Мама приймає їх привітно: вона давно кинула пити, вирощує чайний гриб і фіалки на підвіконні, підбирає покинутих котів і вірить усяким шарлатанам. Після батька мама так і не вийшла заміж, і Олена тепер розуміє, чому: коли тобі зрадили, складно знову повірити в кохання

Найбільше Олена боїться, що з її дочкою щось трапиться. Вона перевіряє телефон по кілька разів на день, змушує носити її спеціальний годинник, щоб знати, де та зараз перебуває. Алісі вже дванадцять, і вона ображається на Олену.

— Мамо, ну я що, маленька?

Аліса не знає, що сталося з Оленою, коли їй самій було дванадцять. Ось чому Олена так хотіла хлопчика, ось чому відмовилася планувати ще дітей, хоча чоловік не просто наполягав, а благав її подарувати йому ще одну дитину.

Через це вони постійно сварилися. А ще через те, що на плиті вічно стояли брудні сковороди і каструлі з-під вчорашніх пельменів, поки Олена ходила супроводжувати Алісу на тренування з танців і на англійську.

— Господи, їй уже дванадцять! — кричав чоловік. — Вона що, не може сама пройти два квартали?

— У темряві? — кішкою сичала Олена. — Ти що, не знаєш, скільки у нас у районі всяких божевільних?

Нову квартиру вони так і не купили: у чоловіка вічно проблеми на роботі, вічно потрібно лагодити машину. Цю машину Олена ненавидить: він проводить із нею більше часу, ніж із сім’єю.

Олені подобається згадувати ті роки, коли вони тільки познайомилися з Олексієм: тоді весь вільний час вони проводили разом, він називав її своєю булочкою, а вона мила сковорідки й пекла йому торти.

«Куди йде кохання?», — думала Олена. Тепер вона краще розуміє матір: та після розлучення з батьком стала пити, і Олена сильно її засуджувала. Тепер вона сама боїться розлучення і все частіше наливає собі келих, перш ніж лягти спати.

Коли одного разу Аліса перестає відповідати на дзвінки, а її годинник не рухається довгий час десь у районі гаражів, в Олени трапляється істерика.

У відділі кадрів, де вона працює, всі вже звикли до її тривожності щодо доньки, але цього разу ніхто не в силах її заспокоїти: Олена все кидає, викликає таксі, і дорогою в її голові зʼявляються найстрашніші картини.

Донька просто загубила годинник. А телефон у неї сів.

Увечері вона плаче і пояснює, що ні в чому не винна, а Олена кричить на неї, намагаючись заглушити в собі той страх, який сьогодні пережила. Чоловік байдуже дивиться у вікно, а потім знову потягся до свого гаража і лагодить машину…

У цій машині вона і застала його з цією дівчиною.

Довге руде волосся, нарощені вії, чорні татуйовані брови. Олена ніколи б не подумала, що чоловікові можуть подобатися такі дівиці.

— Так ось чому ти стільки часу проводиш у гаражі, — тільки й каже вона, після чого йде додому, де збирає речі у дві старі валізи: в однієї відвалюється коліщатко, у другої не закривається замок.

Аліса плаче, вона не хоче жити в бабусі з п’ятьма котами.

— Там смердить! — кричить вона. — І до школи далеко. Як я буду їздити до школи?

— Переведешся до іншої, — відповідає Олена.

Їй так боляче, що кожне слово дається насилу. Вона й не думала, що може бути так боляче. Чому люди зраджують? Чим ця дівиця краща, ніж вона?

Мама приймає їх привітно: вона давно кинула пити, вирощує чайний гриб і фіалки на підвіконні, підбирає покинутих котів і вірить усяким шарлатанам.

Після батька мама так і не вийшла заміж, і Олена тепер розуміє, чому: коли тобі зрадили, складно знову повірити в кохання.

— Навіщо їй цей годинник, як маленькій? — дивується мама. — Вона ж розумна дівчинка. Просто скажи, щоб вона не брала нічого в чужих людей і не розмовляла з незнайомцями.

Олені хочеться закричати: а чому мені ти такого не казала? Але язик у неї немов прилипає до піднебіння, і вона мовчить.

Їй було дванадцять.

Мама ніколи їй нічого такого не розповідала. «Ми жили в інший час», — любить тепер повторювати мама. Але часи завжди однакові.

Вони з подружками гралися в хованки на пустирі, і той чоловік виглядав цілком пристойно: сірий капелюх, тека в руках. Він покликав до себе Олену й запропонував їй цукерку. Вона взяла.

Потім він вітався з нею, піднімаючи капелюха, але ніколи нічого не говорив, тільки усміхався. У нього не було одного переднього зуба, і це трохи лякало. А потім він запропонував подивитися цуценя.

— Ти коли-небудь бачила цуценям коллі? — запитав він.

Олену врятувало тільки те, що вона не любила собак. І взагалі, боялася їх. З ввічливості вона пробурмотіла щось невиразне, а чоловік схопив її кістлявими пальцями за лікоть і прошепотів на вухо:

— Ходімо, цуценятко таке маленьке! Йому нудно самому, ні з ким погратися!

Добре, що до Олени підбігли подружки і потягли її з собою. Бо через два дні пропала Сонечка. Сонечка була не такою, як усі — вона не ходила до школи, погано розмовляла і завжди гуляла тільки з мамою або бабусею.

Як потім з’ясувалося, бабуся задрімала на лавочці, а коли прокинулася — Сонечки вже не було. Ніхто не знав, куди вона пропала, її так і не знайшли.

Але Олена бачила раз, що той чоловік Сонечці теж давав цукерку. Вона хотіла розповісти про це дорослим, але не змогла. А чоловік той більше не з’являвся.

Жити з мамою було складно. Складніше, ніж із чоловіком: вона не дозволяла сковорідкам тухнути на плиті, а магазинні пельмені вважала отрутою.

— Досить страждати, — говорила вона Олені. — Було б за ким! Він ніколи мені не подобався.

Мама підсовувала їй книги про розлучення й іншу психологічну нісенітницю.

Олена навіть відкрити їх не хотіла: після роботи вона йшла в бар, щоб не повертатися додому, і навіть не відстежувала, де зараз Аліса, якій доводилося їздити через усе місто автобусом, оскільки вона не збиралася кидати ані свою школу, ані танці, де було стільки подружок. У дванадцять років подружки значать куди більше, ніж усе інше.

Одного разу до Олени підсів чоловік. Звичайний такий, у джинсах і джемпері. У нього були сумні очі й білий обідок на засмаглому пальці.

— Мене звати Ігор, — сказав він. — Я психолог, і від мене пішла дружина, уявляєте?

Олена розсміялася. Це було не дуже смішно, швидше сумно, але тепер вона часто ховала за сміхом усі свої інші почуття.

— Мене Олена звуть. Я не психолог, але чоловік від мене теж пішов.

Кажуть, що на руїнах стосунків не можна побудувати. Але в Олени вийшло. Спочатку вони просто скаржилися одне одному на колишніх, потім разом гуляли в парку.

Коли Ігор сказав, що в нього є собака коллі, Олена розридалася. Вона плакала так відчайдушно, що він злякався. І крізь сльози йому першому в житті вона розповіла свою дитячу історію.

— Тобі потрібно до психолога, — сказав він. — Я б узяв тебе в роботу, але… У мене на тебе інші плани.

Саме того дня він уперше її поцілував.

До психолога вона пішла. До іншого, якого порекомендував Ігор. І з собакою його познайомилася. Вона досі не особливо любила собак, але Аліса була в захваті, коли дізналася про собаку.

— Мамо, я так мрію про цуценятко! — сказала вона.

Чомусь саме ці слова прорвали потік. Олена розповіла доньці про свою дитячу травму, а потім і мамі розповіла.

— Ми жили в інший час, — повторила мама свої слова. — У нас такого не було.

Олена дозволила Алісі більше не носити годинник. Але взяла з неї слово, що вона ніколи не буде розмовляти з незнайомцями й ні за що нікуди не піде, не попередивши Олену і не спитавши дозволу.

Цуценя вони завели тільки тоді, коли переїхали до Ігоря: все ж п’ять котів і цуценя — це вже занадто. А собака Ігоря прийняла всіх нових жителів привітно, особливо жвавого цуценя, з яким можна було гратися.

Колишній чоловік розійшовся зі своєю дівчиною і навіть кликав Олену назад, але в стару любов Олена вірила менше, ніж у нову.

— Я тебе прощаю, — сказала вона чоловікові, — але житиму з іншим.

І в цей момент вона зрозуміла, що пробачити треба було не чоловіка і навіть не маму. Пробачити потрібно себе. І з того дня все пішло добре.

Як ви вважаєте, чи варто ділитися з дітьми своїми дитячими травмами, щоб вони краще розуміли дорослих, чи краще залишити минуле в минулому, щоб не травмувати дитину?