Мама відчинила двері, і в кімнату вбігла димчаста Муся, промурликала щось на своєму, підбігла до Дарини, почала тертися об ноги. — А якщо знову зачинити, вона попроситься назад у коридор. Дурна кішка, — підсумувала мама. — Нічого не дурна. — Ось і ти не дурій, пошкрябай зачинені двері. — Може, ще й понявчати? — Це вже тобі вирішувати

Суботнього ранку Дарина приїхала до мами в передмістя. Опустивши очі, вона брела від автобусної зупинки додому, знайомою вулицею. Повітря було вологе й тепле, ніби ось-ось дощ піде.

Дорогу перебіг чорний кіт, хвіст трубою.

— Неприємностей мені тільки не вистачало, — пробубоніла Дарина.

Вона відчинила залізну хвіртку. Повіяло свіжістю білизни. Простирадла сушилися на мотузці, простягнутій через усе подвір’я, і розвівалися на легкому вітрі.

Ніхто Дарину не зустрічав. Рішення приїхати було спонтанним. Вона збиралася зателефонувати дорогою, але задумалася, поринула в думки про Віталія й забула.

Відчинилися дерев’яні вхідні двері, й на веранді з’явилася мама з кошиком білизни.

— Ой, Даринко, а ти чого тут?

— Мамочко, ти не рада мене бачити?

— Що ти таке кажеш? Рада, звичайно. Просто ти збиралася на наступних вихідних приїхати.

— Передумала.

Мама поставила кошик із білизною на лавочку біля стіни будинку, розпростерла руки й обійняла доньку. Дарина спокійно прикрила очі, притулилася щокою до маминого плеча й в обіймах відчула повітряну невагомість.

Ні, не ніби земля з-під ніг пішла, а наче в цю мить наявність землі, десь там під ногами, не мала жодного, навіть найменшого значення.

— Ти б попередила, чи що? У мене в холодильнику пусто.

— Не переймайся, мамо. Я не голодна.

— Як же не голодна? Ану дай я на тебе подивлюся, — мама притримала Дарину за плечі й оглянула з голови до ніг.

— Худюща, як сірник. Ну, йди до хати, білизну розвішу й будемо чай пити.

— Гаразд.

— У тебе все добре? — запитала мама, підозріло примружившись.

— Так, мамочко, все нормально.

— Точно?

— Мам, ну досить.

— Ну йди, йди, я зараз.

У сінях пахло чистотою й порошком. Із ванної долинав звук працюючої пральної машини. Дарина трохи занепокоїлася, що Муся її не зустріла.

Зазвичай кішка вибігала з вітальним «няв», терлася об ноги й муркотіла, підставляла спинку, щоб погладили, але сьогодні навіть не показалася.

Дарина розв’язала шнурки на одній кросівці, а на другій не змогла. Шнурки були заплутані так само безнадійно, як і її стосунки з Віталієм. Вона стягнула кросівку й натягнула домашні капці з принтом Міккі Мауса на лівому і його подружки Мінні на правому капці.

Мультяшні миші тягнулися одна до одної мультяшними губами для поцілунку. Дарина незадоволено фиркнула, скинула капці й поміняла місцями так, щоб миші тягнулися губами в різні боки й точно ніколи не поєдналися в поцілунку.

Вона пройшла далі коридором і зазирнула до вітальні. На кріслі біля дверей кішки теж не було. Диван пустував. Тоді Дарина вирушила у свою кімнату, де Муся іноді спала на ліжку, згорнувшись клубком біля подушки, але й тут її не виявила.

Зате на очі потрапила м’яка іграшка — вухатий рожевий кролик із морквою в лапах, перший подарунок від Віталія.

Вони почали зустрічатися ще до університету, у десятому класі. Він лагідно називав її «зайчиком», от і подарував зайчика. Про морквину жартував. Дурник.

— Даринко, ходімо чаювати! — прокричала мама з вітальні.

На журнальному столику стояв заварник, дві кухлі, тарілка з бутербродами й друга з пряниками та солодощами. Дарина потягнулася до шоколадної цукерки.

— Спершу бутерброд, — сказала мама.

— Не хочу.

— У тебе анемія. Бліда, як поганка. З’їж хоч один.

Дарина неохоче відкусила бутерброд із сиром і ковбасою, і тільки зараз відчула, що зголодніла. Слідом з’їла й другий.

— Інша річ, а тепер розповідай.

— Що розповідати?

— Ну як що? Чому з Віталієм посварилися?

Дарина мало чаєм не подавилася.

— Як ти здогадалася?

— А що тут гадати? Усе ясно, як білий день. Приїхала одна, на обличчі ні сліду радості. Настільки посварилися?

— Так, мамо, і розлучилися назавжди.

І коли вона вголос вимовила ці прості слова, їй стало так боляче, у грудях ніби вакуум утворився, важкий такий вакуум, вагомий, а на очі нагорнулися сльози. Мама простягнула серветку.

— Поясни, доню, а то в мене в голові не вкладається. Ти все твердила, що він набрид, що інтерес зник, пройшла любов, зав’яли помідори, прокисли огірки. Чого страждаєш тоді? Ти тепер вільна, веселися, радій життю.

— Я не знала, що він мені потрібен.

— Що маємо — не бережемо, втративши — плачемо, — промовила мама задумливо й відсьорбнула гарячий чай із кухля.

— Може, я зайвого наговорила. Ми третій день не спілкуємося, третій день я собі місця не знаходжу.

Дарина промокнула вологі очі серветкою.

— То й напиши йому, в чому річ?

— Не можу.

— Пальці відсохли?

— Ти не розумієш, мамо.

— Звісно, куди там мамі розуміти.

— Досить, давай змінимо тему. Ти Мусю не бачила? Ніде знайти її не можу.

— Ось і Віталій, мабуть, тебе знайти не може.

— Я ж попросила.

— Зайчиком ти вже була, настав час побути й кішечкою.

— У якому сенсі?

— А в прямому.

Мама поставила кухлик на журнальний столик, зачинила міжкімнатні двері і почала беззвучно відраховувати одними губами, загинаючи пальці на кожний рахунок. На п’ятій секунді у двері пошкрябали. Пролунало жалібне нявчання.

Мама відчинила двері, і в кімнату вбігла димчаста Муся, промурликала щось на своєму, підбігла до Дарини, почала тертися об ноги.

— А якщо знову зачинити, вона попроситься назад у коридор. Дурна кішка, — підсумувала мама.

— Нічого не дурна.

— Ось і ти не дурій, пошкрябай зачинені двері.

— Може, ще й понявчати?

— Це вже тобі вирішувати.

Мама забрала порожні чашки й заварник. Дарина ще деякий час крутилася, сидячи на дивані, крутила в руці телефон, а потім написала Віталію: «Привіт».

Миттєво надійшов дзвінок. Вона усміхнулася й відповіла. Закохані балакали про те й про се, і ні про що, і про все. Дарина не помітила, як поміняла місцями капці. Мультяшні Міккі та Мінні Мауси поцілувалися.

***

Як же часто ми самі собі створюємо проблеми на рівному місці, аби потім героїчно їх долати! Наша Дарина не могла усвідомити, наскільки дорожить своїм Віталієм, доки не відштовхнула його.

Іноді, щоб зрозуміти, що дійсно маєш, треба відчути гіркоту втрати. Мамина ж мудрість, така проста й ненав’язлива, часто виявляється найбільш дієвою порадою! А ви вірите, що людині потрібен поштовх, аби усвідомити цінність того, що є?