— Марійко, послухай мене уважно. Ти — моя дитина. Моя! І твоє середовище — це наш дім, наша сім’я. Розумієш? Марійка кивнула, але в очах стояли сльози. — А якщо я виросту… неправильною? — Тоді я буду любити тебе неправильною, — просто відповіла Ірина

Марійка притискала до живота новеньку куртку кольору стиглого мандарина і ніяк не могла повірити — це правда її. Не на один день, не напрокат, а назовсім. У дитбудинку куртки були сіро-сині, однакові, пахли чужим потом і казенним порошком.

— Ірочко, ти збожеволіла! — голос Людмили Василівни прорізав торговий гул торгівельного центру. — Навіщо дитині така яскравість? Вона й так виділяється.

Ірина зціпила зуби. Місяць тому забрала Марійку з притулку, і сестра немов чекала кожного промаху. Вишукувала помилки у вихованні, як орфографічні в зошитах учнів.

— Виділяється чим? — Ірина поправила на Марійці комірець нової куртки. Дівчинка завмерла, втиснула голову в плечі. Знову злякалася.

— Та ти подивися на неї! Хапає все підряд, як… — Людмила осіклася, але думка вже пролунала в повітрі невисловленою гидотою.

— Як діти з дитбудинку? — Ірина розвернулася до сестри всім корпусом. — Скажи вже прямо.

Марійка втиснулася у вішак із куртками. Пальці судомно м’яли рукав мандаринової краси. В очах стояли сльози, які вона не дозволяла собі пролити вже два тижні — від того самого дня, коли Ірина Василівна сказала: «Тепер ти вдома».

— Я ж не зі зла, — Людмила пом’якшила голос, поклала руку Ірині на плече. — Просто в мене досвід. Двадцять років у школі, бачила всяке. Ці діти… вони особливі. Їм потрібен особливий підхід.

«Особливі». Марійка знала це слово. У притулку вихователька Галина Петрівна любила його вимовляти: «Ви ж особливі, повинні розуміти — вас ніхто не чекав».

Тепер тітка Люда говорила те саме, тільки обгортала в красиві слова, як цукерку у фантик.

Через пів року Ірина сиділа в учительській Марійчиної школи і болісно червоніла під поглядом завуча. Людмила влаштувалася навпроти, з виглядом експерта, що вивчає невдалий експеримент.

— Непогані результати для дитини з таким… минулим, — говорила завуч, гортаючи щоденник. — Але соціалізація кульгає. Дівчинка замкнута, з дітьми спілкується погано.

— Марійка просто обережна, — тихо заперечила Ірина. — Їй потрібен час.

— Ірочко, — втрутилася Людмила, — а ти в моїй гімназії бачила дітей? Як вони поводяться, як говорять? Зовсім інший рівень культури. Марійці б не завадили додаткові заняття з етикету, риторики…

Завуч кивала, погоджуючись. Ірина відчувала, як усередині все стискається в тугий вузол образи. Людмила знову робила з Марійки об’єкт виправлення, як із занедбаного учня.

— Знаєте що, — сказала Ірина, підводячись, — моя дочка чудова. Розумна, добра, старанна. І якщо їй потрібен час, щоб звикнути до нової школи — вона його отримає.

Виходячи зі школи, Ірина почула за спиною голос Людмили:

— Розумієте, генетика — річ уперта. Що не роби, а задатки даються взнаки.

Новий рік Людмила зустрічала в Ірини. Принесла подарунки — Марійці енциклопедію «Гарні манери», Ірині — книгу «Важкі діти: психологія виховання».

— Почитаєш на дозвіллі, — сказала Людмила, влаштовуючись у кріслі з келихом ігристого. — Там багато корисного про дітей із неблагополучного середовища.

Марійка сиділа на підлозі біля ялинки, розбирала нові значки — їх колекціонування стало її єдиним захопленням. Значки не зраджували, не зникали, не розчаровували. На кожному була маленька картинка — міста, тварини, квіти. Цілий світ у мініатюрі.

— А знаєш, Іро, у моїй гімназії є дівчинка із забезпеченої сім’ї, — продовжувала Людмила, сьорбаючи шипучій напій. — Батько — хірург, мати — мистецтвознавець. Так ось, у неї така мова, такі манери! Справжня інтелігентність передається з молоком матері.

— Людмило, годі, — тихо сказала Ірина. — Марійка чує.

— І нехай чує! — Людмила махнула рукою. — У житті їй доведеться зіткнутися з правдою. Краще підготувати заздалегідь. Розумієш, у таких дітей генетична схильність до… ну, до соціальної дезадаптації. Це науковий факт.

Марійка завмерла над коробкою зі значками. Один із них — із зображенням ромашки — вислизнув із пальців і покотився під диван. Вона не стала його шукати. Навіщо? Усе одно рано чи пізно загубиться, як усе хороше в її житті.

— Науковий факт? — Ірина поставила чашку з такою силою, що чай розплескався. — Людмило, ти говориш про мою дочку.

— Про твою прийомну дочку, — поправила Людмила. — І не злись на мене за чесність. Я ж бажаю вам добра.

У кав’ярні «Світлячок» зібралося невелике коло — сусідка Антоніна Семенівна з донькою Настею, колега Ірини Валентина, Людмила і, звісно, винуватиця торжества.

Марійчин восьмий день народження мав стати святом. Ірина три дні вибирала торт, прикрашала залу повітряними кульками, замовляла аніматора.

Марійка сиділа за святковим столом у новому платті — блакитному, з білим комірцем — і намагалася посміхатися.

Вісім років. У дитбудинку казали: після восьми всиновлюють рідко. Занадто пізно, характер уже сформований. Їй пощастило. Чи не пощастило?

— Яка красуня виросла! — розчулилася Антоніна Семенівна. — Просто принцеса!

— І розумна така, — додала Валентина. — Ірочко, ти молодець. Справжня мати.

Людмила відпила зі свого келиха і криво посміхнулася:

— Ой, та годі вам. Що тут особливого? Взяла готову дитину, а носиться як із власною. Розмова завмерла. Антоніна Семенівна ніяково поправила серветку, Валентина втупилася в тарілку. Настя — однолітка Марійки — широко розкрила очі.

— Людмило, — застережливо промовила Ірина.

— Що «Людмила»? — Людмила говорила голосніше, ніж зазвичай, напої розв’язали їй язик. — Я правду говорю! Усі ці розчулення… А через пару років як почнеться! Перехідний вік у таких дітей — це катастрофа. Гени даються взнаки.

Марійка повільно поклала виделку. Шматок торта застряг у горлі солодким клубочком. Хотілося провалитися крізь землю, зникнути, щоб ніхто більше не говорив про неї в третій особі, як про річ.

— У нормальних дітей теж бувають проблеми, — обережно зауважила Валентина.

— Це інше! — відмахнулася Людмила. — Зовсім інше. Я ж працюю в елітній гімназії, знаю, про що говорю. Діти професорів, лікарів — у них інша культура, інше виховання. А ці… — вона мотнула головою в бік Марійки, — ці все одно у своє середовище повернуться. Яблучко від яблуньки недалеко падає.

Тиша повисла над столом, як грозова хмара. Марійка відчувала, як у неї палають щоки, як тремтять руки. Хотілося закричати, втекти, сховатися. Але замість цього вона тихо запитала:

— Тітко Людо, а яке в мене середовище?

Людмила моргнула, немов отямившись. Зрозуміла, що сказала зайве. Але відступати було пізно.

— Ну… — вона зам’ялася, — це ж зрозуміло. Дитячий будинок, неблагополучна спадковість…

— Людмило! — Ірина встала так різко, що стілець перекинувся. — Вийди. Негайно.

— Що? — Людмила здивовано округлила очі. — Іро, ти чого?

— Йди. І більше до нас не приходь.

— Та ти збожеволіла! Я ж сестра! Я ж…

— Ти ніхто. — Голос Ірини був тихий і страшний. — Для моєї дочки ти ніхто.

Людмила піднялася, накинула пальто. Біля дверей обернулася:

— Пошкодуєш, Ірочко. Ще пошкодуєш про цю розмову.

Після її відходу свято якось непомітно згорнулося. Гості розходилися, бурмочучи вибачення й привітання. Марійка сиділа нерухомо, дивлячись на недоїдений торт.

— Мамо, — тихо сказала вона, коли вони залишилися наодинці, — а вона має рацію? Про яблучко?

Ірина присіла поруч, обняла дочку за плечі.

— Марійко, послухай мене уважно. Ти — моя дитина. Моя! І твоє середовище — це наш дім, наша сім’я. Розумієш?

Марійка кивнула, але в очах стояли сльози.

— А якщо я виросту… неправильною?

— Тоді я буду любити тебе неправильною, — просто відповіла Ірина.

***

Двадцять років потому Людмила Василівна стояла біля вікна своєї квартири і дивилася на засніжений двір. Пенсія, самотність, порожні дні. Іноді зустрічала колишніх учнів — успішних, реалізованих. Вони ввічливо віталися і поспішали далі, до своїх сімей, своїх дітей.

Дзвінок у двері змусив її здригнутися. На порозі стояла сусідка — Зінаїда Петрівна, любителька пліток і новин.

— Людочко, ти не повіриш! — заторохтіла вона. — Пам’ятаєш ту дівчинку, що твоя сестра з дитбудинку взяла? Марійка, здається?

Людмила кивнула. Звісно, пам’ятала. Двадцять років минуло з їхньої останньої зустрічі, але вона пам’ятала кожне слово того вечора.

— Так ось, уявляєш — вона лікаркою стала! Хірургом в обласній лікарні! І заміж вийшла за хорошу людину. Дитинку чекають, кажуть. Ірина так пишається!

Людмила мовчала. У горлі стояв клубок.

— А нещодавно я їх у центрі бачила, — продовжувала Зінаїда. — З жіночої консультації виходили. Марійка така красива стала, животик уже помітний. Щасливі такі обоє…

Після того, як сусідка пішла, Людмила довго сиділа на кухні з чаєм який давно охолонув. Потім дістала телефон, знайшла номер Ірини. Пальці тремтіли над кнопками.

«Ірочко, це Люда. Почула про Марійку. Вітаю. Може, зустрінемося? Поговоримо?»

Відповідь прийшла через годину. Коротка, як постріл:

«Людмило Василівно, у нас немає спільних тем для розмови. Марійка».

Людмила перечитала повідомлення кілька разів. Марійка. Дівчинка підписалася власним ім’ям. Значить, телефон у неї. Значить, вона пам’ятає ту жінку, яка колись назвала її «яблучком від чужої яблуньки».

Через тиждень випадок звів їх у торговому центрі. Людмила купувала ліки в аптеці, коли побачила знайомий профіль біля вітрини дитячих товарів.

Марійка — тепер уже доросла жінка — розглядала коляски. Поруч стояв високий чоловік в окулярах, ніжно притримував її за лікоть. Під легким пальто вгадувалися округлі форми.

Людмила завмерла. Двадцять років. Марійці тепер двадцять вісім, вона успішний лікар, чекає дитину.

Людмила хотіла підійти, заговорити, попросити вибачення. Але ноги не слухалися.

Вона стояла за стелажем з ліками і дивилася, як її колишня племінниця — успішна, кохана, щаслива — вибирає коляску для своєї майбутньої дитини.

«Своє середовище», — гірко подумала Людмила, відвертаючись. Так, Марійка повернулася у своє середовище. Тільки це середовище виявилося зовсім не тим, яке пророкувала їй розумна тітка-вчителька.

Марійка була вдома. Там, де її любили.