— Мамо! Бабусю! Нічого він не забув! Ну скільки можна! Щовечора одне й те саме. Кажу ж — не може він зараз грошей надіслати, мабуть, і написати немає як, листи ж не доходять. Але він обов’язково нас забере! — Ой, хотів би — вже давно б забрав. Знає ж, що на материній шиї сидиш, а в матері он — ще одна дитина, — бабуся кивала на Валерку. — І сама вона, важко їй

Миготіли міста й села, зливалися в одну стрічку краєвиди, ранковий відблиск сонця непомітно змінився вечірніми вогнями. Трасою мчало авто. За кермом — жінка.

Вона везла матір до себе. Вже стареньку матір. Жінку, яку любила, яку жаліла всім серцем. Забирала до себе, бо в мами почалися проблеми зі здоров’ям, бо брат гірко пив, від нього пішла дружина, ну й, звісно, вік брав своє…

У дорозі вони говорили багато, обговорювали майбутнє, згадували минуле.

І стільки ж усього хорошого було в дитинстві Тетяни, яка зараз впевнено тримала кермо, але чомусь саме тепер у пам’яті зринала одна образа. Усього одна. І згадувалася вона часто. Це була образа на матір.

Як зцілитися від неї? Як нарешті забути?

І знаєте, відповісти на це запитання Таня могла б легко. Вона ж за фахом — психолог. Вона чудово знала, що на цьому світі немає людини, яка виросла б без душевних травм, без жодної помилки у стосунках із батьками чи дітьми. Такий уже наш світ — ми не можемо не ранити одне одного.

Але є ліки, прості й доступні кожному. Треба просто пробачити. Це зніме те важке, гнітюче емоційне напруження. Але, щоб пробачити по-справжньому, треба обговорити цю проблему, виговоритися, відкритися матері, розповісти про свій біль. А якщо вже мама тепер житиме поруч, зробити це треба обов’язково.

Що скаже мама? Якось Таня вже обережно згадувала про те, і мама відповіла, що такого геть не пам’ятає. Так. Вона буде заперечувати або виправдовувати свої дії. І це нормально…

Зрештою все зрозуміє, обдумає і визнає, що була неправа.

Але Тетяна твердо вирішила: ця розмова має відбутися. Вирішила, що поговорить із мамою просто в дорозі, щоб не відкладати в довгу шухляду. Відтягувала цю мить уже кілька годин, і ось нарешті наважилася.

— Мамо, знаєш, що я дуже часто згадую…

— Що, доню? — спитала мати якось невиразно, крізь сон.

— Пам’ятаєш, як я приїхала до тебе коли Алінка мала ось-ось мала зʼявитися на світ ? Той період пам’ятаєш?

Мати мовчала. Тетяна глянула в дзеркало заднього виду — мама, зручно вмостившись на ортопедичній подушці, міцно спала.

Ну що ж, поки не судилося… Не горить, розмова почекає. Мама, мабуть, пустить сльозу, згадуючи, попросить вибачення, і Таня щиро, беззастережно їй усе пробачить. Вони обіймуться, і та давня образа, яка муляє Тетяні все життя, обов’язково розвіється. Так і буде…

Тетяна їхала й згадувала. Їй тоді було двадцять два.

— А Вітя мій, наприклад, ніколи не палив, і навіть…

Вона хотіла просто до слова похвалити чоловіка.

Але глянула на обличчя матері й бабусі. Бабуся дивилася спідлоба, міцно стиснувши тонкі губи. Мама здивовано звела брови, на обличчі застигла крива усмішка.

Таня замовкла. Не можна тут хвалити Вітю. Не можна. У цій тісній сімейній компанії про нього склалася зовсім інша думка.

Бабуся жила зовсім поруч, у такій самій двокімнатній квартирці, як і мама з молодшим Таніним братом Валеркою.

А Таня… Таня взагалі-то тут жити вже не мала б. Вона вийшла заміж за лейтенанта. І все було добре, поїхали вони разом за місцем його служби. Тетянка писала мамі захоплені листи, їй усе подобалося. Навіть побутові труднощі не лякали.

Але тут раптом Вітю відправили у відрядження… А Таня — чекала на дитину.

І приїхала тоді Тетянка до мами. Самій на останніх місяцях лишатися було лячно. Біля рідних якось спокійніше. Та й мама була не проти, кликала, за Таню переживала:

— Приїжджай, доню, з’явиться дитинка в нас, удома…

Але затриматися в мами довелося надовго. Вітя там застряг…

І ось тепер Тетяна міряла кроками кімнату туди-сюди, водила за ручки маленьку Алінку, а мама з бабусею велично сиділи на дивані. Щовечірні посиденьки стали традицією.

Ці вечори могли б бути добрими, родинними, якби не тема розмов, яка так хвилювала маму й бабусю.
А тема ця — бідна, покинута Таня.

Тільки от сама вона покинутою себе геть не вважала. Так, Вітя приїжджав лише раз, одразу після того дня, як зʼявилася донечка. Так, пише рідко, але ж пише! Так, усього двічі надіслав гроші, але ж їм зарплату зараз затримують…

Щоправда, ось тепер на довгих чотири місяці Вітя зник узагалі — ні листів, ні грошей. Але ж він не на курорті…

Тетяна не виправдовувала чоловіка, ні. Але й повірити в те, що щебетали рідні, не могла. Не хотіла. Вона забувалася, бо кохала, бо сумувала, хотіла говорити про нього тільки з гордістю. Заспокоювала себе і не спала ночами.

Вона знала свого Вітю. Він був офіцером, відданим своїй справі до кісток, жив інтересами служби, але до сімейного побуту був зовсім не пристосований…

Кадетське училище, служба… Скрізь — їдальні, скрізь — форма… Так, його по життю годували, одягали, взували… А от те, що тепер він мусить дбати про них щодня і щогодини, мабуть, якось пройшло повз нього…

Це Таня почала розуміти тільки зараз, коли опинилася зовсім без копійки, з немовлям на руках, на шиї у власної матері. Не виправдовувала його, але любов допомагала зрозуміти.

А ввечері приходила бабуся…

— Ліду сьогодні зустріла. Ох, зять же в неї влаштувався на склозавод! Так там зараз такі гроші платять, одразу телевізор новий купили, — бабуся ще не встигла роззутися, а вже голосно розказувала з коридору. — Вміють же люди жити!

— Молодці молоді! Так і треба, — підхоплювала мама. — Завжди разом, дружно. Одразу видно — любить він свою Олю.

— Оце вже точно, лю-ю-бить, — вона оберталася до Тетяни, яка сиділа на підлозі, змахувала рукою і питала: — Бо як люблять, то думають про своїх! Чи не так, Таню?

Тетяна підсовувала іграшку Алінці, питала про щось семирічного брата Валерку, аби тільки не відповідати на це таке просте, але таке болюче запитання.

Потім мама з бабусею сідали на диван, бавилися з онукою, але всі їхні балачки знову й знову зводилися до тієї ж самої теми.

— До чого ж гарна, до чого ж гарна наша Аліночка. Очей не відірвати!

— І так на Таню схожа. Ну викапана мати! І оченята, і волоссячко…

— Ой, та хіба ж у красі щастя, аби доля добра була. Гарна наша Тетянка, та от не поталанило, нещасна вона…

— Це чому це я нещасна? — обурювалася Таня. — Все в мене буде добре!

— Та вже ж… Певно, знайшов собі там якусь. Що, думаєш, мужик стільки часу сам сидітиме? Не знаєш ти життя, Танечко! — хитала головою мама.

У її голосі дзвенів докір.

— Еге ж. Бабів то скрізь повно. Може, вже й думати забув? — кивала бабуся, беручи на руки малу.

— Мамо! Бабусю! Нічого він не забув! Ну скільки можна! Щовечора одне й те саме. Кажу ж — не може він зараз грошей надіслати, мабуть, і написати немає як, листи ж не доходять. Але він обов’язково нас забере!

— Ой, хотів би — вже давно б забрав. Знає ж, що на материній шиї сидиш, а в матері он — ще одна дитина, — бабуся кивала на Валерку. — І сама вона, важко їй.

Мама важко зітхала, крадькома втираючи сльозу…

Тетяна не сперечалася. Про що тут сперечатися? Мама працювала на заводі й тягнула вже більше року Тетяну з Алінкою на своїх плечах. Це була правда. Вони не бідували, звісно, але…

Але як же бути Тані? Як бути? І чому вони мучать її цими розмовами щобожого вечора? Що за садизм такий?

Серце нило від болю. Цей біль світився в очах Тетяни злими зірочками, тремтів на віях, стікав по щоках. Материні слова — ох, як же вони ранили душу.

Таня намагалася уникати таких посиденьок, але погода не завжди дозволяла гуляти з дитиною допізна. Коли приходила бабуся, Таня з малою почала зачинятися в маленькій кімнаті. Алінка стукала долонькою у двері, їй хотілося до бабусь, до дядька Валери.

Валерці теж було нудно, і він приходив до них — до племінниці й сестри.

— Чого це ти ховаєш від нас дитину? Ану, відчини двері! — вимагала бабуся.

— Нема чого хазяйнувати в моїй хаті! Двері вона зачиняє, губи дме. Перед чоловіком своїм дуйся, а перед нами — не смій! — мати рвучко відчиняла двері. — Ще не вистачало, щоб ти онуку від нас ховала! Оце так подяка! — кричала вона. — Ти ж знала, на що йшла! Він мені з першого дня не подобався!

І хоч Тетяна розуміла, що мати кричить від страху за неї, з відчаю і жалю, все одно на душі було гірко. Замість слів підтримки з материних уст сипалися банальні, жорстокі жіночі фрази.

Тетяна допомагала як могла. Взяла на себе Валерку, всі хатні справи, прибирання, готування. Але варто було їй трохи занедужати, варто було попросити про допомогу з малою — мати зривалася.

Ситуація загострювалася. Через найменші дрібниці починалися сльози й сварки. З нічого. З фрази, якої потім ніхто й не згадає.

А ввечері знову приходила бабуся. І знову вони мили кістки «зраднику Вітьці, нещасній покинутій Тетяні та бідній, нікому не потрібній Аліночці».

Коли надворі потеплішало, Таня з малою почала йти з дому на цілі вечори. Аби тільки не чути…

Та якось, зайшовши додому, просто поділилася, просто запитала:

— Там на лотках дитячі книжечки продають. Зовсім для малесеньких. От би Алінці купити…

Що тут почалося…

— Які книжки! Чоловік твій хоч копійку на ті книжки прислав?! Він дитині на молоко не дає, а ти — книжки! — мати кричала, жбурляючи на підлогу іграшки, які до того збирала.

Бабуся тільки підібгала губи. Вона була цілком згодна з дочкою.

Ярлик — нещасна, покинута, злиденна наша Тетянка — повис на Тетяні важким ярмом.

— Мамо, позич мені грошей на квитки, я поїду до нього. Квартира ж там є.

— Знову «дай грошей»… А жити ти там за що будеш?

— Вітя надішле. Мені здається, він не шле грошей саме тому, що спокійний — ми ж у мами, в теплі. А як будемо там самі з малою, він усе зрозуміє і почне присилати.

— Авжеж! Чекай… Так і розігнався. Дурна ти, Тетяно! Та й немає в мене грошей тобі на квитки. Хоче чоловік бачити родину — хай подбає. Сиди вже тут. Як ти там сама з дитиною?

Хотілося вити! Хотілося тікати світ за очі, аби лиш подалі з цієї хати. Листи доходили до Віктора не завжди. І як би не хотілося писати про рідну матір погане, Тетяна не витримала — написала чоловікові листа. І описала в ньому все так драматично, як тільки змогла… І цього листа він отримав.

Вітя примчав за два тижні.

— Чому ти не писав?

— Та листи в нас не доїжджали, там таке робилося…

— А гроші? Вітю, ми ж тут зовсім без копійки сидимо.

— Та нам он тільки за три місяці одразу виплатили. Та й ти ж із мамою… Я й подумати не міг, що все так погано, поки твій лист не прийшов…

Чи то розуму тоді не вистачило Віктору, чи життєвого досвіду, чи любові… Тепер уже не збагнути, не виправдати. Але чомусь подальше спільне життя ту образу загасило, стерло, як помилку молодості.

Може, тому, що інші, серйозніші турботи й проблеми показали, що Вітя — чоловік надійний, турботливий, за ним як за кам’яною стіною. А тоді от — не подумав, проґавив. А може, тому, що легко прощати того, кого по-справжньому любиш.

Але ось ті слова мами й бабусі, ті вечірні «жалілки» врізалися в пам’ять на все життя.

— Ох, скільки ж це я проспала? — мама нарешті прокинулася.

— Майже чотири години, мамо. Ми вже пів дороги проїхали.

Вони зупинилися розім’ятися, перекусити, вийшли з машини на свіже повітря.

— Боюся я, Таню… Так боюся, що не приживуся на новому місці. Аж серце кудись у п’яти котиться, так мені лячно.

— Не хвилюйся, мамо. Звісно, це нелегко… Все життя на одному місці прожити і раптом — переїзд. Але ж я поруч. І всі проблеми вирішимо.

— Але ж Вітя… твій Вітя. Він як до цього ставиться? Чи не проти… все ж думаю…

— Ми з ним усе давно обговорили. Не проти він, мамо. Говорили ж уже про це сотню разів, — Таня уважно стежила за дорогою.

— Хороший він у тебе. Пощастило тобі з чоловіком. Ох, як пощастило!

— Не сперечаюся… Пощастило. Не хвилюйся, мамусю. Ми все продумали. Тобі в нас буде в сто разів краще. Просто повір мені.

Перед Тетяною стелилася рівна, заасфальтована дорога, що плавним вигином тікала вдалину. На ній вказівники — тільки дивись і роби все, як написано.

От би й у житті так — гладко, зрозуміло, і щоб хтось усе наперед роз’яснив.

Може, це й неправильно з погляду психології, але Тетяна твердо вирішила не нагадувати матері про ту давню образу.
А хто з нас не робив помилок? Помилок через сліпий страх за майбутнє своєї дитини.

Можливо, той важкий час і став для неї рушійною силою. Може, саме той гіркий досвід і дав їй поштовх досягти того, що вона має зараз? Навчив берегти близьких, цінувати чоловіка, ніколи не повторювати чужих помилок у своїй родині.

То, може, мамі варто навіть подякувати?

Але образливо тоді було до сліз. Що вже там казати… Їй так потрібна була підтримка, добре слово! Але, певно, мамі тоді просто не вистачило душевних сил, а бабусі — життєвої мудрості.

Тетяна повернулася до матері й тепло, підбадьорливо всміхнулася.

Хай та образа розвіється сама… Без усяких там модних психологічних методів та розборів.
А мама… мама нехай живе спокійно.

Ось так воно в житті й буває: часом найбільша мудрість — це вміння залишити минуле в минулому і просто любити тих, хто поруч, такими, якими вони є.

А чи доводилося вам колись так само мовчки прощати рідним їхні слова, сказані зопалу чи від великої тривоги за вас?