— Люда наша наче й життя бачила, а на ці слова повелася. Казала, що заміж їй не треба навіть фіктивно, а встановлювати батьківство — то зайвий клопіт. «А раптом я захочу дитину вивезти на море за кордон, а з Максимом ми поб’ємо горщики? — міркувала вона. — Буду потім бігати пороги оббивати, папірці збирати? Ні, не треба мені такого

Настя трохи сердиться на маму. Вчора просила її забрати Даринку зі школи, з групи подовженого дня, а та відмовила — каже, допомагає Людмилі. Люда ж бо ввечері пішла комусь квартиру прибирати.

— Отакої! А що ж, чоловік їй зовсім не помагає?

— Ой, там із тим чоловіком таке кіно… А я ж казала, попереджала, що так воно й вийде. Та хто б мене слухав, — скрушно махає рукою Настя.

Насті зараз тридцять чотири, а її старшій сестрі, Людмилі, вже виповнилося тридцять дев’ять. Заміжньою старша ніколи не була. Чому так склалося — хтозна, бо Люда у свою душу чужих не пускала.

Хіба що одного разу відкрилася молодшій сестрі, коли поділилася планами стати мамою без офіційного шлюбу.

А от у Насті цей самий шлюб є, все як у людей: вічні кредити, донечка-першокласниця. Живуть собі нормально, кредит потроху виплачують, працюють. Щоправда, цього року трохи важкувато через те, що дитина пішла до школи.

З роботи Настю відпускали зі скрипом, щоб забрати малу після уроків. Мама могла підстрахувати не завжди, хіба що трапиться якийсь форс-мажор. Живе вона далеченько, а свекруха — ще далі.

Часом, звісно, стаються непередбачувані обставини. Чоловік Насті працює за містом, він виконроб на будівництві. Сама вона в офісі, але вчора, наприклад, поставили пізню нараду з керівництвом та партнерами. Ті змогли приїхати лише тоді, коли робочий день уже добіг кінця.

Попередили, правда, заздалегідь. Настя хоч і залишила доньку на подовженій групі, та забрати її ні вона, ні чоловік ніяк не встигали. Подзвонили мамі, а та каже, що вже в Люди, сидітиме з її хлопчиком, бо старшій дочці треба бігти на підробіток.

Настя всю другу половину дня місця собі не знаходила, шукала вихід. Зрештою, домовилася з мамою однокласника, добре хоч контакти були. Але ж це теж не діло — вішати свої клопоти на чужих людей.

Донечка просиділа весь вечір у незнайомій хаті, з тим хлопчиком вони не дуже товаришують, але іншої ради не було.

Дитинці старшої сестри лише дев’ять місяців. Тільки-но повзає та несміливо спинається на ніжки. Батька у хлопчика немає. Ані офіційно, ані, здається, неофіційно теж. Сестра живе у своїй однокімнатній квартирі. За іпотеку там лишилося виплатити якісь копійки, та поки що Люда не має з чого.

З появою малюка, як вважає Настя, Люда вплуталася у справжню авантюру. Зустрічалася вона останні два роки з одним чоловіком, Максимом. Він уже був одружений колись, але його колишня не могла мати дітей.

А Максимові дуже вже хотілося стати батьком. І Людмилі хотілося, вона навіть якісь гроші намагалася відкладати.

— Ну і зайшла в них якось розмова, мовляв, можна ж і не бути чоловіком та дружиною, зате стати чудовими, люблячими батьками, — гірко всміхається Настя. — Люда наша наче й життя бачила, а на ці слова повелася. Казала, що заміж їй не треба навіть фіктивно, а встановлювати батьківство — то зайвий клопіт.

«А раптом я захочу дитину вивезти на море за кордон, а з Максимом ми поб’ємо горщики? — міркувала вона. — Буду потім бігати пороги оббивати, папірці збирати? Ні, не треба мені такого. Не хочу. Максим — людина чесна і дуже чекає на малюка. Ми й розходитися не збираємося, просто не житимемо під одним дахом».

Цей самий Максим обіцяв жінці золоті гори. І головне, міг собі це дозволити: чоловік не бідний, має хороший дохід, непогану машину, власне житло. Та й вік поважний — сорок п’ять років, не хлопчисько якийсь, щоб просто язиком плескати.

Домовилися, звісно, без жодних паперів. Та й про що там писати? Вони одне одному хто? А хлопчик, який з’явився на світ, на щастя, міцний і здоровенький, за документами батька взагалі не має.

Довести, звісно, можна, і тепер, судячи з усього, сестрі доведеться цим зайнятися. Бо тим ідеальним батьком, як вони домовлялися, Максим побув від сили місяців зо чотири.

— Приходив, цікавився, купав малого пару разів, — киває Настя. — Гордо вивозив візочок на прогулянку. Навіть придане для дитинки встиг купити, точніше, оплатив сестрині замовлення. А потім — як відрізало.

Як розуміє Настя, та й сама Людмила, Максим почав віддалятися ще тоді, коли Люда тільки чекала на дитину. Давався їй цей час нелегко: набряки, тиск, постійні аналізи та лікарні.

Вік же дається взнаки, та й у такий особливий період навіть у цілком здорової жінки може вилізти якась болячка.

— І вийшло так, що весела жінка, з якою він проводив вихідні, відпустки та свята, і Люда при надії — це дві великі різниці. Не так воно вже й романтично — набряклі ноги й нескінченні лікарняні клопоти, — розводить руками Настя.

— Максим ще тоді завів собі когось на стороні, я в цьому просто впевнена.

Зараз він навідується до малого все рідше й рідше. Гроші дає, це правда. Цілих три-пʼять тисяч гривень на місяць переказує. А нещодавно Людмила бачила його з іншою жінкою. Засмутилася, ясна річ.

Тепер збирається подавати до суду, щоб встановити батьківство й вибити аліменти. Щоправда, чи будуть ті суми суттєво більшими — ще бабуся надвоє сказала.

— Чоловік завжди знайде лазівку, щоб показати менший дохід, — міркує Настя. — А на неї саму він узагалі не платитиме, доки синові не виповниться три роки, бо вона йому офіційно ніхто. Та й довести батьківство — справа не одного дня, а жити за щось треба вже сьогодні. І підгузки купувати, і їсти щось треба, і одягтися, і ту ж таки іпотеку закривати.

Сестра в Насті горда, у мами грошей не просить, береться за будь-який підробіток. Щоправда, мама все одно мусить тягнути старшу дочку. Не грошима, так своїм часом.

Сидить із онуком вечорами й на вихідних, коли Люда бігає по роботах. Охає, бідкається, бо ж їй уже далеко за шістдесят, але сидить.

— Ще й виправдовувати Люду примудряється! Мовляв, важко, зате в доньки тепер дитя є. А я цього не розумію. Можна було все зробити по-людськи, без зайвої мороки. Хотів дитину — прошу дуже до РАЦСу, і за законом усе, що належить. А тепер ще й побігати доведеться, щоб хоч якусь копійку витрясти з того Максима, який, як виявилося, не так уже й мріяв стати татом, — каже Настя.

— Ой, знаєте, ніхто від такого не застрахований, — відказує їй Людмила. — Хоч у шлюбі, хоч без нього. Я ж нікому не жаліюся, ні в кого нічого не прошу. Виховую сина сама й годую його без чужої помочі. Такі вже зараз чоловіки пішли!

Настю такі слова аж до живого зачіпають: ну як це без допомоги, якщо мама від сестри не вилазить, про онучку забула, про своє здоров’я забула, а Люда в нас, бачте, «усе сама».

Ось така життєва історія, де кожен по-своєму має рацію, а найбільше, як водиться, дістається матерям, що намагаються розділити серце між дітьми.

Знаєте, часом наші ідеальні мрії розбиваються об сувору правду життя, і гордість стає занадто дорогою втіхою. А як ви гадаєте, чи справді варто покладатися лише на усні обіцянки, коли йдеться про долю і майбутнє дитини?