— Лізо, ти хоч чуєш себе? — обурилася Еліна. — Я його добиваю? Він тебе розуміє? А він розуміє, що на поїздку до нього ти взяла гроші в мене? Що за інтернет і телефон плачу я? Чому я маю тягнути все сама, а твій «душевний» тато тільки казки розповідає? Він тобі хоч раз на морозиво дав?

— Лишилося тільки зібрати її речі, тицьнути в руки ті нещасні аліменти, що я з боєм вигризла, та й відправити до татка, — сумно зітхає Еліна. — Бо не дати грошей дитині в дорогу… знаєте, просто совісті не вистачить.

— А в колишнього твого, бачу, вистачає на обох, — гірко всміхається подруга. — Ти все намагаєшся по-людськи, а для них усе одно лишаєшся поганою та черствою. Елю, а може, це і є вихід? Ну, щоб мізки на місце встали? Поживе там місяць, нічого з нею не станеться. А там, дивись, і швидше зрозуміє, що до чого.

Еліна й сама не знає, як краще. Це ж не кошеня якесь, а власна донька, кровиночка. Їй лише тринадцять — той вік, коли в голові ще вітер гуляє. Дитина ще, дурненька, а батько її накручує, і вона ж вірить кожному слову!

Мама тепер для неї — мало не ворог номер один, бо, бачте, «ображає татка».

Тільки ж сили вже закінчуються жити в стані вічної ворожнечі з власною дитиною, і триває це не тиждень і не два.

— Я все розумію: підлітковий вік, той юнацький максималізм, коли світ тільки чорний або білий, — хитає головою Еліна. — Але як можна не бачити, що для неї роблю я, а що — чи, точніше, чого не робить її батько? Де ж та логіка?

Еліні сорок. Живуть удвох із донькою у звичайній двокімнатній квартирі, що залишилася у спадок від батьків. З чоловіком розлучилася, коли Лізі було дев’ять.

Просто втомилася тягнути все на собі: і побут, і роботу, і чоловіка, який тільки й знав, що на дивані лежати.

— Хоча пристосовуватися він умів майстерно, — згадує жінка. — Роками жив у якихось ілюзіях та «великих проєктах», поки я на двох роботах спину гнула.

Більш-менш спокійно було лише тоді, коли з’явилася дитинка, та ще рік-два потому. Чоловік тоді працював у фірмі тестя, батька Еліни.

Заробляв непогано, а на всі його «ляпи» батько заплющував очі — заради доньки та онучки. А потім у тата стався інфаркт. Спочатку пішов на пенсію, а п’ять років тому його не стало.

І все полетіло шкереберть. Терпіти зятя на роботі більше ніхто не хотів. Він звільнився «з гордо піднятою головою», заявивши, що його виживають, аби помститися тестю.

Мовляв, це батька Еліни всі ненавиділи, от на ньому тепер і відігруються.

Потім був довгий період «пошуків себе». То день працює, то три вдома мріє, що от-от його покличуть на високу посаду. Коли батька не стало, Еліна зрозуміла: більше не можу. Крапка.

Ліза завжди тягнулася до батька. Воно й зрозуміло: тато ніколи не сварить, дозволяє все, дуріє разом із нею. А мама? Мама вічно то зі своєю прибиранням, то з уроками.

Еліна ніколи не налаштовувала дитину проти батька, навпаки — хотіла, щоб спілкувалися.

Щоправда, спочатку в колишнього було не до доньки: жив із новою жінкою, і дитина від першого шлюбу там була нікому не потрібна.

— А потім ще одна була, — розповідає Еліна. — Але й та не витримала його вічних «творчих відпусток» і порожнього гаманця. Тепер живе сам, знімає якусь комірчину на околиці.

Навіть рідна мати його до себе не бере, бо там сестра з двома дітьми, та й знає мати свого сина: поїсти він любить, а працювати — не дуже.

Аліменти він платив так — коли-не-коли, і такі копійки, що хотілося чи то сміятися, чи то плакати. Еліна тягнула Лізу сама. Дякувати Богу, житло своє. Приходила з роботи — і сідала за підробітки.

Хотілося ж, щоб у дитини і одяг був гарний, і телефон не гірший за інших, і на море влітку з’їздити. Щоб не відчувала себе в чомусь обділеною.

Останній рік чоловік взагалі не дав на дитину ні гривні. Працює десь неофіційно, на оренду квартири вистачає, а офіційної зарплати немає — тож і до виконавчої служби йти було ні з чим.

Але коли Еліна побачила, як за останній рік Ліза зблизилася з батьком, як заговорила його словами, як почала дивитися на неї зверхньо… жінка сказала собі: «Досить».

— Він же не каже їй прямо, що я погана, — ділиться Еліна. — Усе якось натяками, ніби між іншим.

— А тато каже, що ти занадто приземлена, — може кинути донька, коли мама змушує робити алгебру. — Тобі аби грошей побільше. Не можна так, мамо, у житті не все грошима та успіхом міряється!

— Звісно, — закипала мати. — Коли я тебе годую, взуваю, купую нові кросівки та оплачую твої посиденьки з подругами в кафе, то про гроші можна й забути, правда? Можна думати про високе. А тато твій часом не забуває, що ти хочеш їсти щодня? Лізо, схаменися!

Але донька тільки плечима знизувала.

Врешті-решт, коли колишній вкотре пообіцяв «закрити борг через три місяці», Еліна не витримала і занесла заяву до виконавчої служби.

Справа рушила. Його почали трясти: заблокували картки, прийшли за місцем прописки до матері. Гроші, що потрапляли на рахунок, одразу списували в рахунок боргу.

Чоловік, звісно, навчився користуватися готівкою, але нерви йому попсували добряче.

І ось днями Ліза видала:

— У тата зараз такий складний період, а ти вирішила його зовсім добити? За що ти йому мстишся? За те, що він тебе не кохає? За те, що він мене розуміє краще за тебе? Він і так роботу знайти не може, а ти його по судах тягаєш…

— Лізо, ти хоч чуєш себе? — обурилася Еліна. — Я його добиваю? Він тебе розуміє? А він розуміє, що на поїздку до нього ти взяла гроші в мене? Що за інтернет і телефон плачу я? Чому я маю тягнути все сама, а твій «душевний» тато тільки казки розповідає? Він тобі хоч раз на морозиво дав?

— От бачиш, — відрізала донька. — Тато так і казав: для тебе все — тільки гроші! Ти просто мстива. Тобі пощастило заробляти, а йому ні, бо не всі такі… меркантильні!

Після цієї розмови в Еліни руки опустилися.

Що робити? Перекрити всі витрати? Не платити за розваги, посадити на одну кашу? Але ж їжу все одно треба купити, за школу заплатити, комуналку закрити… Чому все це має бути за рахунок «поганої та меркантильної» мами?

Може, і справді, щоб дитина хоч щось зрозуміла, варто відправити її з тим рюкзачком до батька? Він же сам щось їсть, от хай і доньку спробує прогодувати хоча б тиждень.

Часом ми так прагнемо захистити дітей від усіх життєвих негараздів, що вони починають сприймати нашу турботу як щось належне, а суворість життя — як нашу особисту забаганку.

А як ви вважаєте, чи варто в таких ситуаціях дати дитині можливість відчути «реальність» на власному досвіді, чи материнське серце все одно не дозволить залишити її без опіки?