— Мамо, ти повернулася зі свого відрядження! Я так довго тебе чекала! — зраділа дівчинка, — Тепер ти мене забереш? — Ні, не заберу! — крикнула Надія на дитину

Твоє народження принесло нещастя в наш дім. Сказала мати, своїй доньці, яка подорослішала.
— Мамо, ти повернулася зі свого відрядження! Я так довго тебе чекала! — зраділа дівчинка, — Тепер ти мене забереш?

— Ні, не заберу! — крикнула Надія на дитину.
— Але чому? — на очах у дівчинки виступили сльози

— Та тому що! Коли ти народилася, у наш дім прийшло нещастя. Через тебе батька не стало.

Це була перша зустріч Марії та Надії за два роки. Чотири роки тому Надія віддала свою єдину доньку на виховання бабусі, Валентині Іванівні, матері свого покійного чоловіка.

Познайомилися Надія з Сергієм давно, коли ще Надії було 17 років, а Сергію 22 роки. Тоді вони потрапили на вечірку до спільних друзів.

Відтоді більше не розлучалися. Коли Надія закінчила навчання, молоді відсвяткували невеличке весілля і почали жити разом. Сергій на той момент влаштувався працювати, за рік зміг накопичити на невелику квартиру, куди вони з молодою дружиною переїхали від матері Сергія.

Там уже Надія дізналася, що чекає на дитину. Щастю не було меж у їхній родині. Сергій, ще більше почав піклуватися про дружину, беріг її як міг. Коли настав момент появи дитини, Сергій швидко взяв себе в руки і відвіз дружину в найкращу лікарню.

Це вже потім він спіймав момент слабкості й не знаходив собі місця, поки дружина перебувала там.

— Сергію, коханий, у нас народилася донька. — Почувся втомлений голос дружини в телефоні в чоловіка
— Надійко, я кохаю тебе! Я люблю вас із донькою! Я найщасливіший на світі чоловік і батько. Дякую тобі рідненька! — Щасливий Сергій майже кричав у слухавку телефону.

На четвертий день після появи дитини, мама з донькою були готові до виписки. Щасливий Сергій з 5 ранку метушився і готувався забрати маму і доньку з пологового будинку. Прикрасив квартиру, купив подарунок Надії, з’їздив за величезним букетом квітів і вирушив за ними.

Приблизно на півдорозі сталося нещастя, на зустрічну смугу вилетіла вантажівка, водій якої був у нетверезому стані. Сергій не вижив.

Надію з дитиною забирала подруга. Вона не могла одразу розповісти подрузі про те, що трапилося, тож усю дорогу вигадувала відмазки, чому Сергій не приїхав за ними.

Коли вони зайшли у квартиру, Ірина, подруга Надії обережно розповіла про аварію. Але Надію було не зупинити, вона трощила все на своєму шляху, розкидала все приготоване для дитини, довелося навіть швидку викликати.

Близько тижня після похорону дівчина не підходила до дитини, подруга з бабусею по черзі сиділи з дитиною. За тиждень Надія трохи прийшла до тями, почала автоматично займатися дитиною, але без будь-яких емоцій до дочки.

Бабуся з подругою, як і раніше, намагалися якомога частіше навідуватися до молодої мами з дитиною. Йшли тиждень за тижнем, а Надія так само була холодною і без емоційною, зовсім не посміхалася.

Одного разу, коли Валентина Іванівна прийшла провідати онуку, у Надії знову стався зрив.
— Надійко, у нас із тобою спільне горе, але розумієш, потрібно продовжувати жити далі, заради нашої Марійки. Ти хоч би посміхалася іноді Марійці, адже вона все відчуває, — тихесенько почала розмову Валентина Іванівна…

— Та ненавиджу я вашу Марійку! Це через неї Сергій розбився! Вона горе принесла в нашу сім’ю! — почала кричати Надія
— Що ти, донечко, заспокойся! Хіба можна так! — підвищеним тоном відповіла Валентина Іванівна.

— Гаразд, вибачте мене. Я постараюся лагідніше поводитися з дочкою.

Через два роки після трагедії Надія вийшла на роботу, життя продовжувалося. Бабуся продовжувала допомагати Надії з дитиною.

І ось коли Марійці виповнилося п’ять років, Надія попросила Валентину Іванівну взяти дитину до себе на деякий час, посилаючись на те, що її підвищили на роботі й тепер зовсім не встигає дбати про Марійку.

Обіцяла, що буде на вихідні забирати її і забезпечувати грошима. Бабуся погодилася, тим паче їй і самій було не дуже зручно їздити через пів міста до них.

Перший місяць все так і було, Надія забирала Марію на вихідні і давала гроші на утримання дитини бабусі. А пізніше зустрічі матері та дитини стали дедалі рідшими, відкуповувалася грошима і подарунками.

Коли Марії виповнилося сім років, Надія зникла зовсім. На зв’язок вона не виходила, але гроші так і продовжували надходити на карту Валентині Іванівні.

— Бабусю, я хочу до мами. Давай поїдемо до неї? — Благала дівчинка.
— Марійко, мама поїхала у відрядження, коли повернеться обов’язково до нас приїде. — Відповідала бабуся.

Валентина Іванівна не раз їздила до Надії, вона бачила, як переймається Марія. Але Надії або не було вдома, або перед самим носом зачиняла двері.

Минуло ще два роки. Коли настав дев’ятий День народження Марійки, у двері подзвонили. На порозі стояла Надія з великою лялькою в руках. Надія пройшла в будинок, простягнула іграшку доньці зі словами:

— З днем народження Марія.
— Мамо, ти повернулася зі свого відрядження! Я так довго на тебе чекала!, — зраділа дівчинка, — Тепер ти мене забереш?

— Ні не заберу! — крикнула Надія на дитину
— Але чому? — На очах у дівчинки виступили сльози.

— Та тому що! Коли ти народилася, у наш дім прийшло нещастя. Через тебе батька не стало.
— Надю, а ну-ка замовкни! Не соромно тобі таке дитині казати! — втрутилася бабуся.

— Валентино Іванівно! Я хочу сказати вам таке:

— Я зустріла чоловіка, і зараз чекаю на дитину. До вас я прийшла, щоб повідомити про своє рішення. Я хочу написати відмову від Марії.
— Мамо, а як це написати відмову? — Не вгамовувалася Марія.

— Сонечко, пройди, будь ласка, у свою кімнату, ми поговоримо з мамою і почнемо святкувати твій день народження. — сказала бабуся дівчинці.

Маша, взявши ляльку, пішла до своєї кімнати.
— Надія, я не засуджую тебе за те, що ти зустріла чоловіка. Але ж Марія твоя рідна донька, невже в тебе серце не болить за своє ставлення до дитини?

— Може й болить іноді, але я не змогла її полюбити. Ви вже вибачте мені за все, і в Марії потім вибачення за мене попросіть. Але так буде краще для всіх.

Після цих слів Надія почала збиратися, щоб піти. Відмову вона написала. Бабуся оформила опікунство і продовжила виховувати внучку.

Марія часто запитувала у бабусі про маму, а та все придумувала відмовки. Але коли Марія стала дорослішою, бабуся все ж розповіла їй правду, після цієї розмови, Марія перестала цікавитися матір’ю зовсім.