— Мамо, персики будеш? — Нащо ти взагалі їх притяг? — роздратовано відмахнулася Любов Петрівна. — От нащо? Хто тебе просив? — Ти ж сама дзвонила і просила заїхати по персики, — спокійно відповів Даня, хоча чудово знав: намагатися переконати маму — це як воду в ступі товкти, навіть коли правда на його боці. — Я просила мандарини! — гаркнула вона

— Мамо, персики будеш?

— Нащо ти взагалі їх притяг? — роздратовано відмахнулася Любов Петрівна. — От нащо? Хто тебе просив?

— Ти ж сама дзвонила і просила заїхати по персики, — спокійно відповів Даня, хоча чудово знав: намагатися переконати маму — це як воду в ступі товкти, навіть коли правда на його боці.

— Я просила мандарини! — гаркнула вона. — Ман-да-ри-ни! Це що, так складно запам’ятати?

— Ні, мамо, ти казала про персики.

— Мандарини! — вона спересердя висипала все з пакета прямо на стіл. — А це що ти тут набрав? Ковбаса? Я таку хімію не їм, я іншу беру. Борошно теж якесь не таке… Як із цього непотребу нормальні млинці спекти? Зовсім про матір не дбаєш.

— Я спеціально сфотографував у твоєму холодильнику ту ковбасу, яку ти сама вчора купила, і борошно в шафці! — він дістав телефон і відкрив фотографію. — Один в один! Фірма та сама. Подивися!

Мама зі злістю відкинула пачку борошна.

— Не буду я нікуди дивитися!

Данило підсунув екран їй під самі очі.

— Мамо, ну переконайся, що я нічого не вигадав. Хоча, чого це я… Я й зараз у холодильнику знайду залишки тієї ковбаси. — Він поліз до холодильника і, звісно ж, дістав звідти третину палки. На його щастя, мама навіть заводську плівку не зняла.

— Я ж казав! Це точнісінько така сама ковбаса, у тебе ще навіть та не закінчилася!

Коли він обернувся, мати показово витирала кухонним рушником невидимі сльози.

— Рідну матір шматком ковбаси попрікаєш… — вона гидливо відкинула палку на стіл. — Не треба мені від тебе нічого, якщо ти мені настільки не довіряєш, що аж фотографуєш і звіряєш!

— Я не попрікаю, — зітхнув Данило. — Я просто пояснюю, що купую саме те, що ти просиш.

— Натякаєш, що забагато на мене витрачаєш? — миттю перевела стрілки вона. — Ну і добре! Більше ні про що тебе не проситиму. Сусіда попрошу в магазин сходити. Я жінка літня, самотня, нікому не потрібна — він зрозуміє. Раз рідному синові на матір грошей шкода.

— Мамо, ну нащо ти все перекручуєш? — запитав Данько, відчуваючи, як накочує страшна втома.

Характер у мами був не мед. Догодити їй — місія нездійсненна: що б ти не зробив, усе буде не так і не те.

— Я ще й брехуха! — сплеснула руками Любов Петрівна, відсуваючи від себе всі привезені продукти. — Якщо ти до мене так ставишся, то нічого твого мені не треба. Бо ще потім розказуватимеш своїм дружкам, що я в тебе це все вкрала!

— Мамо, це я тобі купив. Смачного! — трохи голосніше, ніж зазвичай, кинув Даня.

Він давно засвоїв правило: найкращий спосіб загасити конфлікт — це просто зникнути. І поїхав геть.

Проте продовження «марлезонського балету» не забарилося.

Настала субота. Данило солодко потягнувся в ліжку і почовгав на кухню снідати. Снідати, щоправда, було особливо нічим: у холодильнику сумно скулилася вчорашня купована запіканка та залишки гречки.

Хлопець вирішив, що гарячі канапки — це найкращий вибір холостяка.

І тут задзвонив телефон. Мама.

— Ти чого так довго слухавку не береш? — одразу пішла в наступ вона.

Він відповів після другого гудка.

— Та я за три секунди відповів! — на автоматі почав виправдовуватися Данько.

— Які три секунди?! Пів години минуло, додзвонитися до тебе неможливо! — не вгамовувалася вона. — Коли ти вже за мною заїдеш?

— А нащо? — щиро здивувався він.

— Тобі ще й це треба нагадувати? Нащо-нащо! Щоб на ту твою розпрекрасну дачу їхати, яку ти купив спеціально, аби я там горбатилася! А я, між іншим, пенсіонерка, я відпочинку хочу!

— Мамо, ну не хочеш — не поїдемо. Ніхто ж тебе не тягне.

— Щоб ти потім по всіх усюдах розказував, яка я невдячна? Мовляв, синочок такий подарунок зробив — хатинку в селі, а мати, бачте, туди їздити не хоче!

Данило навіть не став нагадувати, що цю саму дачу мати вимагала років п’ять поспіль. Він тоді ще тільки університет закінчив і досі виплачує кредит, який узяв на ту покупку.

— Я тебе не змушую, — спокійно відповів він. — Хочеш відпочити вдома — залишайся. Не поїдемо.

— Поїдемо! Коли тебе чекати? Двадцяти хвилин тобі вистачить? — обурено спитала Любов Петрівна.

— Я ще навіть не поснідав…

— Ой, біднесенький, не поснідав він! А те, що мати встала ні світ ні зоря, щоб пертися на його дачу, про це він мовчить! Як завжди! Чекаю! — і вона кинула слухавку.

Данько ледь не гепнув телефоном об стіну. Скільки ще років має минути, щоб вона хоч чимось була задоволена?

Так і не поснідавши, він повіз маму за місто. Дорогою вислухав лекцію про те, що машина в нього стара, як світ, кондиціонер не тягне, сидіння тверді (вже спина болить!), та й дачу він купив на висілках — міг би знайти щось ближче до цивілізації.

— Півтори години теліпалися! — бідкалася мама, виповзаючи з машини з кошиком у руках.

— Давай я понесу, що там у тебе? — запропонував син.

— Ще чого! Довіри тобі немає. Я тут трохи їжі взяла, щоб перекусити, а ти ж обов’язково щось перекинеш або розіллєш.

Через паркан за ними вже спостерігала сусідка, привітна тітка Марія. На її ділянці не було жодної зайвої травинки — все вилизано до блиску. Побачивши сусідів, вона вийшла за хвіртку привітатися.

— Смородину от оббирала, дивлюся — ви приїхали, — кивнула вона Дані й Любові Петрівні. — Попередні господарі тут з осені не з’являлися, а з вами хоч веселіше буде. Відпочивати приїхали?

Затяті городники з них були ніякі. Любов Петрівна садила так, для годиться: щось невибагливе, щоб росло само, або те, що не шкода потім викинути. Справді доглянутими були лише її квіти.

— Який там відпочинок, Марійко… — страдницьким тоном завела мама. — Роботи непочатий край. Я ж Данила питаю: синку, нащо нам та дача? А він мені: «Мамо, я хочу екологічно чисті овочі, не оті пластмасові з супермаркету, а зі своєї грядки».

А хто коло тих грядок має рачкувати? Я, звісно! Отакий у мене син. Матері зовсім не жаліє.

Те, що Даня стояв за пів метра і все це чув, її анітрохи не обходило.

— Ти ж сама ту дачу випросила… — крізь зуби просичав він.

— Марійко, ну от ти сама подумай: чи стала б жінка в моєму віці напрошуватися сюди безкоштовно батрачити? — театрально зітхнула вона, ігноруючи сина. — У мене ж тиск, спина відвалюється. Не те здоров’я, що в молодих. Але ж раз син вимагає — куди я дінуся?

Марія співчутливо похитала головою і несхвально зиркнула на Данила.

Хлопець ладен був крізь землю провалитися від сорому.

За два дні на дачі Даня вимовив від сили слів тридцять. Він навчився просто вимикати слух, коли починалися чергові нарікання.

— Коли ти вже лазню тут поставиш? — допитувалася мама в неділю.

— У будинку ж є душ і гаряча вода. Нащо тобі та лазня? — Данило вже рахував хвилини до від’їзду.

— Нащо-нащо! Нормальний син би й не питав, а мовчки збудував!

— Ти ж узагалі сюди їздити не хочеш.

— Страшенно не хочу! Але ж має бути хоч якась подяка за те, що я тут спину гну! Хоча… кому я це розказую. Ти слово «вдячність» тільки в кіно чув, та й то нічого не зрозумів. Ми коли вже додому поїдемо? Вечір на дворі! Мені треба до восьмої встигнути!

— Так уже сьома доходить, — він поглянув на годинник. — Чого ти раніше не сказала?

— А самому додуматися важко? У мене о восьмій серіал починається, — обурилася вона. — Два дні тут гарувала, можу я хоч увечері телевізор подивитися? Збирайся швидше!

Данило мовчки зняв брудні, всі в землі, робочі рукавиці. Гарував на цій дачі тільки він.

Мама вчора разів зо три пройшлася з лійкою туди-сюди вздовж паркану, якраз коли сусідка вийшла — чисто щоб створити видимість бурхливої діяльності. На тому її «робота» й закінчилася.

Він відвіз маму додому, дорогою знову вислухавши, яке в нього корито замість машини («А от у Люсьчиного сина вже джип!»), і того ж вечора… виставив дачу на продаж.

Ділянка була велика, будинок добротний, з усіма зручностями, та ще й недалеко від міста, тому покупець знайшовся напрочуд швидко.

— Мамо, маю для тебе гарну новину… — Данило набрав її номер за кілька днів.

— Ти купив мені нормальну квартиру ближче до центру?

— Ні…

— Тоді чим ти можеш мене порадувати?

— Я продав дачу. Тепер тобі не треба буде туди їздити і горбатитися, — спокійно відповів він.

У слухавці запала зловісна, важка тиша.

— А зі мною ти порадився?! А мене ти попередив?! Дачу він продав! Хто тобі дозволив?! Чи це ТВОЯ дача?! Навіть чути тебе не хочу!…

Ось і такі матусі бувають, і це ще немає невістки…

Від редакції:
Ось такий лист-сповідь надіслав нам один із читачів. Ця історія — як дзеркало для багатьох родин, де любов чомусь ховається за вічними претензіями, а прагнення догодити розбивається об глухий кут невдоволення.

А як ви вважаєте: чи варто взагалі намагатися бути «ідеальним» для тих, хто заздалегідь вирішив бути завжди правим, чи краще, як головний герой, просто обрубати кінці і жити своїм життям?