Ліночко, чи не бажаєш на риболовлю… Ну на риболовлю: природа, рибка, річка, багаття! — Василя несло, він хвилювався. — Що? Комарі? Так, є, є комарі, отакі-от, з кулак… Що? — повісив ніс Василь. — Куди йти? Не хочеш? Ну гаразд

Наталя поглядала на Василеві метушіння й тихенько усміхалася.

Так, усміхалася, а що їй ще залишалося робити?

Не плакати ж, своє вона вже відплакала, ще тоді, пів року тому, коли думала, що зрадить її власний розум, але спершу їй здалося, що це Василь з глузду з’їхав.

Наталя з Василем побралися рівно тридцять років тому.

Хлопець тоді просто проходу не давав вродливій дівчині. Так, Наталя була гарна, молода, перспективна, як то кажуть.

Вона залишилася у містечку, бо Василь погрожував собі щось заподіяти, а його мама, Тетяна Тимофіївна, на колінах стояла й руки цілувала Наталі, аби вона погодилася вийти заміж за її Василька.

Так, нічого гріха таїти, Наталі це потішило самолюбство. Вона тоді вибирала між Василем і Анатолієм та зупинила свій вибір на Васі.

Наталя ніколи не шкодувала про своє рішення. Вони прожили, як мовиться, душа в душу тридцять років. Тридцять довгих років, які промайнули в одну мить.

У них чудові діти, вже є онученька. Живуть у своїй великій і світлій оселі, дітям допомогли з житлом, мають добротний заміський будинок, приділяють увагу батькам — і Наталіним, і Василевим. Усі щасливі й задоволені…

Наталя підійшла до дзеркала. Їй, як і Василеві, п’ятдесят три.

Якщо чоловік із роками, наче добрий міцний напій, набуває вишуканого смаку та дорогого аромату, то не кожній жінці таке дано.

Наталя сумно зітхає. Зазвичай жінка, як поганий виноградний напій, із літами перетворюється на оцет. Ніби й корисна річ, але багато не вип’єш.

Наталя дивиться на себе в дзеркало… Де ж та весела, легка дівчинка? Де вродлива молода матуся?

З дзеркала на Наталю, на Наталію Семенівну, дивилася жінка. Наче й не стара, але вже й не молода. Немає тієї легкості, притаманної молодості.

Так, вона добре виглядає, так, косметологи стараються, але…

Наталя знає: їй вже не змагатися із тими, кому за тридцять, хто входить у ту пору, коли вони «розділяють і володарюють»…

«Щоправда, це триває зовсім недовго», — посміхається Наталя.

Вона трохи заздрить цим теперішнім тридцятирічним. У них є багато того, чого не мала вона, Наталя.

Повно можливостей, і в свої п’ятдесят три вони виглядатимуть так само молодо, матимуть достатньо досвіду, аби жити нормальним, людським життям.

Вони не знають, що таке «діставати» щось, не знають, як з однієї курки готувати тиждень дві страви: перше і друге… Фарбувати нігті самій, розводячи засохлий лак ацетоном.

Ходити й роздивлятися гарні речі у вітринах нових магазинів, збирати гроші, постійно збирати, відмовляючи собі в усьому…

Аж ось, здавалося б, ось воно, можеш дозволити собі і те, і це, і інше… А з дзеркала на тебе дивиться вже не Наталка-Полтавка, як називав тебе завжди любий дідусь, а Наталія Семенівна, п’ятдесяти трьох років, із великим життєвим досвідом і з чоловіком, якому біс у ребро влучив…

Біс у ребро — це серйозно.

Вася закохався — тепер Наталя це точно знає. А спочатку лаяла себе, думала, що збожеволіла, але ні… Тепер вона в цьому переконалася.

Ба більше, Наталя навіть простежила за чоловіком. Так-так, ось так, опустилася до стеження і побачила, як Василь витанцьовує перед молодою та цікавою.

Ех, Василю, Василю…

Адже ти поважна людина! І все завдяки кому? Хто тебе змушував учитися, здобувати освіту? Хто не дозволив тобі кинути все і стати перекупом, гасаючи за кордон і перепродуючи тут широкий вжиток? Хто тягнув усе на собі, Васю?

А тепер, коли можна жити й радіти разом, ти раптом розправив крила і полетів. Орел, що й казати!

Ти хочеш летіти сам, Васю… Але так не буває… Хоча ні, буває, звісно, але не з тобою, Васю.

Адже ти, Васю, не орел, зовсім не орел і навіть не ворон. Ти так… обскубана ворона, немов та шуба, що висить у шафі старечої кокетки, міллю побита.

Ти — шуба, Васю, поїдена міллю шуба. Від тебе ж нафталіном тхне, Васю.

Це їй, Наталі, звичний твій запах, а от молодій швидко набридне, Васю, особливо коли вона зрозуміє, що ти нуль без палички… Їй швидко набридне сидіти поруч зі старим перцем, і почне твоя молодиця шукати собі розваг на боці.

Ех, Василю, Василю, думаєш, мені не хочеться бути молодою та легкою?

Та я, можливо, якби повернути все назад, я б, може, по-іншому життя прожила, Василю… Може, я б за Анатолія заміж вийшла або взагалі поїхала світ за очі, як мріяла…

Але я тебе пошкодувала. Хоча чого тут душею кривити — потішило шмаркачку, що доросла тітка на колінах благає… Та й виховання раніше інше було, не могла піти проти старших… Ні, вона не шкодує. А про що шкодувати?

Життя прожила чудове і ще стільки ж проживе, прекрасно проживе.

А Вася… Ну що Вася… Його мама не піде перед тією молодицею на колінах стояти, ой не піде! Коліна хворі вже, та й взагалі… А сам він не може. Так уже сталося в житті Василя: усі вирішальні події в його житті приймають за нього його жінки — мама, дружина.

Можливо, і зараз та молода підштовхне Васю до вирішального кроку, і він, засліплений новими почуттями, розправивши крила, ступить у цю прірву. Так-так, у прірву, Васю…

Наталя дивиться на Василя і не може стримати усмішки. Він м’явся, бігає з кімнати в кімнату, ховає телефон із вимкненим звуком у кишеню домашніх штанів. Тканина на штанях тоненька, трикотажна, сіренька така.

У кишені лежить телефон і світиться, даючи прочитати Наталі, що дзвонить абонент під літерою Л… Вочевидь, Люба… Гірко посміхається Наталя.

Червоніє Василь, немов хлопчисько, силкується, щоб не розпливтися в усмішці від почуттів, що його розпирають. Он і футболочку модну десь узяв, напевно, з Л купували, ходили, міняли Василеві одяг.

Кепочку набік надів, брючки в обтяжку… Васю, та ти… клоун!

— Натолочко! — каже Василь. — Там Боря на риболовлю покликав, думаю поїхати…

— Звісно, Васенько! — усміхаючись, каже Наталя. У ній прокинулася хитра Наталка-Полтавка. — Я тобі зараз одяг принесу, їсти зберу. Багато не пий, знаю я цього Борю.

Забігала Наталя, чоловіка на риболовлю збирає, переодягнутися змушує.

— Ооось, ось, Васенько, штанці ось із начосом, так, зверху ось ці штани. Тааак, ось байкова сорочка. А майка? Васенько, маєчку, ооот так… Васю, а щось ти не веселий?

— Та ти знаєш, Наталко, щось я передумав на риболовлю їхати.

— Ну вже ні, Васенько, ти їдь, їдь! Борис твій начальник, ти йому не переч, знаєш…

Наталя збирає чоловіка на риболовлю. Так, вудки не забути. Чоботи гумові надів зі шкарпетками, плащ синенький, дідусів ще. Ось так, так і не змерзнеш, Васенько.

Ех, Васенько, Васенько… Чи буде Л тебе так на риболовлю збирати? — думає Наталя. І хочеться їй сміятися вголос, настільки безглуздо виглядає Васенько. Від образи хочеться і плакати, і сміятися, але досить, відплакала своє…

У спину штовхає, випроваджує.

— Іди, іди, Васенько! Он дзвонить хтось, нетерплячийБоря, напевно. Не можна начальника змушувати чекати. Ну й що, що друзі? Ніяк-ніяк він твій начальник…

Зачинила двері за Васеньком, притулилася спиною до дверей… Чи то плаче, чи то сміється, незрозуміло. Постояла, сльози витерла і бігом до гардеробу. Одягається, красу наводить. Через пів години готова, вибігає з під’їзду і бігом до таксі, що чекає.

У ресторан їде Наталя, зустріч там у неї.

А що ж Васенько?

Написав своїй Л, що не може сьогодні поїхати з нею на паті… Не до паті Василькові. Упрів увесь, як спорядила його Наталка. Дбає, турботлива моя, думає.

Щось защеміло так, якось шкода стало. Вона ж своя, рідна, кохана.

Сидить на лавці біля сусіднього будинку… Зараз встане і піде додому… Скаже, що риболовля скасувалася. Треба, напевно, вечір удома провести, розібратися у своїх думках.

Понесло кудись Василя, не в той бік… Але вдіяти з собою не може нічого — любов у Василя, почуття. Ковток свіжого повітря ця Ліночка. Ах, Ліна-Ліна-малина!

Від спогадів про дівчину серце у Василя починає прискорено битися. Ех, Ліна…

Образилася дівчинка, хотіла сьогодні відірватися на повну. Ну от так склалися обставини…

А може, майнула шалена думка — може, подзвонити й покликати на риболовлю свою дівчинку кохану? А що? Наталя завжди з ним їздила. Дивно, що сьогодні не напросилася. Як би він тоді викручувався?

Та й зараз якось треба… Так, є шанс. Зараз подзвонить Ліні-ягідці-малині.

— Алло, н-ні, люба, я не зможу, я спитати хотів… Ліночко, чи не бажаєш на риболовлю… Ну на риболовлю: природа, рибка, річка, багаття! — Василя несло, він хвилювався. — Що? Комарі? Так, є, є комарі, отакі-от, з кулак… Що? — повісив ніс Василь. — Куди йти? Не хочеш? Ну гаразд…

Василь трохи посидів, ловлячи на собі косі погляди пенсіонерок, що сиділи на лавці, і, зітхнувши, поплівся додому, у своє сіре й нудне життя.

Він ішов і вигадував, як виправдовуватиметься перед Наталею.

Брехати Василь узагалі не вмів: одразу червонів і губився. Він не думав про те, яке майбутнє його чекає поруч із Л. Він просто жив і радів життю… Там, десь, не вдома… Відчував себе підлітком, підлітком, у якого є велика таємниця.

Василь піднявся у квартиру, відчинив ключами двері, зайшов. Тиша.

— Натааалю, Наталю… Що таке? Тиша…

Посидів, роздягнувся, одягнув домашнє. Де ж Наталя? Так пізно? Дивно.

Згадав, як вона радісно усміхалася, збираючи його «на риболовлю». Стоп. А чому це вона так усміхалася?

Усміхалася… І стала якась цікава, загадкова, замислена… Невже… Ах, Наталю, Наталю! Ось так, значить… Завела когось…

Ось дожилися! З рогами у п’ятдесят років ходити! Навіть не у п’ятдесят, а п’ятдесят три!

Ганьба! Ганьба! Ганьба!

Що скажуть діти? А батьки? Колеги, друзі? Боже мій… Ну, Наталю, ось утнула! Як так? Жили собі, не тужили…

Василь розпалює себе все більше й більше. Він бігає по квартирі, рве волосся. Ну, Наталю, ось відчудила!

Стоп, дзвонить хтось. Ні, не вона, якась Л. Ах, Л…

— Так! — гаркає в слухавку. — Я зайнятий. Що? Яка риболовля? Вибач… Вибач, я зайнятий, риболовля скасовується. Так, усе, до зв’язку…

Василь злий. Ох, як злий Василь!

Він бере телефон. Зараз він подзвонить цій зрадниці… Зараз він їй подзвонить! Ну постривай! Ні вже, він так просто не здасться, він побореться за своє… к… к-к-кохання. Тридцять років!

Тридцять років! Ах, Наталю, Наталю… А як же батьки? У мами серце… Що ж ти наробила, Наталко?

— Алло, ти де?

— Алло, я? У ресторані, Васенько.

— У якому ресторані, Наталю?!

— У найкращому ресторані, Васенько.

— З ким ти там? — заревів Василь. — Я зараз приїду! Я… я… Кажи швидко, з ким ти там?

— Із Борею, Васю. Ти чого так кричиш? З твоїм другом і начальником, Борисом Семеновичем, Васю. З тим самим, із яким ти зараз на риболовлі, Васю…

— Алло, алло, Наталю… Почекай, розумієш… Я переплутав, Наталко. Я вдома, приїхав… а тебе немає… Я…

— Усе, Васенько, незручно. Я відійшла на хвилинку. Піду. У Тетяни день народження, у Бориса дружини… Знаєш, я так подумала: дивно, думаю, у Тані день народження, а він на риболовлю.

Знаєш, Васенько, я навіть було подумала, що в них негаразди якісь у родині. Так налякалася, Васю… Вони ж друзі наші! Ну, слава Богу, усе в них добре. Борис так само любить Таню, уявляєш, Васенько, як і тридцять років тому…

Наталя відключила телефон і поклала його в сумку.

— Ну що там? Де Василь? — нетерпляче питає Борис. — Напої стигнуть…

— Так, Борю, усе. Вася відвіз батьків на дачу, скоро буде.

Через пів години проходом ішов усміхнений, імпозантний чоловік із двома шикарними букетами.

Він привітав іменинницю, вибачився за затримку, подарував їй квіти.

— Вибач, Тетяно, я не можу залишити мою кохану без уваги. Наталка-Полтавка, а це тобі.

Уже під час святкування дня народження Васенько впіймав момент і шепнув щось на вушко Наталі. Наталя зніяковіло усміхнулася й нахилила голову.

Знаєте, що він шепнув?

— Прости мене, кохана, я такий осел… Прости, справді…

— Про що ти, Васенько? — шепнула у відповідь Наталя.

І Василь зрозумів, що немає милішої жінки на світі. А колись, багато років тому, він цілком серйозно вирішив розпрощатися з життям. Це був не каприз, не егоїстичний вчинок хлопчиська, а усвідомлення того, що без Наталки — життя немає.

Немає, розумієте? Куди він без своєї Наталки-Полтавки?

Ні, немає життя без Наталки, як не крути.

***
Ось такою історією поділилася з нами Наталя, інколи треба трішки хитрощів і мудрості, аби заплутаний клубок чоловічих недолугих почуттів повернувся на своє місце.

Наталя не стала битися головою об стіну, а дала можливість чоловікові самому заглянути у свою порожню прірву. Василь зрозумів, що звичка до рідного тепла — найдорожча і найглибша його любов.

А як ви думаєте, любі наші читачі, чи часто чоловіки 50+ намагаються втекти від комфортного життя заради “свіжого вітерця”, і що насправді їх повертає додому?