— Мамо… Мені конче треба двадцять тисяч гривень до п’ятниці. Якщо не віддам борг, мене з квартири виселять. Я потім усе поверну, чесне слово. Марія Семенівна слухала мовчки. У слухавці дзвеніла тиша, яку порушували лише важкі зітхання сина. Вона знала: Андрій не з тих, хто проситиме через дрібниці

Марія Семенівна прокинулася ще вдосвіта, хоча будильник давно вже не заводила. За вікном висіла сірувата груднева мряка, крізь яку ледь пробивалися тьмяні вогники в будинку навпроти.

Жінка підвелася тихенько, навшпиньки, аби не потривожити чоловіка.

У Петра після болячки сон став крихким, мов той кришталь, і кожна зайва година його спокою була на вагу золота.

Марії Семенівні йшов шістдесят восьмий рік. Уже понад рік, як вона покинула роботу, тож тепер доводилося розраховувати лише на пенсію: вистачало на комуналку, харчі та ліки, а от на щось більше – вже ні.

Петро мав надбавку за інвалідність, але й ті гроші розходилися швидко.

Син, Андрій, жив у місті — якихось двадцять хвилин маршруткою. Працював водієм на будівництві, точніше, працював донедавна, поки фірма не почала затримувати виплати і не почалися проблеми.

Учора Андрій зателефонував, голос його був здавлений і чужий:

— Мамо… Мені конче треба двадцять тисяч гривень до п’ятниці. Якщо не віддам борг, мене з квартири виселять. Я потім усе поверну, чесне слово.

Марія Семенівна слухала мовчки. У слухавці дзвеніла тиша, яку порушували лише важкі зітхання сина. Вона знала: Андрій не з тих, хто проситиме через дрібниці. Перед очима сплив його дитячий погляд — великі, тривожні очі, як тоді, коли малим приходив додому з розбитими колінами.

— Спробую щось придумати, — тихо мовила вона і поклала слухавку.

Того ж дня ноги самі принесли її до вікна мікрофінансової контори. На склі майоріла яскрава вивіска: «ГРОШІ ШВИДКО! Без довідок і поручителів».

Дівчина в офісі була привітною — років двадцяти п’яти, з рожевим манікюром та акуратною зачіскою.

— Усе просто: паспорт і пенсійне посвідчення. Гроші відразу на картку. Погашайте частинами — відсотки зовсім невеликі! — підбадьорливо усміхалася вона.

Марія Семенівна присіла за столик під жовтавою лампою і тремтячою рукою підписала папери. Дівчина склала все в чорну папку — квитанції, договір, графік платежів.

Спершу відлягло від серця: сина врятовано, Андрій розрахується, все владнається. Але за тиждень прийшло перше повідомлення: «Платіж прострочено».

Син на дзвінки не відповідав. Марія Семенівна намагалася не тривожити Петра подробицями: літньому чоловікові хвилюватися не можна.

На кухонному столі лежала та сама чорна папка — акуратно складена, вона ніби охороняла спокій їхньої скромної оселі, але насправді тиснула на груди важким каменем. Щоразу, поглядаючи на неї, Марія Семенівна відчувала, як холоне всередині.

За два тижні зателефонували з контори:

— У вас прострочка за позикою. Якщо не внесете платіж сьогодні, почнемо нараховувати пеню.

Голос був холодним, металевим і навіть трохи роздратованим. Вона спробувала пояснити:

— Син обіцяв повернути… Я ж пенсіонерка…

Але слухавку вже кинули.

Петро помітив зміни швидко:

— Маріє, щось трапилося? Ти зовсім не спиш…

Вона похитала головою, ховаючи очі:

— Та так… Андрій у боргах знову. Я взяла невеликий кредит…

Петро довго мовчав, а тоді сказав тихо, але твердо:

— Давай разом розбиратися.

Увечері приїхав Андрій — виглядав змарнілим, наче постарів років на десять за цей час.

— Мамо… Пробач мені. Зарплату затримують другий місяць. З боргами сам уже не справляюся.

Він дивився в підлогу, а пальці нервово крутили ґудзик на куртці.

Усі троє сиділи за столом під тьмяною лампою. Чорна папка лежала між ними як німий докір. Петро уважно вивчив папери: «невеликі» відсотки виявилися кабальними — за три тижні сума зросла майже вдвічі.

— Ми втрьох виберемося, — сказав тоді Петро, дивлячись дружині в очі. — Тільки поодинці такі біди не вирішують.

Вони склали план.

Андрій почав підробляти кур’єром вечорами. Марія Семенівна, переступивши через сором, пішла мити під’їзди в сусідньому будинку (робота не престижна, але гроші живі).

Пенсію тепер знімали в день надходження і відразу відкладали частину в новий конверт — він тепер лежав поруч із чорною папкою.

Колектори все одно дзвонили: часом погрожували судом або описом майна. Одного разу Марія Семенівна здригнулася від різкого стуку у двері: незнайомий чоловік сунув їй повідомлення про заборгованість і мовчки пішов.

Але Петро завжди був поруч. Іноді він читав уголос короткі статті з газети, «щоб відволіктися», а іноді просто мовчки тримав Марію за руку вечорами перед сном, передаючи їй свій спокій.

За кілька місяців Андрій зміг влаштуватися офіційно водієм на нове будівництво. Зарплата прийшла вчасно і майже вся пішла на закриття боргу.

Останній платіж Марія Семенівна внесла особисто — у тому ж офісі під жовтою лампою. Дівчина її навіть не впізнала.

Удома Марія Семенівна дістала чорну папку з шухляди, акуратно вклала туди останню квитанцію і закрила застібку. Тепер папка стала просто знаком — нагадуванням про той час: важкий, тривожний, але спільний для них трьох.

Увечері вони пили чай усі разом. Андрій допоміг батькові підвестися з-за столу і раптом міцно-міцно обійняв матір:

— Мамо… більше жодних позик. Тепер усе вирішуватимемо разом.

Марія Семенівна посміхнулася крізь сльози: вперше за багато місяців на душі стало по-справжньому тихо і спокійно.

Від редакції:

Історія Марії Семенівни вчить нас простої істини: легкі гроші часто обертаються тяжким тягарем, який під силу підняти лише гуртом. Добре, що в цій родині перемогла не образа, а підтримка та єдність.

А як ви ставитеся до фінансової допомоги дорослим дітям? Чи доводилося вам рятувати рідних із боргової ями? Поділіться своїм досвідом.