Мама з батьком все життя казали мені, що цей світ небезпечний, тепер я дуже боюся всіх людей

Ніколи не мав ненависті ні до кого. Зараз же розумію, що я ненавиджу саме себе. І ця ненависть настільки величезна, що її можна навіть побачити. Все своє життя я жив, навчався і не знав нічого, крім щастя. Хоча я відчув щастя тільки тоді, коли я зміг заплакати.

Моє життя було непоганим, за своєю суттю, проте, як тільки я вступив до університету, я зрозумів, що нічого не знаю про життя. Жив я як робот, їв, пив, спав, навчався. Нічого не було, взагалі нічого, я не пам’ятаю більшу частину свого життя, адже воно збиралося в один великий шматок, у якому не знайти жодного гарного спогаду.

Батьки мої мною не цікавилися взагалі. Не бачу сенсу розповідати про мій досвід, у вигляді 11 років у школі та роботи, а так само про батьків, адже у багатьох були схожі проблеми, але моя проблема зрештою дала мені те, через що я ненавидів перший час своїх батьків.

Моє життя мені подарувало таку річ як страх, тваринний страх. Він настільки величезний, що не дозволяє мені щось робити. Я не можу нормально розмовляти з друзями, знайомими і з тими самими батьками, просто тому, що я боюся. До тремтіння в колінах боюся сказати щось не те, і тоді мене засміюють.

Щоб з кимось розмовляти, мені доводиться прораховувати в голові десятки тисяч варіантів подій того, що треба сказати в той чи інший момент. Та навіть зараз, пишу свою історію і намагаюся робити все так, щоби не здатися дурним.

Це вже відбувається давно, але потім я почав розуміти другу, дуже значну річ, а саме те, що я не можу знайти в собі сил, зосередиться на чомусь одному. Мої думки почали плутатися, в голову не лізла жодна думка від слова зовсім, просто тому, що вони не затримувалися на одному місці та п’яти секунд. Наразі такої проблеми немає, проте вона залишилася у вигляді нестачі часу на поглинання знань для університету, яку я намагаюся залатати досі.

Проте страх, який мене супроводжував, посилився. Він став настільки величезним, що я перестав виявляти свої емоції. Я просто забув, як треба радіти, співчувати та. т. д. Посмішка, на всіх фотографіях виглядає фальшиво, співпереживати комусь я не можу просто тому, що боюся!

Я боюся співчувати, звучить дивно, але це так. Така сама ситуація і з іншими емоціями і саме через це я і ненавидів своїх батьків, хоч і не показував і не говорив про це, бо боявся. За фактом вони створили з мене ляльку, яка вчиться з самого початку, та ще й дивуються: «чому ж ти так погано все робиш?».

Завжди ненавидів, може, це безглуздо все звучить, але ненависть до батьків зростала з кожним днем, поки я не зрозумів, що єдина людина, яка має бути оточена ненавистю, це я. Я той, хто творить свою долю, і тільки я можу вирішувати, що робити далі. Але страх не дає мені нічого вдіяти.

Що тоді потрібне? Подолати страх, проте я не можу цього зробити, бо цей страх був твариною. Мене завжди цькували у школі, я не звертав на це увагу, точніше перестав у якийсь момент і остаточно перестав із кимось спілкуватися, та й однокласники особливо не хотіли цього. А після школи я отримав свободу, разом зі страхом втратити університет, нормальних одногрупників, бути осміяним та приниженим. І я не можу нічого з цим зробити. Я намагаюсь, але не можу.

Я ненавиджу себе за слабкість, за нездатність подолати цей бар’єр, що оточує мене і за те, що я, через нездатність перемогти страх, я божеволію, тим самим ламаючи собі життя. З кожним днем ця ненависть зростає. Не знаю, що буде далі, але боюся дізнатися.