— Мамочко, сідай їсти! Я теж ще не обідала. Олена перевдяглася в домашнє, сіла за стіл, відправила до рота кружальце огірка і як відрізала: — Ану розказуй! — Мам… я закохалася! — Ой, можна подумати, вперше, — відмахнулася Олена Кирилівна. — Ні, мамо, цього разу все дуже серйозно

Вона поверталася з університету додому, а душа просто виспівувала. Здавалося, не йшла, а летіла на крилах! Ще б пак — тепер у неї є справжній чоловік, який її кохає.

«І який чоловік! — думала Іринка, усміхаючись сама до себе.

— Серйозний, з роботою, власною квартирою і машиною. От тільки… як би це мамі делікатніше піднести? Ми ж із Віктором тільки місяць як зустрічаємося. Ой, що ж то буде?

Йому тридцять один, а мені тільки дев’ятнадцять. Дванадцять років різниці… Ну добре, нехай одинадцять, мені ж скоро двадцять стукне. І як же мамі про це сказати? Ми ж домовилися, що сьогодні він у гості прийде!

Ох, зараз прилечу додому, пригоотую щось смачненьке. Сядемо з мамою обідати, і я їй усе-усе поясню».

Іринка забігла у квартиру, нашвидкуруч ковтнула кави і почала налаштовуватися на чи не найсерйознішу розмову у своєму житті.

Тата в неї не було — він покинув їх, коли Іринка ще навіть на світ не з’явилася. Залишив їм цю двокімнатну квартиру в спальному районі й розчинився в тумані.

Вони з мамою навіть розписані не були. Чоловік був із заможних, точніше, не він сам, а його батько-бізнесмен.

Олена Кирилівна працювала завучем у місцевій гімназії. Обід уже парував на столі, а донька щось підозріло метушилася і світилася, як ясне сонечко.

— Іринко, щось сталося? — примружилася матір.

— Мамочко, сідай їсти! Я теж ще не обідала.

Олена перевдяглася в домашнє, сіла за стіл, відправила до рота кружальце огірка і як відрізала:

— Ану розказуй!

— Мам… я закохалася!

— Ой, можна подумати, вперше, — відмахнулася Олена Кирилівна.

— Ні, мамо, цього разу все дуже серйозно, — Ірина вирішила брати бика за роги.

— Дитино, — зітхнула мати. — Я тобі в дев’ятнадцять дала життя. Без чоловіка. Він був старший за мене всього на рік — і п’ятами накивав так, що аж загуло.

— Мамо, Віктор кличе мене заміж. Він надійний і дуже серйозний.

— І скільки ж років твоєму «серйозному»? — на обличчі жінки майнула іронічна посмішка.

— Тридцять один.

— Скільки?! Він що, на дванадцять років за тебе старший?!

— Хіба це так багато? — обурилася донька і заходилася перераховувати чесноти свого обранця: — У нього і своя трикімнатна квартира, і машина є!

— Ти мене хоч познайомиш із цим олігархом?

— Мамо, він сьогодні ввечері прийде до нас у гості.

— А чого ж ти мовчала?! — Олена Кирилівна аж підскочила зі стільця. — О котрій він буде?

— О котрій скажеш, о тій і прийде. Завтра субота, ти не на роботі…

— То на завтра б і запросила!

— Мамо, а завтра ми їдемо до його батьків знайомитися. Хочемо, щоб усе було по-справжньому, за правилами.

— А де вони живуть хоч?

— Та тут, у нас, тільки в іншому районі.

— Ох, лишенько… Добре, я побігла в душ, марафет наводити. Раніше сьомої хай і не потикається!

Донька побігла зустрічати свого нареченого, а Олена не знаходила собі місця, раз у раз визираючи у вікно.
«Ти диви… Заміж збирається. Хоче, щоб усе “по-справжньому”», — гірка усмішка торкнулася її вуст.

— А в мене цього «по-справжньому» ніколи й не було. І білої сукні не було. Та й кохання того, щоб на все життя — теж. Любила ж Миколу зі свого класу… А він пішов в армію на два роки, і мене мов біс поплутав — зустріла того мажора Вадима. Батьки в нього багатії… Добре хоч з квартирою не обдурили.

Хоч би в Іринки доля склалася краще.

Якщо цьому кавалеру тридцять один, то моя донька в нього точно не перша. Їй дев’ятнадцять, дурненькій. Як і мені колись. Роззявила рота на чужі статки…»

Визирнувши у вікно вкотре, Олена побачила, як під’їхала іномарка, і з неї вийшли Ірина зі своїм обранцем.

Жінка інстинктивно кинулася до дзеркала, поправила зачіску.

У двері подзвонили.

— Доброго вечора, Олено Кирилівно! — привітався високий чоловік.

— Миколо?! Анісімов?! — жінка аж відсахнулася від несподіванки.

Чоловік привітно усміхнувся:

— Ви, мабуть, мене з моїм старшим братом сплутали. Знайомі нас часто плутають, — він простягнув майбутній тещі розкішний букет. — Мене Віктор звати.

Сіли до столу. Скуштували їхніх фірмових страв. Олена розуміла, що треба розпитувати майбутнього зятя про плани на життя, але язик сам запитав зовсім інше:

— А як там Микола?

— Та ніби краще. Почав потроху з паличкою по квартирі ходити.

— А що з ним сталося? Ми ж за однією партою сиділи… — Олена на мить затнулася. — А потім розійшлися наші шляхи.

— Він тоді після технікуму в армію пішов. Останній призов, який іще два роки служив. А дівчина його не дочекалася,

— Віктор і не помітив, як його майбутня теща здригнулася від цих слів. — Відтоді він залишився у війську. Два з половиною роки тому його тяжко поранило. Пів року по госпіталях, потім ще півтора року вдома лежав, навіть не підводився.

Гроші він мав непогані, то ми з ним відкрили СТО. Я ж на автослюсаря вчився, от усе і взяв на себе. Працюємо чесно, брат на брата — прибуток навпіл.

Він замовк, лагідно подивився на Ірину:

— От тільки я своє щастя знайшов, а Микола… так і залишився бобилем.

Олену раптом залив пекучий рум’янець сорому. Вона навіть сама собі не могла пояснити чому, але чітко відчувала: у тому, як склалася доля її першого кохання, є і її величезна провина.

Більше розпитувати Віктора про минуле не хотілося, накотив якийсь незрозумілий страх.

Але водночас з’явилося непереборне, просто скажене бажання побачити Миколу.

Подивитися йому в очі, попросити вибачення. Зрештою, тепер вони стануть родичами, зустрічатися все одно доведеться!

— Вікторе… — Олена імпульсивно подалася вперед. — А можна мені зараз до нього поїхати? Побачитися?

— Та чом би й ні? Збирайтеся. Машина під під’їздом.

— Я миттю! — і жінка кулею полетіла до своєї кімнати.

— А я поки зі столу приберу, — підхопилася Ірина.

Вони зайшли до просторої, світлої квартири.

— Мамо! Тату! — гукнув Віктор із порога.

У відповідь — тиша. Він гукнув знову:

— Миколо!

З кімнати, важко спираючись на палицю, вийшов чоловік із посрібленими скронями.

— Я тобі гостю привіз, — усміхнувся брат.

Олена зробила крок уперед і по-дитячому шморгнула носом:

— Колю…

Чоловік аж похитнувся. Він дивився на неї, кліпав очима, відмовляючись вірити в те, що бачить.

— Оленка? — видихнув він нарешті.

Вона кинулася до нього, сховала обличчя на його грудях і гірко розридалася:

— Колю, пробач мені! Пробач за все!

Він стояв, ошелешений, однією рукою обіймаючи її за плечі, а іншою міцно стискаючи палицю.

— Оленко… Господи, як же я радий тебе бачити!

— Ти зможеш мене пробачити?

— Тю, дурненька! Я тобі тільки дякую! Я ж і не мріяв, що колись іще побачу… — він перевів погляд на дівчину поруч.

— А ти…

— Ти знаєш цю красуню? — усміхнувся Віктор.

— Це ж твоя наречена.

— А ще — це моя донька, — тихо сказала Олена.

— То виходить… ми тепер будемо часто бачитися?! — обличчя Миколи осяяла така щира, світла радість, що в Олени знову стислося серце.

Тут брязнув замок — повернулися батьки братів.

Мати здивовано завмерла на порозі. Її старший син, який так рідко усміхався останні роки, стояв щасливий, та ще й обіймав якусь жінку!

Олена обернулася:

— Галино Іллівно, ви мене впізнаєте?

Літня жінка, звісно ж, упізнала. Це була та сама Оленка, перше і єдине кохання її сина. Галина Іллівна довго вважала саме її винною в тому, що Коля обрав такий небезпечний шлях.

Але зараз, бачачи, як світяться очі її хлопчика, вона все пробачила.

— Звісно впізнала, дитино! — Галина Іллівна кинулася обіймати Олену. Потім перевела погляд на Ірину. — А це…

— А це моя донька, — усміхнулася Олена і зробила крок до господаря дому: — Борисе Сергійовичу…

— Та я вже все зрозумів! — чоловік похитав головою і по-батьківськи обійняв її. — Ну що, Галю, накривай на стіл! Будемо знайомитися зі…

Він хотів сказати «зі свахою», але тільки знову розгублено похитав головою.

За столом говорили переважно про Віктора та Ірину. Але батьки крадькома помічали, ЯКИМ поглядом їхній старший син дивиться на майбутню сваху.

Засиділися довго. Аж поки Борис Сергійович випадково не глянув на годинник:

— Ого, вже ж за північ!

— Ой лишенько, нам додому пора! — стрепенулася Олена.

— Ну що ж, свахо, — усміхнувся батько сімейства. — Наступних вихідних прийдемо твою доньку сватати.

— Чекатиму з радістю!

— Я вас відвезу, — підвівся Віктор.

— І я з вами, — спираючись на палицю, встав і Микола.

Батьки поринули в приємні клопоти — готувалися до весілля молодшого сина. Але з подивом і радістю помічали, як на очах змінюється їхній Микола.

Два роки тому його привезли з госпіталю геть розбитого. Лікарі казали, що потрібен час і, головне, бажання самого пацієнта повернутися до повноцінного життя. Але Коля, здавалося, вже ні в що не вірив.

Тоді молодший брат витягнув його, заразивши ідеєю спільного бізнесу — відкрити не якусь там гаражну майстерню, а велику СТО.

Микола хоч фізично і не міг крутити гайки, але в нього з’явилася мета, з’явився сенс життя. Бізнес пішов угору. Віктор купив квартиру, а Микола почав ходити з паличкою.

Він залишався жити з батьками, бо був упевнений, що іншої долі вже не матиме, і єдине, чого хотів — не бути їм тягарем.

І раптом — таке диво!

Повернулося його перше, єдине кохання. Микола закинув свою паличку десь у комірчину. Почав сам, без опори, ходити по квартирі, навіть спускався до під’їзду.

Щоранку ретельно голився, одягав гарну сорочку — адже Вона могла завітати будь-якої миті!

І вона приходила. І в її очах світилося таке ж безмежне щастя.

Весілля Ірини та Віктора гуляли в гарному ресторані. Розкішна наречена, серйозний, але неймовірно щасливий наречений.

А мама нареченої чомусь усе частіше опинялася поруч зі старшим братом зятя. Вони обоє з ледь помітним смутком дивилися на молодят — адже в їхньому житті такого свята не було.

Розуміли, що самі колись наробили помилок, і тепер залишається тільки радіти за дітей.

Перехопивши черговий сумний погляд Олени, Микола наважився на найголовніший вчинок у своєму житті. Він ніжно поклав руки їй на плечі:

— Оленко… Я кохаю тебе, як і колись. Ні, ще сильніше! Виходь за мене заміж.

Олена все життя мріяла почути ці слова. Але зараз, коли вони пролунали, вона геть розгубилася. Довго дивилася на нього своїми великими, повними сліз очима.

А потім, нарешті оговтавшись, прошепотіла:

— Я теж кохаю тебе, Колю! Так!

Борис Сергійович і Галина Іллівна були в шоці. У неймовірно щасливому шоці! Їхні куми та знайомі вже давно бавили онуків, а їхні дорослі, забезпечені сини все ніяк не могли створити сім’ї.

А тут — один за одним! Не встигли відгуляти одне весілля, як уже треба замовляти ресторан на друге. І нехай молодятам уже трохи за сорок, але вони теж хочуть справжнього свята.

Адже це їхнє перше і, дасть Бог, єдине весілля!

То що ж робити? Треба гуляти! Бо їхній старший син нарешті такий щасливий.

Та й онуки тепер підуть одні за одними!

Кажуть, що від долі не втечеш, і якщо двом людям судилося бути разом, життя обов’язково зведе їх знову, навіть через десятиліття.

А як вважаєте ви — чи варто давати другий шанс першому коханню?