— Мамо, я тобі на тумбочку чай поставила й супчик. Спи, а потім подзвони мені обов’язково. Весь день Олена була як на голках. Після обіду почала дзвонити — телефон мами поза зоною. Серце було не на місці. Невже розрядився? Чи щось сталося? Вона не витримала й відпросилася з клініки раніше

— Я завтра маму привезу. Так уже складається, вона від нас трохи втомилася, — Олег подзвонив уже ввечері й одним махом сплутав Олені всі плани.

Він майже завжди так робив. Мабуть, вважав, що троє дітей, які вже підросли, — це залізне виправдання на всі випадки життя. Мовляв, сестра мусить зрозуміти його обставини, бо живе сама і не така заклопотана, як він.

Рано-вранці в слухавці телефону братик знову заходився криком:

— Привіт! Спускайся швидше, ми вже під’їжджаємо, бо я на роботу запізнююся. У мами сумка не важка, я до тебе підійматися не буду.

Ось так завжди. Олег — щасливчик, первісток, мамин улюбленець. Мамина копія. Коли він вирішив одружитися, то привів свою Юлю в їхню велику квартиру. Потім у них з’явився Артемко, а замість однієї довгоочікуваної дівчинки — дві донечки-двійнята, Маринка та Риточка.

А Олена… Олена була “неочікуваною радістю”. Навіть, можна сказати, несподіванкою. І, як згодом з’ясувалося, не зовсім і радістю.

Ще дитиною вона випадково почула, як мама розповідала комусь по телефону, що «влипла» з цією дитиною, а діватися вже було нікуди — лікарі не радили нічого змінювати.

Олегу тоді було дев’ятнадцять, маму всі приймали за його старшу сестру — вона мала чудовий вигляд. А Олена своєю появою на світ ніби все їй зіпсувала: і плани, і фігуру, і здоров’я.

Мама називала її «Колючкою». Якось воно так причепилося випадково, а потім усі звикли. Мама тоді подрузі розповідала, що Олежик — то її копія, а Оленка — викапаний батько, «такий самий колючий».

Подруга не розчула й перепитала:

— Колючка?

Мама тоді засміялася: — Колючка? А й справді! Мій Олежик завжди такий лагідний, «мамусю-матусю», а Олена як скаже «мамо» — і дивиться так гостро, серйозно. Зрозуміло, що від неї ніжності не дочекаєшся, вся в батька…

Олена визирнула у вікно — невже вже приїхали?

Здалося. В дитинстві вона так само часто сиділа біля підвіконня і чекала. Тато називав її Оленкою, розчісував її густе волосся, читав казки на ніч. Їй так хотілося, щоб і мама хоч раз так лагідно її покликала. Але для мами вона була Колючкою, яка зіпсувала життя.

Тому, щойно пролунав останній шкільний дзвоник, Олена поїхала вчитися в інше місто. У їхній квартирі й так було тісно: мама з татом, Олег із Юлею та троє малих.

Їхати було страшно, вона їх усіх любила, але почувалася зайвою. Коли вона сказала про свій від’їзд, мама тільки мило усміхнулася:

— Ну що ж, хороший вибір. Ти розумна дівчинка, у тебе все вийде! Та й у Олежика з Юлею нарешті буде своя кімната. Їдь із Богом!

Олена тоді відчула, як серце в грудях рухнуло вниз. Мама рада! Радіє, що донька їде. Олена вступила в медичний одразу — так хотіла втекти. Стала лікарем, подорослішала й повернулася.

Але за цей час не стало тата й улюбленої бабусі. Тепер Олена живе сама у бабусиній однокімнатній квартирі, принаймні нікому не заважає.

Брат Олег — чоловік добрий, але страшенний базіка. То «мамусю-мамусю», а як тільки вона з його підлітками-дітьми трохи поконфліктує (всяке ж буває), він не знає, на чий бік стати.

Тоді мама одразу проситься до Олени — «відпочити».

Телефон знову задзвонив. Олена здригнулася:

— Оленко, ну ти де? — Біжу, Олегу!

Мама важко виходила з машини. Олені, як медику, одразу не сподобалося, як вона виглядає. Бліда, виснажена.

— У мами вранці голова закрутилася, вона трохи осіла, — скоромовкою пояснив Олег. — Але впала м’яко, була вже в пальті. Все нормально, тільки на ногу боляче ставати. Ось сумка, ну все, я помчав!

Коли вони нарешті дійшли до квартири, Олена вклала маму в ліжко. Обличчя в тої було зовсім білим, а ступня якось неприродно вивернута всередину. Тільки не це!

— Ти йди, Оленко, на роботу, — прошепотіла мама. — Я вночі погано спала, зараз відпочину і все минеться.

— Мамо, я тобі на тумбочку чай поставила й супчик. Спи, а потім подзвони мені обов’язково.

Весь день Олена була як на голках. Після обіду почала дзвонити — телефон мами поза зоною. Серце було не на місці. Невже розрядився? Чи щось сталося? Вона не витримала й відпросилася з клініки раніше.

Забігла в квартиру, забігла в кімнату й завмерла. Мама лежала нерухомо. Риси обличчя загострилися. Олена тихо присіла поруч і взяла мамину руку у свою. Рука була безвільна, прохолодна, але пульс простукувався — слабкий, проте рівний. Спить.

— Ех, мамочко, — прошепотіла Олена, не стримуючи сліз. — Як же мені тебе завжди бракувало. Мріяла ось так взяти тебе за руку, щоб ти мене обняла, розпитала про все. А тепер тримаю тебе і плачу, бо боюсь утратити. А сказати, що люблю, так і не змогла… Ти ж усю свою любов Олежику віддала. Він хороший, мамо, з ним легко. А я ось така… Колючка.

Сльози котилися щоками. Олена вперше отак сиділа з мамою — такою несподівано маленькою і беззахисною.

— Оленко… — раптом ледь чутно прошелестів мамин голос. Вона розплющила очі. — Прости мені… я все чула. Господи, а я ж завжди думала, що ти нас із батьком соромишся. Що ми старі, а в твоїх подруг батьки молоді. Якось хотіла тебе обійняти, а ти руку смикнула… Думала, підростеш — зрозумієш. А ти поїхала… Оленко моя, донечко.

Ярина Якимівна, тримаючись за руку доньки, спробувала піднятися.

— Мамо, як нога? — Та наче нічого, — мама не випускала долоню Олени.

На секунду обом стало ніяково, але раптом вони разом засміялися й обнялися — вперше за довгі роки так щиро й міцно.

— Я в тебе тиждень поживу, поки Олежик там ремонт закінчить, — мама аж порожевіла.

— Як же ти мене налякала, матусю! — Олена не могла відвести очей. Невидима крижана стіна між ними нарешті розтанула.

— Зате дивишся тепер на мене так тепло… — мама раптом піднесла руку доньки до обличчя і поцілувала її.

Олена знову заплакала — тепер уже від щастя.

Вона опустилася на килимок біля дивана й поклала голову мамі на коліна. А мама гладила її по волоссю, як колись тато, і примовляла:

— Ось бачиш, Оленко, ось як воно… А мені здавалося, ти втекти від мене хочеш. Ну, тепер усе буде по-іншому. Все буде добре.

Цю історію надіслала нам читачка Олена, і вона наче теплий промінь світла крізь хмари. Кажуть у народі: «Діти — як квіти: кожній свій час розквітати», але іноді нам, дорослим, треба прожити життя, щоб нарешті почути серце рідної дитини за колючим поглядом чи мовчанням.

Буває так, що одна щира розмова вартує років очікування, бо для любові та прощення ніколи не пізно.

А чи траплялося у вашому житті, любі наші читачі, що випадкове слово або кризова ситуація раптово руйнували стіну непорозуміння з найближчими людьми?