— «Марина та Олексій запрошують…» — батько повільно розірвав листівку навпіл. — А нам ніякого запрошення не потрібно. І тебе більше знати не хочемо. — Тату, ти що?! — Те! — гаркнув батько. — Раз обрала чужого чоловіка з причепом, живи з ними! Немає в нас такої дочки

— Мамо, ну до чого тут це?

— До того! — втрутився батько. — Навіщо тобі чужі проблеми? Він тебе в няньки записав?

— Ви його навіть не знаєте!

— Знаємо, знаємо, — фиркнула мати. — Таких знаємо. Дружина від нього пішла — отже, є за що.

Дзеркало відбивало наречену без матері. Марина поправила фату і спробувала посміхнутися — вийшло кисло, наче від недозрілої вишні.

У віддзеркаленні метушилися подружки, щебетали щось про букет і макіяж. А вона думала про порожні стільці в першому ряду.

Місяць тому все здавалося простішим…

— Мамо, тату, познайомтеся — це Олексій.

Лідія Василівна оцінила нареченого одним поглядом. Високий, підтягнутий, очі чесні. Але руку подала сухо, ніби торкалася чогось сумнівного.

— Дуже приємно, — процідила вона крізь натягнуту посмішку.

Геннадій Петрович потиснув руку міцніше, але обличчя залишалося кам’яним. За вечерею батьки ставили запитання, як слідчі.

— А де працюєте?

— У будівельній компанії. Прораб.

— Зрозуміло. А сім’я у вас є?

Ось тут Марина і відчула, як повітря загусло.

— Був одружений. Розлучився два роки тому. Син залишився зі мною.

Лідія Василівна відклала виделку. Геннадій Петрович хмикнув і втупився в тарілку.

— Скільки хлопчикові? — тихо запитала мати.

— П’ять років.

«Господи, — подумала Марина, — вони зараз влаштують допит».
І не помилилася.

— А чому розлучилися? — мати не вгамовувалася.

— Мамо! — заблагала Марина.

— Що «мамо»? Нормальне запитання.

Олексій спокійно відповідав на всі розпитування. Розповів про колишню дружину, яка пішла до іншого. Про те, як ростить сина один.

Марина бачила — батьки слухають, але не чують. Вони вже все вирішили.
Після того, як Олексій пішов, вибухнула буря.

— Ти з глузду з’їхала? — Лідія Василівна ходила по кухні, розмахуючи руками. — Розлучений! З дитиною! Тобі що, інших не вистачає?

— Мамо, ну до чого тут це?

— До того! — втрутився батько. — Навіщо тобі чужі проблеми? Він тебе в няньки записав?

— Ви його навіть не знаєте!

— Знаємо, знаємо, — фиркнула мати. — Таких знаємо. Дружина від нього пішла — отже, є за що. А тепер шукає дурненьку, щоб його дитину виховувала.

Марина відчула, як щоки палають.

— Це підлість!

— Підлість — це коли дочка батьків не слухає, — відрізав батько. — Ми життя прожили, розуміємо більше за тебе.

Скандали повторювалися щодня. Марина приходила додому — а там засідка.
То мати починала про «нормальних чоловіків», то батько віщав про «жіночі помилки».
Наче вони змовилися довести її до божевілля.

— Може, познайомимо тебе з Сергієм з бухгалтерії? — пропонувала Лідія Василівна. — Неодружений, пристойний, зарплата хороша.

— Мені ваш Сергій не потрібен!

— А нам твій Олексій! — гаркнув Геннадій Петрович. — Або кидаєш його, або…

— Або що?

Батько помовчав. Потім сказав тихо, але вагомо:

— Або не рахуй нас батьками.

Ці слова вдарили, як обухом по голові. Марина витріщилася на батька широко розкритими очима.

— Тату…
— Усе сказав.

І коли за три тижні Марина оголосила про весілля, батьки сприйняли новину як особисту образу.

— Значить, вирішила? — запитала мати крижаним тоном.

— Вирішила.

— Тоді весілля своє справляй без нас.

Через два дні вибухнув останній, найогидніший скандал.
Марина принесла весільні запрошення — красиві, із золотим тисненням. Поклала на стіл мовчки.

— Що це? — запитала мати, не торкаючись конверта.
— Запрошення на весілля. Може, все-таки…

Лідія Василівна взяла листівку, пробігла очима і жбурнула на підлогу.

— Прибери це звідси!
— Мамо!
— Що «мама»? — Лідія Василівна схопилася, обличчя скривилося від злості. — Ти вирішила нас зганьбити?

На все місто виставити дурнями, які розлученця в сім’ю прийняли?
Геннадій Петрович підняв запрошення, прочитав.

— «Марина та Олексій запрошують…» — він повільно розірвав листівку навпіл. — А нам ніякого запрошення не потрібно. І тебе більше знати не хочемо.

— Тату, ти що?!
— Те! — гаркнув батько. — Раз обрала чужого чоловіка з причепом, живи з ними! Немає в нас такої дочки!

Мати підхопила:

— Правильно! Сором один з тобою! Всі сусіди вже перешіптуються — як це Марина за розлученого йде. Та ще й з дитиною!

А я що їм відповідати повинна? Що дочка в мене що, зовсім без клепок в голові?

— Досить! — закричала Марина. — Досить! Я вас ненавиджу!
— А ми тебе! — гаркнула у відповідь мати. — Котися звідси до свого Олексія!

Марина кинулася у свою кімнату, запхала речі в сумку. Руки тремтіли від приниження і шаленства.
Батьки кричали з кухні — щось про «невдячність» і «ганьбу сім’ї».

Вона грюкнула дверима і пішла. Поселилася поки що у подруги Світлани на дивані.
Марина сподівалася — передумають, пробачать, прийдуть. Але вчора зателефонувала матері востаннє.

— Мамо, ну невже…

— Ні. Ми своє слово сказали.

А тепер Марина стояла перед дзеркалом і намагалася не думати про порожні стільці замість батьків нареченої.

Олексій учора питав: «Може, з’їздимо до них? Поговоримо?»

Вона відмовилася. Гордість не дозволяла повзати на колінах.

У ресторані зібралося чоловік тридцять. Друзі, колеги, далекі родичі.

Марина посміхалася, приймала привітання, але почувалася сиротою.

Олексій тримався поруч, розуміюче стискав руку. Його син Денис бігав між столами в новому костюмчику — радісний, галасливий.

— Марино, ти така красива! — захоплювалися подруги. — А де ж твої батьки?

— Не змогли приїхати, — збрехала Марина.

Після другого тосту вона відійшла до вікна. Хотілося побути на самоті, зібратися з думками.
На вулиці мрячив дощ, люди поспішали під парасольками. Звичайне життя, в якому діти не сваряться з батьками через любов.

— Маринко, йди сюди! — покликав Олексій. — Денис хоче тебе привітати.

Хлопчик підбіг з маленьким букетиком.

— Тітко Марино, це вам! Тепер ви моя нова мама!

Марина присіла навпочіпки, прийняла квіти. Денис був копією батька — ті ж сірі очі, та ж уперта щелепа.

— Спасибі, сонечко.
— А мої нові бабуся і дідусь чому не прийшли?

З горла вирвався приглушений звук. Як пояснити дитині, що дорослі люди можуть бути жорстокішими за дітей?

— Вони… зайняті дуже.

І тут двері ресторану відчинилися. Увійшли двоє.

Лідія Василівна у своєму найкращому платті, Геннадій Петрович у костюмі, який одягав тільки в особливих випадках.

Марина завмерла.

Батьки стояли біля входу, озираючись. Мати щось нервово смикала в руках — подарунок, мабуть.
Батько виглядав ніяково, немов потрапив не туди, куди планував.

— Мамо? — Марина піднялася, не вірячи очам. — Тату?

Лідія Василівна швидко підійшла, обійняла дочку — міцно, відчайдушно.

— Пробач нас.

Геннадій Петрович стояв осторонь, м’явся. Потім теж підійшов, незграбно погладив Марину по голові.

— Красива ти… в цьому платті.

— Як ви… чому? — Марина не розуміла нічого.

— Олексій твій учора приїжджав, — зізналася мати, витираючи сльози. — З хлопчиком. Ми поговорили…

Хороший він. І син у нього чудовий.
Марина обернулася до чоловіка. Олексій стояв поруч із посмішкою винуватого школяра.

— Ти їздив до них? Навіщо?

— Хотів познайомити Дениса з бабусею і дідусем. Подумав — може, вони приймуть його… як онука.

Денис одразу ж підбіг до Лідії Василівни.

— Бабусю! Ви прийшли! А дідусь де?

— Ось він, — мати показала на Геннадія Петровича.

Хлопчик одразу ж обійняв діда за ноги. Геннадій Петрович опустив руку йому на голову — обережно, ніби боявся сполохати.

— Ми вчора з бабусею пиріг пекли! — заторохтів Денис. — І дідусь мені про риболовлю розповідав! Він каже, влітку поїдемо на річку!

Марина дивилася на цю картину і відчувала, як усередині все перевертається.
Значить, учора, поки вона переживала і готувалася до весілля без батьків, її сім’я вже мирилася.

— Чому ви мені не сказали? — запитала вона в Олексія.
— А якби не вийшло? Навіщо тебе засмучувати?

Лідія Василівна взяла дочку за руки.

— Ми неправі були. Злякалися просто — що не впораєшся, що важко буде. Що люди скажуть…

А виявилося… — вона подивилася на Дениса, який показував дідові свій новий костюм. — Виявилося, онук у нас є. Готовенький.

Геннадій Петрович кивнув.

— Чоловік він хороший, твій Олексій. Видно одразу — не скривдить. І хлопчик вихований.

Марина обійняла батьків — обох одразу, як у дитинстві.

Залишок вечора минув у тумані щастя. Денис не відходив від нових бабусі з дідусем ні на крок.

— Не злишся? — запитував Олексій.

— Злюся, — відповідала Марина. — Але не дуже.

Пізно ввечері гості розійшлися, сім’я залишилася вп’ятьох. Лідія Василівна допомагала збирати подарунки, Геннадій Петрович вчив Дениса все акуратно складати в багажник. А Олексій з Мариною стояли біля вікна, обнявшись.

— Ти щасливий? — тихо запитала Марина.

— Звичайно, — впевнено відповів чоловік. — Ми ж сім’я.

За вікном мрячив той самий дощ, що вранці. Але тепер він здавався не сумним, а умиротворюючим.
Марина заплющила очі й подумала: значить, можна і своїм життям жити, і батьків не втрачати. Головне — знайти правильні слова. Або правильну людину, яка ці слова знайде.

***

Справжня любов здатна розтопити навіть крижані серця. А іноді найскладніші проблеми вирішуються не дорослими сварками, а щирістю дитячого серця.

Адже справжня любов і тепло не знають кордонів і завжди знаходять дорогу додому.