Лінивий який виріс, весь у свого тата, – говорила Вероніка, – всі риси його взяв. Чашку за собою не вимиє, сидить і думає про щось цілий день, уроки робити не змусиш. А моєму колишньому чоловікові і горя мало: аліменти заплатив, у вихідні погуляв і все, а мені як тягнути цього лоба

— Так і заявила синові: “Йди куди хочеш, не мотай мені нерви, у тебе, зрештою, є тато і бабуся”. Уявляєш собі таке? – обурюється Олена Дмитрівна.

— Стривай, – не вірить подруга, – і він пішов? І куди пішов?

— Та куди, до батька, до мого сина, тобто, – розводить руками пенсіонерка, – зібрав речі і з ним тепер живе.

— То ти ж казала, що твій Ігор їй квартиру залишив? Та аліменти платить?

— Платить, – усміхається Олена Дмитрівна, – продовжує платити. І квартиру залишив, я йому говорю, мовляв, що завгодно роби, але так цієї справи кидати не можна. Зрештою, ти не їй, ти дітям своїм житло залишав, а тепер син із тобою, а у невістки нервів на нього не вистачає?

Ігор, син Олени Дмитрівни 3 роки тому розлучився із дружиною Веронікою. З дружиною у них зʼявилися у довгому шлюбі двоє дітей: дочка, якій зараз 16 років та син, якому виповнилося 12. Під час розлучення діти залишилися з матір’ю.

— Залиш квартиру дітям, – вимагала колишня невістка Олени Дмитрівни, – перепиши на них частки, я теж так зроблю.

— За квартиру залишалося невеликі борги, – пояснює Олена Дмитрівна, – у неї вкладено багато спільних коштів саме після появи онука. Та ще аліменти суд призначив.

Аліменти Ігор платив справно, рік тому, покінчивши з боргами за квуакртиру, він вступив у нові, тепер уже взяв в кредит однокімнатну квартиру для себе, до цього жив на орендованій, працював, не покладаючи рук, щоб накопичити мінімальний перший внесок.

— І то невістка мала нахабство вимагати, – згадує Олена Дмитрівна, – щоб і з підробітків син їй на дітей віддавав. Добре хоч підробляв неофіційно, та плюс ще вимагала, що Ігор має виконати обіцянку та відписати частку дітям.

— Підписав?

— Підписав, – киває Олена Дмитрівна, – разом із Веронікою сходили до нотаріуса, вона теж дітям частку подарувала. Так що тепер та трикімнатна належить тільки онукам моїм. Але з онуками проблеми, точніше із молодшим.

До сина у колишньої невістки завжди були претензії:

— Лінивий який виріс, весь у свого тата, – говорила Вероніка, – всі риси його взяв. Чашку за собою не вимиє, сидить і думає про щось цілий день, уроки робити не змусиш. А моєму колишньому чоловікові і горя мало: аліменти заплатив, у вихідні погуляв і все, а мені як тягнути цього лоба?

Діти у Ігоря та Вероніки справді різні. І зовні, і насправді. Олена Дмитрівна зазначає, що онука повністю пішла в колишню невістку: хитренька, собі на думці, де вигідно – підлащуватися, де не дуже – відвернеться, ніби не чула, що їй кажуть. Навчається внучка добре, а от онук справді зірок з неба не дістає.

— Ігор у школі теж ніякого інтересу не виявляв до наук, а потім і до інституту вступив, і закінчив його відмінно, – каже жінка, – а що до лінощів… Ну підліток, хлопчику, з ними складно. Я вважаю, що у невістки головна претензія до сина в тому, що він занадто схожий на батька. За це й дорікає хлопчину.

— А особисте життя вона не влаштувала?

— Влаштовувала, – усміхається Олена Дмитрівна, – тільки у Вероніки характер той ще, її істерики не кожен довго витримає. Та ще й двоє дітей підлітків. Кілька разів пробувала, а потім, мабуть, охочих поменшало. Зла на весь світ. На сина зривається. Ось недавно виставила його на ніч з дому. Причепилася до того, що двійку отримав і тарілку не вимив за собою, заявила, що більше в такому стресі жити вона не може, хай тато виховує.

Ігор сина з вулиці забрав по дзвінку, з’їздив по речі до колишньої дружини, тепер хлопчик живе з ним в однокімнатній, витрачає на дорогу до школи півтори години в один кінець.

— Ну і мати, прямо мати року! – обурюється приятелька Олени Дмитрівни, – постривай, але ж онукові половина квартири належить? Цікавенько, хай Ігор у опіку йде, хай якось вирішує це питання. І аліменти. Виходить, Вероніка сина вигнала, його грошима та його квартирою користується і живе собі спокійно?

— Та говорила я синові, що треба оформлювати тепер все з урахуванням обставин, що склалися, аліменти зменшувати, квартиру теж можна продати, визначивши місце проживання онука з ним, – розводить руками Олена Дмитрівна, – не хоче.

— Жити ми із сином там не зможемо, – каже Ігор, – продавати квартиру та купувати щось на кожного з дітей? На однокімнатні не вистачить грошей. Цим я лише погіршу становище власної дочки, а можливо й сина. Гроші? Та хай, Вероніці дістануться.

Ігор вважає, що сина треба просто з нового навчального року влаштувати до школи ближче до нового місця проживання. З хлопцем він спільну мову знаходить, тяганину проти колишньої дружини затівати не хоче: побоюється, що вона вимагатиме сина назад і знову дорікатиме дитину.

— Стрес не тільки у Вероніки, а й у хлопчика, якому мати мститься невідомо за що, – витирає сльози Олена Дмитрівна.

— Виходить, хто нахабний той і правий?

— Виходить так, – сумно погоджується пенсіонерка.

А що ви скажете?