— Мамка зовсім знавісніла! — казав він їй, валяючись на ліжку після чергового разу, задоволений собою. — Баб до мене водити стала. Чую, одружити мене надумала. — А ти що? — з надією в голосі запитала Галина, намагаючись не видати свого хвилювання. — А я не хочу. Одружуються для чого? Щоб у ліжко стрибати регулярно. А в мене ти є для цього! Тож не переймайся, не покину я тебе

— Галю, скажи мені, це правда?! — репетував він на всю хату так, що, мабуть, було чути й на вулиці. Його голос тремтів від люті.

Галина була в шоці від слів матінки сусіда. Вона почувалася приниженою, ніби її втоптали в бруд. І тільки надія на визволення змушувала її мовчки кивати, погоджуючись на всі умови.

Як же вона мріяла, щоб ця жінка якомога швидше знайшла йому наречену і відправила його куди подалі, щоб він назавжди зник з її життя.

Марина Петрівна не обманула сусідку. Галина не раз бачила, як та приводила до нього дівчат, молодих і вродливих, явно намагаючись підібрати підходящу партію для свого сина.

Але жодна з них у хаті голови адміністрації надовго не затримувалася. Чи то Гліб був занадто вибагливим, чи то дівчата не відповідали високим вимогам його матері.

Потім і сам Гліб проговорився Галині.

— Мамка зовсім знавісніла! — казав він їй, валяючись на ліжку після чергового разу, задоволений собою. — Баб до мене водити стала. Чую, одружити мене надумала.

— А ти що? — з надією в голосі запитала Галина, намагаючись не видати свого хвилювання.

— А я не хочу. Одружуються для чого? Щоб у ліжко стрибати регулярно. А в мене ти є для цього! Тож не переймайся, не покину я тебе.

Як же в той момент Галині хотілося зацідити по цій нахабній усміхненій пиці, стерти цю самовдоволену усмішку.

Але вона трималася, сподіваючись, що Марина Петрівна все-таки дотримається своєї обіцянки, що вона знайде йому відповідну дружину і позбавить її цього жахіття.

Але скільки мотузочці не витися, а кінець усе одно знайдеться. Хтось із місцевих пліткарок помітив, як часто і регулярно молодий сусід заходить до заміжньої Галини, і розніс цю «сенсацію» по всьому селу, перетворивши її життя на справжнє пекло.

Того дня чоловік Галини, Матвій, увірвався до своєї хати з обличчям, сірим від злості, немов грозова хмара, готова вибухнути зливою. Він був трохи напідпитку, і його хтось явно налаштував на розбірки, хтось шепнув йому на вухо гірку правду, що змусила закипіти його кров.

— Галю, скажи мені, це правда?! — репетував він на всю хату так, що, мабуть, було чути й на вулиці. Його голос тремтів від люті.

— Що правда? Ти про що, Матвію? — ледве чутно відповідала Галина, чудово розуміючи, про що говорить Матвій. Серце її шалено калатало, а в горлі пересохло. Вона знала, що їй не уникнути цієї страшної розплати.

— Про те, що ти тут любовні амури крутиш із цим… сусідом нашим молодим? Сином голови?

— З чого ти взяв? Хто тобі сказав таке? — Галина спробувала зберегти видимість спокою, але голос її зрадницьки тремтів.

— Та тут усе село про це тільки й говорить! Мужики ржуть наді мною на роботі! Вони пальцем показують, а я навіть не знаю, що відповісти!

— Та багато чого вони говорять. Ти їх не слухай! Не вір цим пліткам! — Галина спробувала виправдатися.

— Галино, ти це кинь! Немає диму без вогню. Якщо ходить, значить не просто так. Не дурень я.

— Ну, приходив він пару разів… Це не те, що ти думаєш.

— А чому так перелякано говориш? По очах бачу, що брешеш мені!

Галина розуміла, що брехати вона, дійсно, не вміла. Налякані очі й тремтячий голос її видавали з головою.

Матвій, втративши самовладання, не придумав нічого кращого, ніж піти прямісінько до сусіда, щоб поговорити з ним по-чоловічому, щоб з’ясувати все раз і назавжди. Але на порозі хати, куди він так прагнув, дорогу йому перегородила Марина Петрівна.

— Здрастуй, Матвію, — сказала вона йому спокійним тоном, дивлячись на нього зверхньо, як зазвичай. — Ти чого такий збуджений?

— Де синок твій, Марино? — запитав він, насилу стримуючи гнів.

— А немає його вдома. Поїхав кудись у справах.

— Ох, не бреши мені, Марино. Знаю ж, що вдома. Не ховай його.

— Ти, Матвію, береги не плутай. Тобі навіщо мій син знадобився?

— А тому, що заходить до моєї Галинки. Поговорити хочу з ним по-чоловічому. Обіцяю без рукоприкладства.

— Покликала б, та тільки немає його. А те, що до дружини твоєї заходив, так вона сама винна. Якщо кобила не захоче, то жеребець не заскочить.

Матвій був у люті. Він розумів, що винна в усьому тільки його дружина, і ніхто інший. Він розвернувся і пішов назад додому, стискаючи кулаки.

Він повернувся додому, знайшов злякану дружину, яка сиділа на кухні, схопив її за руку і повів до спальні.

— Ось тут? На цьому ліжку? — його голос тремтів від образи й болю. — Як ти могла, Галино? Ми стільки років… Душа в душу… У нас діти з тобою… Тьху, що я тобі кажу. Ганьба! Яка ганьба! Як ти могла мене зрадити?

Матвій метався по кімнаті, його кулаки кілька разів стискалися, ніби він хотів ударити дружину, але не міг цього зробити, щось його зупиняло. Можливо, любов, можливо, жалість, а може, просто не хотілося бруднити руки.

Коли Матвій трохи заспокоївся, а лють його вщухла, Галина, ридаючи, розповіла йому все, з чого це почалося, покаялася у своєму гріху, що перший раз, дійсно, було за обопільною згодою.

Вона розповіла, як потім Гліб її шантажував, як змушував зустрічатися з ним, як вона боялася розповісти йому правду, боялася втратити його. Матвій усе вислухав, не перебиваючи, лише зрідка важко зітхав.

Потім він сидів на ґанку, довго мовчав, усе обмірковував, намагаючись зрозуміти, як йому жити далі, як бути з цим болем, з цією зрадою. А потім, ні слова не сказавши Галині, встав, одягнув куртку і пішов з двору, залишивши її наодинці зі своїми стражданнями.

Того дня сталося те, чого ніхто не чекав, те, що стало несподіванкою для всіх жителів села.

Гліб, чи то зі страху, чи то з іншої причини, а може, просто від туги й відчаю, напився до непритомності й заснув у затопленій лазні. У підсумку лазня загорілася. Вогонь швидко поширився, перекинувся на хату.

Усе, що було на ділянці Марини Петрівни, згоріло дотла. Якимось дивом жодна будівля, і навіть паркани сусідів не постраждали — вигоріло рівно те, що належало голові поселення, немов хтось згори вирішив покарати її разом із синочком за всі гріхи.

Нетверезого, непритомного, але живого Гліба мужики встигли витягти з вогню і відкачати. Марина Петрівна вибігла з хати, коли пожежа тільки починалася, і з усього її чесно нажитого майна залишилася лише нічна сорочка.

Дорога машина теж згоріла в гаражі. Усе, що було нажито роками важкою працею, за лічені години перетворилося на попіл.

Після цієї пожежі голова поселення разом зі своїм синочком шантажистом поїхала до міста. Добре, там у неї була власна квартира, яку вона заздалегідь купила синові.

Там, подейкували, вона знайшла собі роботу, але вже не таку престижну. Синок так і не одружився, так і жив на шиї в матері.

Що до Матвія, то після двох тижнів проживання на фермі, де йому довелося ночувати, він вирішив повернутися до Галини. Він довго думав, перетравлював усе, що сталося, і вирішив, що сім’я важливіша за все.

Він пробачив їй усе, що вона зробила, вирішивши, що минуле залишилося в минулому. І вони більше не згадували про те, що трапилося, намагаючись жити далі, як ні в чому не бувало.

Так і живе з нею душа в душу, намагаючись не згадувати про минуле. А що, жінка — то хороша! Господарська, працьовита, завжди нагодує, приголубить, утішить. Де ще шукати такого щастя? А те, що згрішила… Хто зараз без гріха?

Народна мудрість на всі часи:

Ця історія є нагадуванням, що іноді навіть найстрашніші події можуть привести до неочікуваного висновку.

Як кажуть, “Комусь горить, а комусь сміється”, іноді доля сама ставить на місце тих, хто занадто багато собі дозволяє. А що ви думаєте про таке рішення Матвія? Чи можна пробачити таку зраду, чи минуле все одно нагадуватиме про себе?