Мама дієздатна, вона своє життя прожила, чому має прожити моє? Не винна нікому я нічого, це неправильно

— Я як Олена жити не можу, хоча в чомусь і заздрю, – каже подрузі Галина. – Ну як так? Донька заміж вийшла — і все, нехай крутиться сама? І її ставлення до матері…

Галина, Олена та Катерина – три подруги. Так склалося: колись працювали разом, відтоді й дружать. Хоча, якщо подивитися – вони дуже різні.

Галині 54 роки, Катерині – 56, а Олені всього 44.

Можна сказати, що третя подруга вибивається із загального ряду, але дружбі це, втім, не заважає. Просто Галина з Катею частенько обговорюють різне ставлення до життя.

Галина заміжня, живе майже 30 років з одним і тим самим чоловіком. Двоє дітей: дочці 28 років, синові 22. Є літні батьки й такі ж літні свекри. У Катерини другий шлюб, син дорослий, самостійний уже, він від першого шлюбу.

І теж є літні родичі: мама, свекруха, тітка, яка самотня і «падає» на Катерину, бо доглядати більше нікому.

— Добре хоч, що квартиру тітка вже моєму синові віддала, а живуть вони зараз удвох із моєю мамою, інакше б я не вивезла. Важко це усе, – зітхає Катя. – А що поробиш? Спочатку нас ростили, тепер ми борги віддаємо.

Є в Катерини й онуки, двоє. Старший до школи пішов, молодшому рік до садочка.

Катя й туди встигає, тому що кличуть: забрати першокласника зі школи, нагодувати, відвести до батьків, поки молодший онук спить, по дорозі забігти до мами з тіткою.

Добре хоч, що вийшла на пенсію раніше, є пільговий стаж. Інакше – хоч задушися.

Так і крутиться цілий день: між онуками та старшими родичками. Свекруха в неї ще нічого, але теж навідує кілька разів на тиждень. Іноді доводиться з нею разом їхати на аналізи, іноді в неї терміново щось трапляється.

Що вже про маму з тіткою говорити?

Тітка пам’ять втрачає, у мами з рухом погано стало – кульшовий суглоб турбує, з квартири майже не виходить, а операцію не можна – діабет.

— То зі старими, то з малими, – усміхається Катя. – Віриш, удома прибрати ніколи. Просто ніколи. Тільки задумаюся – невістка дзвонить, їй терміново треба кудись відлучитися, а дітей немає з ким залишити.

Ех, думала, що на старості літ поживу для себе, спокійно зранку вставатиму, вишивкою займуся. Зайнялася, ага. До вечора просто падаю.

Приблизно така ж ситуація у Галини: четверо літніх і не найбільш здорових родичів, яким треба пояснити, допомогти, проконтролювати, вирішити ті ж проблеми з лікарями, з комунальниками, у мами хвора рука, свекруха дуже погано бачить.

А тут ще й донька, у якої немовляті тільки три и місяці.

Малятко зʼявилося на світ не зовсім благополучно, ледве ходить – постраждав куприк і тазові кістки. А Галина ж ще й працює. І чоловік працює.

Іноді з чоловіком зустрічаються лише на 15 хвилин – перед сном, тому що вона то у своїх, то в доньки, а чоловік заїжджає до свекрів, їх ще й сусіди затопили нещодавно – хвилюються за проводку й треба робити ще й ремонт.

Дружити зараз подругам ніколи майже, зустрічаються по святах, здебільшого – зідзвонюються або пишуть одна одній повідомлення.

Хоча Галина з Оленою живуть у сусідніх будинках, можуть ще й у магазині перетнутися, але то – на бігу, не поговорити нормально.

Галя теж думала, що на старості літ відпочине: діти визначаться, вони з чоловіком вийдуть на пенсію, поживуть для себе. Дачу, нарешті, облаштують.

— Хоч продавай цю дачу, – зло каже Галя. – За літо були там один раз. І кінця краю не видно турботам. Доньці з квартирою допомогли, тепер син на черзі – останній рік.

Першого онука підрощу, а там – вони другого спихнуть, хоча зараз донька відмовляється, мовляв, більше ніколи. Або в сина діти підуть. І кредити, куди без них. Треба допомагати, ми ж батьки. І так, батьків з рахунків теж не спишеш.

Якось Галина зчепилася зі свекрухою, та почала, як кажуть, нахабніти: то це не так, то інше – не те. Не те печиво купила невістка, не так повісила сушитися куртку свекра, не в тій аптеці купила ліки.

Галя не витримала, сказала, що вона допомагає і потрібно бути задоволеною тією допомогою, яка є.

— Так ви й повинні допомагати! – витріщила очі мама чоловіка. – Спочатку батьки дітям, потім – навпаки. Усі так живуть, годі вигадувати.

Ще й сваха днями повторила майже цю ж фразочку, мовляв, треба дітям допомагати, ми ж батьки, ми повинні, інакше – ніяк.

— А «як», тобто, інакше, дуже навіть буває, – усміхається Галина. – Це чомусь ми з тобою усім винні. І батькам, і дітям, і другим половинам. Відростили почуття боргу до землі й несемо його.

Кряхтимо, але несемо. А дехто інакше зовсім живе. Ось, хоч на Олену нашу подивися…

Олена, третя подруга, вийшла заміж у 18 років, народила через п’ять місяців після весілля доньку, через 5 років із чоловіком розійшлася, мама залишила їй бабусину квартиру, багато допомагала з дитиною, поки Олена працювала, наживала меблі, машину, вбрання.

Не відмовлялася посидіти з онукою, коли в Олени вимальовувалося особисте життя.

У Олени зараз не чоловік, а співмешканець. Причому, подруга не готує йому, не пере його речі й вважає це само собою зрозумілим: «А що він сам? Без рук чи що? Він за мною труси не пере, чому я маю?»

Мама в Олени інвалід, дуже хвора, але на питання про те, як у мами справи, Олена відповідає: нормально, стане погано, піде до лікаря або викличе додому.

— Ти б зводила її на аналізи, платно можна здати зараз, – казали їй якось подруги.

— Та вона ходила начебто, ні, не платно, навіщо, якщо в районній поліклініці все й так зроблять, – була відповідь.

Як не запитай, що мамі виписали – Олена не знає.

Іноді відповідає в тому ключі, що в її мами все гаразд із головою, тому вона сама може вирішувати, що й як. І пенсія є, і соцпрацівника можна закріпити, якщо важко стане робити домашні справи.

— А вона ж їй доньку виростила! – засуджують іноді Галина з Катею. – Ну я розумію, що робота, справи, своє життя, але ж і квартира в Олени є, завдяки мамі. І неподалік розташована.

Але ні: «Мама дієздатна, вона своє життя прожила, чому має прожити моє? Не винна нікому я нічого, це неправильно».

Про майже свекруху подруги й говорити нічого, Олена відповідає, що вона їй ніхто взагалі, чому вона має хвилюватися, допомагати на дачі. Овочі звідти чоловік возить? Так, сам возить, сам варить, сам їсть, вона, Олена, не просить.

— І до доньки таке ж ставлення. Дівка заміж виходила, а мама нову машину купувала. Вони живуть у студії, не в квартирі навіть. І вона ж не скупа, Оленка, зовсім не скупа. Але це її питання: «А чому я маю допомагати? Нікому я нічого не винна. Одружилися? Чудово, живіть».

Онука в Олени теж є, подруга бачиться з нею раз на кілька місяців. Сидіти?

Ні, вже, самі дали життя, самі нехай сидять.

А мама ж їй жодного разу такого не сказала. Загалом, подругу Катя з Галиною щиро засуджують, сподіваючись, що це просто в Оленки зараз вік такий, легковажний.

А ви, що скажете? Яка позиція правильна? «Усім винна?» Чи «нікому я не винна?» Самі як живете?

Цей олімп життєвих зобов’язань – вічна дилема нашого часу: коли закінчується батьківський обов’язок і починається власне життя? Скільки б ми не говорили про свободу вибору, народна мудрість нас усе одно змушує нести свій хрест відповідальності за «старих» та «малих». Але, може, здоровий егоїзм Олени – це саме та ціна, яку треба заплатити за щастя жити по-своєму, незважаючи на суспільний осуд…