— Мамо, а давай ти не будеш лізти не в свою справу. Ось самі розберемося, ми дорослі люди! Не треба на нас приміряти свій особистий життєвий досвід. Та й якщо застосувати… Ти батька тут тримала біля своєї спідниці і що? Не поїхав нікуди, просто спився від безнадії. Так що досвід у тебе, вибач, поганий

— Я не стрималася, та й потім, а чому я мала стримуватися? Аня свою думку мені висловила в дуже різкій формі, коли я попередила, що так і буде, — роздратовано говорить Анастасія Львівна. — А я ж попереджала, я життя прожила і таких ситуацій бачила — море! Та що я тобі кажу, ми з тобою разом спостерігали, як наша Інна чоловіка проводжала на заробітки і зі свого життя заразом.

Інну, їхню спільну подругу юності, співрозмовниця Анастасії Львівни, звичайно, пам’ятає.

На дворі 90-ті, у рідному містечку роботи немає, в Інни на руках піврічний син, годувати нічим ані його, ані себе.

Чоловік вирішив заробляти в столиці, пів року все було добре, а потім він приїхав і запропонував: «Давай розлучатися, у мене інша».

— Авжеж, так і ростила потім дитину сама, спочатку город виручав, потім на трьох роботах гарувала, а від колишнього — крихітні аліменти, та й ті — абияк, працював-бо неофіційно, — хитає подруга головою. — Так і пішла з життя у 50 років, та й то не виповнилося їй ще і 50-ти.

— Це точно, — підтверджує Анастасія Львівна. — Набігаєшся, щоб щось вибити. Так, зараз не 90-ті, але це в усьому проявляється. І робота тут у зятя мого була, і зарплата, як на наш достаток, цілком пристойна. Ані грошей не вистачало? Ну-ну, тепер їх буде в рази більше, ага.

Анастасія Львівна живе в невеликому містечку. У неї є чоловік, другий. Перший пішов з життя давно, вдруге, щоправда, не розписувалася, так що співмешканець.

Але живуть уже 15 років і Анастасія Львівна своїм життям цілком задоволена: донька виросла, їй 34 роки, сама ще цілком бадьора, працює, здоров’я не підводить.

Жінка вважає, що зараз жити набагато легше, ніж було в її молодість, коли Анна зʼявилася і росла. Самі з чоловіком пережили і безгрошів’я, коли роками не отримували зарплату, і неможливість влаштуватися на роботу, коли завод, де чоловік працював, пішов у небуття.

Чоловік не витримав тоді — почав пити, від цього і не стало його всього в 36 років.

Донька Анастасії Львівни успадкувала бабусину двокімнатну квартиру, привела туди чоловіка, має двох дівчаток. Внучкам зараз 8 років і 4 рочки.

Анна вийшла на роботу рік тому, зять працював на підприємстві, яке запустили в містечку, коли минули лихі часи. З часу заснування виробництва трудився, був у пошані, отримував непогану зарплату.

— Я взагалі вважаю, що їм набагато легше було, ніж багатьом, — продовжує Анастасія Львівна. — Тому що житло є, а це, між іншим, велика справа. Так, у декреті важко.

Та хіба пережили вже два декрети, чого було город городити? Машину нову купити не могли собі дозволити? У Туреччину щороку ганяти хотілося? Красиве життя манило? І що тепер? На аліменти розгуляється?

Перед самим закінченням другої декретної відпустки донька чоловіка, як то кажуть, «допекла» на тему нестачі грошей.

Зять став заговорювати, що краще, напевно, спробувати працювати в столиці: платять більше, можливостей теж більше, з часом і перебратися можна буде, усі їздять і нічого.

Анна чоловіка підтримувала.

Наслухалася подруг, у яких чоловіки «їздили на заробітки». Правда, не в столицю, а за кордон, але все одно, донька вирішила, що їм теж пора змінювати життя. Про те, що зять вирішив звільнятися, Анастасія Львівна дізналася по факту: коли відпрацювати чоловікові залишався всього один день. І, дізнавшись, покрутила пальцем біля скроні доньці.

— Ти при своєму розумі взагалі? Ви що задумали, пришелепкуваті? Тобі на роботу за місяць виходити, ось і будуть у тебе гроші. Зовсім з’їхала з глузду. Нормальна в нього зарплата. Губу закатувати треба частіше, коли мрієш. Просто порахуй: проїзд, проживання, харчування там, перерви між заробітками, — почала Анастасія Львівна.

— Мамо, а давай ти не будеш лізти не в свою справу. Ось самі розберемося, ми дорослі люди! Не треба на нас приміряти свій особистий життєвий досвід. Та й якщо застосувати… Ти батька тут тримала біля своєї спідниці і що? Не поїхав нікуди, просто спився від безнадії. Так що досвід у тебе, вибач, поганий.

Анастасія Львівна ще спробувала сказати, що дівчатка будуть рости практично без батька, що чоловік в Анни дуже видний, та й за характером — компанійський, що, буває, чоловіки далеко від сім’ї заводять собі тимчасових супутниць, а то й постійних, посилаючи дружин у пішу еротичну подорож.

Анна у відповідь нагрубіянила. Мати образилася і відчепилася.

Зять поїхав.

За два місяці сім’я справді в повному складі їздила на відпочинок, як каже Анастасія Львівна, «приодяглися» всі, шмаття нового накупили.

Анна на матір дивилася переможницею. А пів року тому зять якось довше став затримуватися на роботі, мовляв, змінити нікому.

Грошей же, судячи з нервового стану доньки, більше не привозив: «Всім урізали виплати, що я можу зробити?»

— А місяць тому з’явився. Подав тихенько на розлучення, а дружині оголосив уже по факту про це, та речі свої зібрав, які сезонні, частину перевіз до мами своєї, частину забрав із собою, — невесело посміхається майже колишня теща. — Як я і передбачала: знайшов там собі жінку.

Як зрозуміла Анастасія Львівна, у зятя в столиці з’явилася пані з квартирою, з дитиною від першого шлюбу, не бідна пані і не страшна, як смертний гріх. І все.

Це ж краще, ніж жити в гуртожитку, дбати про двох своїх доньок, возити зарплату дружині. Там буде і житло, і свій бізнес є у жінки нової, невеликий, але на важкій роботі гарувати вже не треба.

— «Вибився в люди», — похмуро жартує Анастасія Львівна. — Аліменти обіцяє надсилати, каже, що зрозумів — між ним і Анною давно немає любові. Приймак і пристосуванець? Так.

Але донька сама його іншій віддала, своїми руками. Сидів би тут і не знав, що буває щось інше. Діти? Кого і коли зупиняли діти, скажи?

Доньці, яка ридала і розповіла такі новини, Анастасія Львівна без церемоній оголосила, що вона сама в усьому і винна, що такого фіналу і слід було очікувати.

Дурепи, які не бажають визнавати чужий досвід, танцюють на своїх граблях. А тепер у неї дві доньки і повна відсутність чоловіка. І невідомо, чи знайде Анна когось собі в рідному місті. Вибір з таким «приданим» зовсім невеликий.

— Я до тебе поділитися, я в тебе співчуття шукала, — у доньки сльози висохли, істерика почалася. — Ти мені ще скажи, що онучок на себе не візьмеш, щоб я могла особисте життя влаштувати. Дякую, мамо, підтримала морально.

— І скажу, — знизала Анастасія Львівна плечима. — І онучок на себе не візьму, і слів підтримки в мене немає. Були слова, я тебе застерегти намагалася. Що ти мені відповіла? Не пам’ятаєш? А я пам’ятаю, дуже грубо ти мені відповіла. А тепер співчуття в мене не шукай.

***

Ця історія показує, як прагнення до більшого може призвести до втрати найважливішого. Вона — гірке нагадування, що необдумані кроки ігнорування досвіду старших можуть обернутися справжньою трагедією.

Як ви вважаєте, чи повинна була мати проявити співчуття до доньки, незважаючи на її поведінку, чи все ж має рацію, що вчить її відповідати за свої рішення?