— Курку вари без шкіри! Бульйон не має бути жирним! Скільки разів тобі казати?! Софія вже тихо ненавиділа свекруху, її повчання, зауваження, причіпки. Часто згадувала, якою та була раніше й якою стала. Коли вкотре Ніна Петрівна взялася вчити Соню варити гречану кашу, Софія не витримала: — Як же ви мене дістали! — вирвалося в неї, — залиште мене у спокої

— Соню, я сьогодні випадково з мамою зустрівся, — почав здалеку Максим, — вона питала, чи можна їй прийти на день народження Ксюші.

— Не можна, — не повертаючи голови, кинула у відповідь Софія.

— Слухай, — дуже м’яко запитав Максим, — може, час її пробачити? Уже два роки минуло.

— Уже? — спалахнула дружина, — а для мене — лише два роки! Я ні на секунду не можу забути той кошмар!

— Сонечко, мила, ну не можна ж так, — Максим підійшов ближче, обійняв дружину, — що було, те минуло. Життя триває. Мама і так сильно покарана. Ти ж знаєш, як вона любить онучку, сумує. Нехай вона прийде, все-таки в дитини день народження.

— Ні! — Софія аж зблідла від люті, — я не хочу її бачити!

— А я хочу! — вибухнув чоловік, — вона моя матір, між іншим! І, вже, якщо на те пішло, ви обоє тоді були винні! Так чому страждає тільки вона?

— Ах, ось як ти думаєш? — Софія змінилася на обличчі, — ну що ж, нехай приходить. А ми з Ксюшею підемо. Святкуйте удвох!

— Соню! — обурився Максим, — що ти верзеш?! Тільки посмій так зробити! Я за себе не відповідаю!

— Посмію! — огризнулася дружина й вийшла з кімнати…

Софії заздрили всі: чоловік — успішний красень, власна квартира одразу після весілля, чудова свекруха. Мало хто міг похвалитися такою кількістю бонусів на самому старті створення родини.

І, звичайно, Софія була щаслива. Часто розповідала на роботі, як її любить чоловік, як піклується свекруха.

— Уявляєте, — робила вона великі очі, — Ніна Петрівна вмовила Максима купити мені шубку! Сказала, що в куртці холодно стояти на зупинках. Я ж на роботу дві пересадки роблю. Така уважна!

— Уявляєте, — це іншим разом, — Ніна Петрівна нам доставку організувала! У суботу вдень у гості зайшла, у холодильник зазирнула, мовляв, чи все в нас є, а ввечері кур’єр пакети привіз із супермаркету! І які! Тиждень можна в магазин не ходити!

— Ой, дівчата, — це після дня народження, — мені свекруха останній айфон подарувала! Уявляєте?! Я тільки почала до нього придивлятися, а вона — раз, і здійснила мою мрію!

— Везе тобі, Соню, — в один голос заздрили подруги, слухаючи такі промови.

— Не те слово! — раділа Софія.

Коли вона чекала на дитину, захвати з приводу свекрухи збільшилися в рази:

— Вона забезпечує мене фруктами!

— Ніна Петрівна записала мене до відомого лікаря! Хоче, щоб мене повністю обстежили.

— Ой, свекруха виконує всі мої бажання! Не встигну сказати, що мені чогось хочеться, як вона вже організовує пошуки й доставку!

— Вона мені таку теплу шаль купила!

— Дивіться, рукавички повністю натуральні: і хутро, і шкіра! Ніна Петрівна каже, що руки потрібно берегти змолоду!

Хтось скаже, що щось тут не так, і матиме рацію. Неймовірна любов свекрухи до Софії миттєво випарувалася з появою онучки. Тепер Ніну Петрівну цікавила тільки вона.

Свекруха приходила щодня з того самого дня, як Ксюшу привезли додому. Возилася з дівчинкою, купала, не спускала з рук. Стежила за тим, чим харчується Софія: від цього залежала поживність молока. Адже її онучка має отримувати тільки найкраще.

Коли молока стало менше й постало питання про прикорм, Ніна Петрівна рвала й метала:

— Ти позбавляєш дитину нормального, здорового харчування!

— Так молока не вистачає, — виправдовувалася Софія.

— Це тому, що ти не стараєшся, мало їси, недостатньо п’єш, груди не розробляєш!

— Я все роблю правильно! — мало не плакала Софія.

— Правильно? — обурювалася свекруха, — та ти весь час спиш на ходу! Не дарма тебе Сонею звуть! Соня і є!

Зрештою вона так дістала Софію, що та поскаржилася чоловікові:

— Максиме, зроби що-небудь. Твоя мама весь час мені тріпає нерви. Так і останнє молоко перегорить.

Максим попросив маму приходити не так часто… Ніна Петрівна все зрозуміла й образилася. З’являлася рідко, зате почала тероризувати Софію телефоном.

Дзвонила щогодини. Питала, як Ксюша, що вона їла, як спала, що зараз робить. Нагадувала невістці, що потрібно робити щоденне вологе прибирання, щоб дитина не дихала «всякою гидотою».

— Ти відчиняєш кватирку, коли Ксенія спить? Не забувай, їй потрібне свіже повітря! Та не забудь її накрити гарненько! А то я тебе знаю…

Коли дівчинка підросла, Ніна Петрівна стала зводити з розуму Соню з приводу приготування їжі для неї:

— Ти добре пюре приготувала? Сподіваюся, грудочок немає? Дивись, подавиться дитина!

— Ти жовток додала? Чому?

— Курку вари без шкіри! Бульйон не має бути жирним! Скільки разів тобі казати?!

Софія вже тихо ненавиділа свекруху, її повчання, зауваження, причіпки. Часто згадувала, якою та була раніше й якою стала. Коли вкотре Ніна Петрівна взялася вчити Соню варити гречану кашу, Софія не витримала:

— Як же ви мене дістали! — вирвалося в неї, — залиште мене у спокої!

— Не залишу, — тут же знайшлася свекруха, — і не сподівайся. Ти мене найменше хвилюєш, мені небайдуже тільки одне: як живе моя онучка. Тому я завжди тебе контролюватиму! До речі, сьогодні чудова погода. Хочеш, я погуляю з Ксюшею.

— Ні, — не замислюючись відповіла Софія, — я сама з нею погуляю.

— Ну, дивися, — якимось зловісним голосом сказала свекруха, — моя справа — запропонувати… Я взагалі-то, як краще хотіла. Може, тобі в магазин треба…

— Я впораюся, — категоричним тоном обірвала свекруху Софія й поклала слухавку.

Через годину вона зібрала доньку, взяла візочок і вирушила на прогулянку. Проходячи повз аптеку, згадала, що давно збиралася купити перекис водню.

Придивилася через вітрину: жодної черги. Підкотила візочок до самих сходинок, зафіксувала і швидко зайшла всередину.

Купівля зайняла хвилину, не більше…

Вийшовши з аптеки, Соня буквально остовбеніла: візочка, у якому спала Ксюша, біля сходинок не було…

Через секунду бідна жінка закричала так, що з аптеки й сусідніх магазинів стали вискакувати люди. Зупинилося кілька автомобілів… Усі стали шукати візочок…

Соня ридала в істериці. У неї абияк з’ясували номери телефону чоловіка… Подзвонили… Повідомили, що зник візочок із дитиною.

Максим прилетів десь за пів години. Оцінив ситуацію. Схопив заціпенілу від горя Соню, став трясти:

— Досить ридати! Їдемо в поліцію!

— Вона десь тут…, — крізь сльози повторювала Соня, — треба ще пошукати…

Максим і кілька хлопців, що стояли поруч, побігли по дворах… Усі повернулися ні з чим…

— Викликайте поліцію, — сказав хтось…

Максим дістав телефон. І в цей момент йому подзвонили. Це була Ніна Петрівна.

Максим секунду почекав і все-таки відповів, вирішивши, що нічого матері говорити не буде. Поки що…

— Синку, ти де? — голос матері був таким веселим, радісним, що в Максима стислося серце…

— З роботи їду, мамо. Ти щось хотіла?

— Приїжджай до мене. Ми з Ксюшенькою на тебе чекаємо.

— З ким? — закричав Максим, не вірячи в те, що чує і ще нічого не розуміючи.

— З Ксюшею. Вона в мене.

— Чому вона в тебе? — ледве стримуючись, запитав Максим.

— Я її на вулиці знайшла. Твоя Соня кинула дитину у візочку й кудись пішла. Не знаю, синку, як ти довіряєш їй дівчинку?

— Я зараз приїду, — сказав Максим і відключив телефон.

— Соню, не плач, — чужим голосом сказав він дружині, — все гаразд. Ксюша знайшлася.

— Де вона? — видихнула Софія.

— У моєї матері. Вставай. Поїдемо.

У розплющених очах Соні Максим побачив розгубленість, радість і водночас пекучу ненависть…

— Як вона могла? — прошепотіла дружина. Витерла сльози й пішла слідом за чоловіком…

Стосунки з’ясовували бурхливо.

Ніна Петрівна звинувачувала невістку в безвідповідальності, та її — у безсердечності й жорстокості. Крик зупинив Максим:

— Взагалі-то, мамо, ми вже зібралися дзвонити в поліцію. Ти хоч розумієш, чим би для тебе це скінчилося? Соня, звісно, не права, але те, що зробила ти, ні в які ворота не лізе. Ти просто уяви, що ми із Сонею пережили за цю годину, що відчували. Ніколи не думав, що ти колись зробиш мені так боляче…

— Максиме, пробач, — розплакалася Ніна Петрівна, яка тільки тепер зрозуміла, що натворила, — я не хотіла. Вірніше, не цього я хотіла.

— Тепер уже неважливо, чого ти хотіла, мамо. Важливо, що вийшло.

— Та я просто вирішила твою дружину провчити. От і все… Вона ж увесь час кидає дитину у візочку! Скільки таких випадків закінчувалися плачевно!

— Усе зрозуміло. Ти, як завжди, маєш рацію, мамо. Тільки метод вибрала нелюдський. Не знаю, чи пробачить тобі Соня?

— Пробачить? — обурилася Ніна Петрівна, — та не треба мені її прощення!

— Не треба, значить, не треба, — почувся твердий голос Соні.

— Відтепер прошу вас не з’являтися в нашому домі. А про те, щоб ви мені не дзвонили, я сама подбаю.

Так усе й скінчилося.

Ніна Петрівна спілкується тільки із сином. Подзвонити невістці вона не може — та заблокувала її телефон. До доньки Софія свекруху теж не підпускає. Якщо бачить її на вулиці, розвертається й іде в інший бік.

Ксюші скоро три рочки. Бабусю свою вона не знає…

Ось так буває, коли бажання повчати й контролювати переважує навіть материнську любов. Дорогою ціною заплатила Ніна Петрівна за свій жорстокий «урок», втративши те, що було для неї найдорожчим, — можливість бачити онуку.

А як ви думаєте, чи є така образа, яку не можна пробачити навіть найріднішій людині, чи все ж таки заради дитини треба шукати шляхи для примирення?