— Мамо, та він же все життя тільки про себе думав! У гріш тебе не ставив. Ти ж усю нашу родину на своїх плечах тягнула: і на роботу бігала, і на кухні смажила-парила, і торби з ринку тягала, і прала, і хату вилизувала. Я жодного разу не бачила, щоб він тобі хоч чимось підсобив. Сам, бувало, тільки раз чхне — вже біжить на лікарняний, лежить, стогне. А ти хоч раз той лікарняний брала? Усе на ногах переносила, з температурою на роботу йшла

— Мамо, ти не образишся, якщо я вже завтра додому поїду? — обережно запитала Марічка, коли Валентина повернулася з лікарні, втомлено скидаючи хустку.

— Може б ти, доню, ще хоч на деньочок затрималася? — з надією в голосі перепитала мати.

— Та я ж і так замість двох днів цілих три біля тебе побула. А вдома мої хлопці, Павло з Матвійком, самі хазяйнують, чекають уже, мабуть, не дочекаються.

— Добре, пташко, їдь. Дякую тобі щиро, що приїхала, підтримала. І чого я тебе тільки з дому зірвала… О котрій у тебе поїзд? Я б тебе хоч до вокзалу провела.

— Та не треба, мамо. Ти краще ляж та відпочинь. Скільки той батько крові з тебе за життя випив, а ти все одно коло нього побиваєшся, доглядаєш, щодня в ту лікарню з торбами бігаєш, як заведена.

— Що ти таке кажеш, дитино? — сплеснула руками Валентина, аж обурившись. — Це ж батько твій рідний. Як же його, хворого, напризволяще кинути?

— Та він же мною зроду-віку не цікавився! Ні оцінками в щоденнику, ні тим, чи я взагалі ті уроки поробила. Батько ніби й був, а згадати про нього доброго — катма. От мені просто цікаво: якби ти, не дай Боже, так злягла, він би отак коло тебе витанцьовував? — палко випалила Марічка, не приховуючи давньої образи.

— Навряд чи… — тихо зітхнула жінка. — Але ж я, доню, це роблю не тільки для нього, а й для власної душі. За все в цьому житті доведеться відповідь тримати. Він зараз немічний, хворий, йому допомога потрібна. Я йому потрібна.

— Ти маєш на увазі відповідь на Страшному суді? Оце «нагодуй голодного, провідай недужого»…

— І це також, дитино. Бог же все бачить.

— Мамо, та він же все життя тільки про себе думав! У гріш тебе не ставив. Ти ж усю нашу родину на своїх плечах тягнула: і на роботу бігала, і на кухні смажила-парила, і торби з ринку тягала, і прала, і хату вилизувала. Я жодного разу не бачила, щоб він тобі хоч чимось підсобив. Сам, бувало, тільки раз чхне — вже біжить на лікарняний, лежить, стогне. А ти хоч раз той лікарняний брала? Усе на ногах переносила, з температурою на роботу йшла.

— Чого ти така колюча стала? — Валентині ця розмова була явно не до душі. — Ми, жінки, до праці та всілякого болю звичні, у нас терпіння більше, ніж у чоловіків. Та й поратися по господарству — споконвіку жіноча справа.

Допоможе чоловік — дай Боже йому здоров’я, а як ні — то якось самі впораємося. Хіба у вас із твоїм Павлом інакше?

Михайло, звісно, не був ідеальним чоловіком чи зразковим батьком, але ж і доньці гріх було аж так на нього нарікати.

— Невже ти йому геть усе забула? Невже ту зраду пробачила? — допитувалася донька.

Валентина пильно, з якимось сумом подивилася в очі Марічці.

— Марічко, та це ж було дуже давно, скільки води відтоді спливло… Не відразу, ой не відразу, але пробачила. Переболіло.

— Ага, спливло, як же! Нічого він не забув! Он же знову нещодавно до неї втік!

— Це хвороба така проклята, доню. Те, що годину тому було, він геть не тямить, а от що тридцять років тому сталося — в найменших дрібницях згадує. Згадати-то він згадав, тільки ж пішов не до неї нинішньої, а до своєї втраченої молодості.

Побачив її — і навіть не впізнав. Розгубився, злякався, навіть де живе забув. А та панянка вирішила, що він з глузду з’їхав. Ще добре, що санітарів не викликала, а якось додумалася до мене його привезти.

— Наївна ти, мамо, свята душа. Вона просто побачила, що чоловік ледве ноги волочить, з головою не дружить, от і спровадила його чимшвидше додому. Навіщо їй здався хворий дід?

От би й залишила в себе, хай би сама тепер коло нього бігала, бульйони ті варила, з ложечки годувала! От тоді б дізналася, почому фунт лиха! А то в молодості, як він був здоровий та при грошах, ледь із сім’ї не потягнула, розлучниця! — гарячкувала Марічка.

Валентина лише важко зітхнула, поправляючи скатертину на столі.

— Але ж не потягнула. Додому він повернувся. Нащо зараз ворушити те, що давно поросло билом? Судити інших ми всі мастаки. Ти от думаєш, що не треба було пробачати, треба було гордість показати? А кому б від того стало краще, скажи на милість? Батькові, мені, чи, може, тобі? У мене теж тоді такі думки в голові роїлися.

Але уяви собі: вигнала б я твого батька, залишилися б ми з тобою вдвох. Я ж тоді звичайною вчителькою в школі працювала, копійки рахувала. Жили б надголодь, перебивалися б з хліба на воду, зате горді! Отак, еге ж?

Тобі тоді якраз дванадцять стукнуло — найважчий перехідний вік. Ти ж мені грубіянила на кожному кроці, кричала, що тобі з матір’ю не поталанило. Бо в усіх дітлахів мами як мами, а в тебе, бач, «учілка»…

От ти зараз закидаєш, що батько твоїм життям не цікавився. Але ж ти його побоювалася, мала повагу. Скажи чесно, боялася ж? Та без його суворого слова я б із тобою в житті не впоралася! А часи які тоді були глухі, важкі…

У крамницях миші вішалися, прилавки порожнісінькі, нічого не дістати по-людськи. А ти ж росла, дівувала — то тобі сукню нову подавай, то чобітки модні. А батько працював, копійку в дім ніс, не спився, як багато мужиків у ті роки.

Завдяки йому ти і в музичну школу ходила, і на танці. А до кожного ж виступу треба було новий костюм шити! Знаєш, яких шалених грошей це вартувало? Якби я його тоді не пробачила і виставила за двері, хіба б ти все це мала?

Я б сама зроду-віку не змогла дати тобі такого старту. І, між іншим, щоб ти знала: він перед усіма знайомими хвалився, як павич, коли ти на тих своїх конкурсах грамоти здобувала.

Ні-ні, ти вже послухай, раз сама цю розмову почала! — Валентина рвучко зупинила доньку, яка хотіла щось заперечити.

— Я його не вигороджую, не святий він. Я просто хочу, щоб ти на ту давню історію поглянула трохи інакше, ширше. Постав себе на моє місце. Думаєш, твій Павло з іншого тіста зліплений?

Рідкісний чоловік хоч раз та не скине оком на чужу спідницю. Зрада — вона ж, доню, теж різна буває. Інший чоловік у своїх думках сотні разів дружині зрадив, хоч і сидить удома на дивані. Почекай-но…

Я ж гадала, ти з того часу взагалі нічого не пам’ятаєш. Ми ж із тобою жодного разу про ту жінку не говорили.

Марічка знічено відвела очі.

— Ти ж сама щойно сказала — мені вже дванадцять було. Я, може, не все ще тоді своїм дитячим розумом осягала, але чула і бачила чудово. Тільки тобі боялася слово мовити, не хотіла тобі ще більше серце краяти.

— Знаєш, доню, мої ж батьки мене в такій строгості тримали… Мій батько, твій дід, був повною протилежністю твоєму. Ні я, ні покійна мама кроку не могли ступити без його дозволу. За кожну витрачену копієчку мама мусила йому звітувати, як на суді. Ні квіточки, ні якогось подаруночка зроду не подарував.

Усе казав, що то дурні забаганки і марнотратство, а купувати треба тільки те, без чого вмерти можна. Щоденник мій щовечора перевіряв, за найменшу погану оцінку так вичитував, що жити не хотілося. На вулицю ввечері — зась!

А як і відпускав на годинку, то тільки з дівчатами, і щоб до темряви була в хаті як штик. Якось до мене однокласник зайшов конспекти взяти, так батько його ледь зі сходів не спустив!

Я ж до самого заміжжя до пуття жодного разу на побачення не сходила. А коли з твоїм батьком познайомилася, ми з ним крадькома, удень, у кіно бігали, щоб дід, бува, не дізнався.

А як він мені заміж запропонував — я ж одразу, не думаючи, погодилася! Навіть не скажу, що я його тоді аж так палко кохала. Просто звичайну чоловічу увагу за велику любов прийняла.

Для мене це був єдиний шанс вирватися з тієї домашньої тюрми, скинути з себе батьківський диктат. Та й заміж би він мені не дав вийти, якби мама тоді за мене не заступилася. А ти кажеш — батько тобою не цікавився… У тебе, дитино, свобода була, повітря! Не те що в мої молоді роки. Я теж якось питала в своєї мами, чому вона те все терпить і не піде від нього.

А знаєш, що вона мені тоді відповіла? «Не п’є, не лупцює, по чужих хатах не тягається, а важку вдачу — якось можна й перетерпіти». От і я все життя терпіла. Ну, розлучилися б ми тоді з Михайлом, і що б мене чекало?

Може, вийшла б я за іншого. А де гарантія, що той другий не виявився б ще гіршим деспотом чи пияком?

Ідеальних людей по землі не ходить. Наші дівочі мрії та рожеві очікування майже ніколи з реальним життям не сходяться. Ну і про тебе, звісно, думала. Боялася до смерті, що з чужим чоловіком, з вітчимом, тобі буде в сто разів гірше, ніж із рідним батьком.

— Ти ніколи мені раніше цього не розказувала… — голос Марічки помітно пом’якшав, у ньому з’явилися теплі нотки.

— А щодо тої жінки… Красива вона була, ефектна. Чоловіки за нею так і вилися, як бджоли коло цвіту. Твій батько не став винятком. Це він зараз здав, висох увесь, а замолоду ж який видний був, показний!

Ота красуня в нього мертвою хваткою вчепилася. Він пішов з дому, тижнів зо два в неї жив. Ох, як же я тоді мучилася, як страждала, місяця собі не знаходила, подушку слізьми щоночі топила. Але ж… повернувся.

Діток у неї не могло бути, молодість бурхлива була… Та й не тільки в цьому річ. Він наче й жив із нею, а чужі мужики все одно на неї задивлялися, липли. Зізнався мені потім, що якби лишився там — або сам би з глузду з’їхав від ревнощів, або її б колись прибив.

А пам’ятаєш мою давню коліжанку Тоню?

Чоловік у неї такий непоказний був, щупленький. То чи в бійку якусь вліз, чи на заводі травмувався — вже й не згадаю. Тільки став інвалідом, з роботи довелося піти. Тоня тоді на двох роботах спину гнула, а він удома з дітьми сидів, борщі варив та шкарпетки прав.

Вона мені часто жалілася, плакала, що вже не сприймає його як справжнього господаря, мужика. І знаєш… вона мені заздрила.

— Та вже ж… Усе в цьому житті пізнається в порівнянні, — задумливо простягнула Марічка.

— Виходить, що так, доню.

— Вибач мені, мамо. Я ніколи не дивилася на все це з такого боку. Все тільки зі своєї дзвіниці міряла.

— Лікар казав, що батько тоді сильний стрес пережив, справжній шок, коли з дому втік і заблукав. І що це дуже прискорило його хворобу. Казав, що тепер його як зіницю ока від хвилювань треба берегти. А як його вбережеш?

Я ж не екстрасенс, щоб знати, що йому завтра в голову стрельне і що він ще згадає. Ну, добре… Засиділися ми з тобою, вже пізня година. Тобі завтра вдосвіта в дорогу збиратися. Та й я щось натомилася сьогодні.

Давай-но ще по чашечці м’ятного чаю хильнемо — та й будемо вкладатися. — Валентина важко зіперлася на підлокітник і підвелася з дивана.

Рано-вранці донька поїхала. На прощання на вокзалі вони міцно-міцно обійнялися. Валентина навіть не могла згадати, коли вони востаннє були такими близькими, такими рідними з Марічкою.

Донька пообіцяла, що влітку вони обов’язково всі разом, з хлопцями, приїдуть до неї у відпустку погостювати. І кілька разів просила відразу дзвонити, якщо раптом щось трапиться.

А Михайло після виписки з лікарні геть здав. По квартирі човгав дрібними, невпевненими кроками, ніби боявся впасти. Втратив цікавість абсолютно до всього на світі, крім тарілки з їжею та миготливого екрана телевізора.

Погляд його став якимось порожнім, скляним. Валентині часом ставало моторошно: здавалося, що він її взагалі не впізнає і не тямить, хто ця жінка поруч. Спочатку, вибігаючи на ринок чи в аптеку, вона замикала двері на два замки.

Але спроб кудись втекти чоловік більше не робив, сидів тихо, тож Валентина потроху розслабилася й заспокоїлася. Проблиски ясної пам’яті і цікавості до життя з’являлися в нього все рідше і рідше.

Якось поштарка принесла разом із платіжкою за газ повідомлення: треба негайно з’явитися в контору і переукласти договір на обслуговування труби.

Валентина вистояла там довжелезну чергу, вимотала всі нерви, а дорогою додому ще й у продуктовий заскочила по хліб та молоко. Повертаючись, зіткнулася на сходах із сусідкою.

— Валю, а ти чого це сама йдеш? Мишка свого не перестріла? — здивовано запитала та.

— Ні… — серце Валентини тривожно тьохнуло. — А ви що, бачили його надворі? Коли?!

— Та десь із пів годинки тому. Він спускався. Я його ще спитала: «Сусіде, куди це ви так чимчикуєте?». А він навіть не глянув на мене, мовчки повз пройшов, наче глухий.

Жінка кинула торби з харчами просто в коридорі й прожогом кинулася шукати Михайла. Ходив він поволі, тож далеко зайти точно не міг. Вона бігла і подумки картала себе на чому світ стоїть за те, що розслабилася, втратила пильність і забула повернути ключ у замку.

Знайшовся втікач аж у сусідньому дворі. Сидів на старенькій лавці під каштаном, у накинутій на голе тіло куртці та… хатніх капцях. Був пізній, сирий осінній день. Він її так і не впізнав, дивився крізь неї порожніми очима.

Привівши його додому, Валентина гарненько відпарила йому змерзлі ноги в мисці з гарячою водою, напоїла липовим чаєм з медом. Але вночі прокинулася від його важкого, натужного кашлю.

На ранок Михайло вже горів — температура підскочила під сорок. Довелося негайно викликати «швидку». Лікар оглянув, похитав головою і наполіг на лікарні. А через два дні Михайла не стало. Забрало двобічне запалення легень.

Довелося Марічці знову брати квитки, тільки тепер уже — на похорон батька. Цього разу вона приїхала всією родиною, з чоловіком та Матвійком.

— Мамо… Напевно, для нього це найкращий вихід. Він відмучився, — тихо втішала Марічка після поминок. — Далі йому було б тільки важче. І тобі теж. Ти для батька зробила абсолютно все, що в людських силах, і навіть більше.

— Знаєш, дитино… — Валентина змахнула сльозу, що заплуталася у віях. — Останніми днями він був ніби в іншому вимірі, геть мене не впізнавав. А якраз напередодні тієї своєї втечі раптом так ніжно погладив мене по руці, подивився прямо в душу і чітко сказав: «Пробач».

І очі на якусь мить стали такими ясними, такими усвідомленими і живими… Мені здається, він уже тоді зі мною прощався. Відчував… А тепер от хата порожня. Залишилася я зовсім сама.

— Поїхали з нами, матусю. Хоч на перші місяці, поки трохи оклигаєш, — благала донька.

— Ні, пташко моя. У цих стінах минуло все моє життя. Тут живуть мої спогади, кожна дрібничка про нього нагадує. Моє місце тут, із ними. Я ж усе життя собі втовкмачувала, що ніколи не любила твого батька.

Що ми занадто різні, з різних світів. А тепер сиджу, дивлюся на його порожнє крісло і розумію… Це ж і було справжнісіньке, моє єдине кохання.

Діти роз’їхалися по своїх домівках. А Валентина залишилася. Вона час від часу сідала на автобус і їхала на цвинтар. Клала на могилку свіжий букетик його улюблених хризантем і подовгу розмовляла з гранітним портретом Михайла.

— Знаєш, Мішо… А я ж тоді залишила в неї в дверях записку. Запрошувала ту жінку на твій похорон. Думала, хай попрощається. Але вона так і не прийшла… Ти вже пробач мені, що я за життя часто на тебе гримала, злилася.

А як тебе не стало — так гірко, так скучаю за тобою, мій рідний. А ти там… пам’ятаєш мене?

Ось такий глибокий, пронизаний щемом лист надіслала до нашої редакції читачка, а ми лиш трохи адаптували його для вас.

Знаєте, у народі слушно кажуть: «Чужа сім’я — темний ліс, де свої стежки і свої вовки», і часом те, що здається звичкою чи важким обов’язком, насправді і є тим найміцнішим, тихим коханням.

А як гадаєте ви, чи варто до останнього прощати близьким їхні помилки, чи є вчинки, яким немає виправдання навіть через роки?