся до дружини.

— А це все, — знизала плечима Софія, намагаючись усім своїм виглядом показати, що вона тут ні до чого.

— Як усе? Самим супом наїдатися?

— Так. Я поки піч побілила, поки долівку скрізь вимила, тільки суп до твого приходу й встигла зварити.

Тимофій аж на лиці змінився. Казала ж йому мати: «Перевір дівку, ану ж білоручка», та не послухав. Тепер ці слова набатом гупали у скронях. Але де ж йому, молодому хлопцеві, до перевірок було?

Софія — дівчина видна, боявся проґавити. Закохався, як теля за її спідницею пів року бігав, доки вона не прийняла його залицянь.

Усе село сміялося, а він відступати не хотів. Та й Софії Тимофій подобався, ой як подобався, теж покохала.

Як весілля справляли, батько Тимофія пообіцяв молодих окремо поселити.

Матір свою стареньку до себе забрав доживати віку, а молодятам її хату в повноправне користування віддав. Софія одразу за прибирання взялася.

Бабуся вже слабенька була, ходила ледве-ледве, де там їй до побілки чи порядків, аби сил вистачило їсти зготувати та помити себе.

А Тимофія все влаштовувало й так. Є свій куток — і добре, чого дарма метушитися, хідники вибивати?

Але Соню виховали інакше.

Мати її до праці привчала змалечку, все грою, ніколи не змушувала. Так у неї діти більш охочі були до будь-якого діла. Вона до кожного підхід знала.

«Ти, Марійко, так гарно метеш, після тебе і мити не треба».

І не було потреби після вечері чи обіду просити наймолодшу доньку сміття збирати — сама брала віника й мела. Та так мела, що й справді чисто було.

Або сина припрошувала: «Тільки з твого відра воду п’ю. Батько принесе з криниці, а вона не така смачна, бо поспішає з тим відром. А ти, Іванку, черпаєш акуратно, ані смітинки у воді немає, ані плівочки».

І завжди в матері стояло два повних відра води на лаві.

У Софії готувати добре виходило. Мати її до цієї справи привчала. Особливо хліб у неї вдавався.

Тісто таке м’яке та піддатливе, що мати, посміхаючись, тільки руками розводила — їй такий хліб не давався. І не черствіла паляниця довго. А варто було кілька разів похвалити — і свіжий хліб завжди на столі був.

Переїхали у свою нову хату молодята одного дня. Допомогли їм рідні сякі-такі речі перевезти, решту вирішили забирати в міру потреби.

Та й добра в обох до ладу не було — тільки те, що батьки дали та на весілля подарували. Софія в перший же день почала лад у хаті наводити, вирішила, що так буде правильніше.

Їй у понеділок на роботу, потім ніколи буде красою займатися. Вирішила в неділю вивчити де що лежить, аби менше часу витрачати.

Тимофій із батьком поїхали на заробітки в сусіднє село. За роботу з ними обіцяли розплатитися будівельними. матеріалами. Хлів Тимофій вирішив новий поставити, старий зовсім сипатися почав.

Курей у ньому лишилося штук п’ять — і все. Кролі були раніше, корова, але як бабуся заслабла, все прибрали.

Ось повернувся Тимофій додому ввечері, привезли вони з батьком матеріали, які їм обіцяли. На цілий хлів не вистачить, але почати можна.

Сів вечеряти — і невдоволений. Звик, що вдома суп — це не їжа, а так, додаток до основної страви, от і лишився голодним. Майже цілу хлібину з чаєм з’їв.

І Софія засмутилася. Так хотіла догодити, а чоловік не оцінив, що чистоту навела, піч побілила. А потім згадала вона, як мати вчила, та як із батьком поводилася, і каже:

— Лазню ж ще топити будемо? Давай курочку запечу, якраз після лазні готова буде: і друге тобі, і мучитися бідна перестане.

Одна з курок на ногу кульгала. Софії шкода її було. Але Тимофій з-за столу мовчки встав, узувся і, взявши куртку, пішов надвір.

«Ось тобі й перший день спільного життя», — подумала Соня.

Два тижні вони жили в батьків чоловіка, але там вона на підхваті була, хоча намагалася придивлятися, як у них ведеться господарство. Особливо роботою її не навантажували. А тепер усе, треба на себе брати всі хатні клопоти.

Софія вискочила слідом за чоловіком. — Я до батька, — тільки й кинув чоловік, навіть не обернувшись. Соня вирішила Тимофія не чекати: раз задумала курку запекти, так тому й бути.

Спіймала бідолаху й за хлів пішла. Там колода із сокирою стояла.

Тимофій хвіртку відчинив, а батько, виявляється, із сусідом язиками зачепилися — стоять, розмовляють, не поїхав він додому. Покликав батька.

— Чого такий смурний? — поплескав його батько по плечу.

— Супом мене жінка нагодувала. Одним супом, уявляєш! Білила вона, прибиранням займалася… Білоручка моя.

Батько розсміявся:

— Була б білоручка, ти б голодний зараз був, і без супа на вечерю. Сімейне життя, Тимофію, воно таке. Не рік, не два прожити треба, щоб зрозуміти, яка поруч людина. А де й підлаштуватися.

— Та знаю я, думав у нас не як у всіх.

— Так у вас і не як у всіх. Своя сім’я. Як станете жити, так і буде. Дарма ти на дружину ображаєшся, хороша вона в тебе. Ну що, додому поїду, чи ти чогось хотів?

— Хотів. Курка, каже, в нас кульгава, давай її сьогодні приготуємо. От я за тобою й пішов. Допоможи, тату. Там за хлівом сокира є.

Батько знову розсміявся. Знав, що в сина слабкість є. Тварин він так любить, що нікому зла заподіяти не може, навіть якщо для цього худобину й ростили.

Завжди батько цим у них удома займався. Зайшли батько із сином у двір, а Софія вже ту курку скубе, тільки пір’я на всі боки летить. Обернувся тоді батько до сина, сміх стримати не може, тихенько каже:

— Виходить, сину, це ти білоручка, а не жінка твоя.

Стоїть Тимофій, голову чухає.

— Чого ти за куркою побігла? — у дружини питає.

— А я думала, ти до батька пішов, надовго. То я сама все встигну. А в тебе краще лазню топити виходить. Жару як треба, ні більше ні менше. Ось тобі це й залишила.

Батько Тимофія в усмішці розплився, побачив, як син до лазні побіг, махнув на прощання:

— Гаразд, діти, поїду я додому, хазяйнуйте. Бачу, і без мене впораєтеся. Бувайте!

Ось так і починається справжня мудрість у стосунках — не з докорів, а з уміння вчасно підставити плече і згладити гострі кути. Як кажуть, у добрій сім’ї чоловік — голова, а жінка — душа, що все на свої місця розставить.

А у вас траплялися кумедні непорозуміння на початку сімейного життя, про які тепер згадуєте з усмішкою?