— Марино, де їжа?! — голос зривався на крик. — Гості приїжджають, доставка не відповідає! — Тому що я скасувала замовлення. Тиждень тому. Тиша. Довга, тягуча. — Що? — Я скасувала банкет. І не приїду. — Ти що, з глузду з’їхала?! — мати загорлала так, що я відсунула телефон від вуха

— Та не переживай ти, Віро, все під контролем! — мама говорила по телефону так гучно, що я почула кожне слово ще з порога. — Марина все оплатила, організувала, сама все привезе. А потім нехай із дітьми посидить, що їй ще робити? Все одно сама, за столом тільки нудьгуватиме. Хоч якась користь від неї буде.

Я завмерла в передпокої батьківської квартири, тримаючи в руках пакет із продуктами.

Зайшла провідати, як зазвичай — дорогою з роботи. Мати стояла на кухні спиною до мене, розглядаючи щось у телефоні.

— Шестеро дітей буде, уявляєш? Федір із Глібом, Тетянині двоє, у Світлани один, ще Оленчина дівчинка. Марина впорається, вона ж щосуботи з племінниками сидить. Звикла вже давно.

Я тихо поставила пакет на підлогу.

Виходить, ось воно як. Я оплатила величезний банкет на двадцять п’ять осіб — віддала майже всі свої заощадження за пів року.

Погодилася після нескінченних умовлянь: «Мариночко, у тебе зарплата гарна, давай влаштуємо свято, щоб усі запам’ятали». А моя роль на цьому святі — безкоштовна нянька.

Поки дорослі сидітимуть за столом, я буду розважати чужих дітей в іншій кімнаті.

— Ну, ти ж знаєш, самотні завжди раді допомогти, — продовжувала мати, і в її голосі не було навіть тіні сумніву. — Куди їй діватися? До нас хоч поїде, а то сиділа б удома, телевізор дивилася.

Я розвернулася і вийшла так само тихо, як і увійшла.

У машині я хвилин п’ять просто сиділа, втупившись в одну точку. Щосуботи я забирала племінників.

Антон з Ольгою привозили Федора та Гліба о восьмій ранку — іноді навіть не піднімалися, просто висаджували біля під’їзду. «Ти ж вільна, нам треба побути вдвох, ми так втомилися за тиждень».

Я годувала хлопців, водила їх у парк, у кіно, купувала іграшки. Цілий день.

Поки брат із дружиною спали до обіду або ходили по ресторанах.

Я намагалася говорити. З братом — марно. З батьками — ще гірше.

— Марино, не будь скупою, допомагай родині, — відрізала мати.

– В Антона дружина, діти, відповідальність. А ти сама, тобі що, важко? Батько кивав, не відриваючись від телевізора: — Брат старший, йому важче, не вигадуй.

Тиждень тому я переказала гроші за банкет.

Мати написала: «Розумниця, все організуєш, приїдеш тридцятого, допоможеш».

Я думала — з накриттям столу, з зустріччю гостей. Як усі. Виявилося — ні. Я для них взагалі не людина. Я — функція.

Телефон завібрував. Олена, університетська подруга: «Марино, останній шанс! Виїзд тридцятого зранку, Карпати, будиночок на чотирьох. Не передумаєш?»

Я набрала номер служби доставки. Довгі гудки, нарешті відповіли.

— Я хочу скасувати замовлення на тридцять перше грудня, прізвище Крук.

Дівчина на тому кінці уточнювала деталі, потім зам’ялася:

— Скасувати можемо, але передоплату не повернемо. Тридцять відсотків згорять.

— Скасовуйте.

Я кинула слухавку і відразу написала Олені: «Бронюй. Їду».

Руки не тремтіли. Усередині все було напрочуд спокійно і ясно.

Тридцять перше грудня, третя година дня.

Я сиділа в дерев’яному будиночку на схилі гори, дивилася у вікно на засніжені смереки й пила гарячий шоколад. Навколо — Олена з друзями, сміх, музика, відчуття того, що я нарешті там, де мені добре.

Телефон вибухнув дзвінком. Мати.

— Марино, де їжа?! — голос зривався на крик. — Гості приїжджають, доставка не відповідає!

— Тому що я скасувала замовлення. Тиждень тому.

Тиша. Довга, тягуча.

— Що?

— Я скасувала банкет. І не приїду.

— Ти що, з глузду з’їхала?! — мати загорлала так, що я відсунула телефон від вуха. — У нас двадцять п’ять людей! Що я їм скажу?!

— Скажи правду. Що я відмовилася бути нянькою на святі, яке сама ж і оплатила.

— До чого тут нянька?! Яка нянька?! Що ти собі видумала?

— Я чула твою розмову з тіткою Вірою, мамо. Все чула.

Вона замовкла. Секунда, дві. Потім знову:

— Та що в цьому такого?! Діти ж не можуть самі по собі, хтось має наглядати! Ти б усе одно…

— Нудьгувала за дорослим столом? Самотні завжди раді допомогти, правда ж?

Дихання збилося.

— Ти неправильно зрозуміла! Я не це мала на увазі!

— Саме це. «Хоч якась користь від неї» — твої слова, мамо.

— Марино, не влаштовуй сцен! — голос став жорсткішим. — Приїжджай негайно, розберемося на місці!

— Я в Карпатах. Зустрічаю Новий рік із людьми, які бачать у мені людину, а не прислугу.

Я вимкнула телефон, не чекаючи відповіді. Олена обійняла мене за плечі, нічого не кажучи. І це був найкращий Новий рік у моєму житті — без образ, без почуття провини, без відчуття, що я винна всім навколо просто за те, що я є.

Коли я повернулася додому (мама знала коли – вивідала телефоном), вони вже чекали під дверима. Усі четверо — мати, батько, Антон з Ольгою. Обличчя кам’яні, мовчання важке.

— Проходьте, раз уже приїхали, — я відчинила двері, пройшла всередину, скинула куртку.

Вони зайшли слідом, заповнивши собою передпокій. Антон не витримав першим:

— Ти розумієш, що накоїла?! Гості приїхали, діти волали, мати мало не зомліла!

— І що зробили? — я обернулася, дивлячись йому просто в очі.

— Замовили піцу на всіх! Ганьба повна! Ольжині батьки були в шоці, тітка Віра поїхала за годину!

— Значить, ніхто не залишився голодним. Добре.

Мати ступила вперед, голос тремтів від обурення:

— Як ти могла?! Ми ж родина!

— Родина? — я всміхнулася. — Родина — це коли піклуються одне про одного. А у нас що? Я щосуботи сиджу з племінниками, щоб Антону було зручно. Плачу за спільні свята. А моя роль — нянька й гаманець.

— Ти все неправильно зрозуміла! — мати замахала руками. — Я хотіла, щоб тобі не було самотньо, щоб ти відчувала себе потрібною!

— Потрібною? «Хоч якась користь від неї» — це твоя турбота про мене?

Вона зблідла, відвела погляд. Антон насупився:

— Про що ти взагалі?

— Спитай у мами. Вона тобі розповість, як планувала мій вечір — шестеро дітей під наглядом, поки дорослі за столом. Я ж сама, мені куди діватися.

Ольга не витримала:

— Ти егоїстка. Ми стільки для тебе робимо…

— Що саме ви для мене робите? – я обірвала її так різко, що вона аж заніміла. — Назви хоч раз.

Мовчання.

— Ось саме. Я допомагаю – ви вимагаєте. Я плачу – ви сприймаєте як належне. Щосуботи Антон підкидає мені дітей, навіть не питаючи, чи маю я плани. А коли я спробувала поговорити, ви сказали: не будь скупою, допомагай родині.

— Ми не думали… — почала мати.

— Ви взагалі про мене не думали. Я для вас не людина, а функція.

Батько важко зітхнув:

— Марино, ми ж любили тебе, дбали…

— Дбали про Антона. Про його комфорт, його родину, його вихідні. Я завжди була на другому плані.

Мати схлипнула:

— Ти повинна вибачитися! Ти зіпсувала свято всім!

— Ні. Я не буду вибачатися за те, що перестала бути зручною.

Антон розвернувся до виходу:

— Знаєш що? Не треба. Живи своїм життям. Сама. Без родини.

— Домовилися.

Спокій у моєму голосі, здається, приголомшив їх найбільше. Вони пішли, гупнувши дверима. Я залишилася стояти посеред кімнати, слухаючи, як стихають кроки в під’їзді. Потім відчинила вікно — впустити морозне повітря, щоб вивітрити їхню присутність.

Минуло півтора місяця. Антон написав у загальний чат: «Марину виключаємо з сімейних заходів до вибачень».

Мати поставила сердечко. Батько промовчав. Я вийшла з чату, не відповівши.

Суботи без племінників виявилися довгими й світлими. Я записалася на фітнес, з’їздила на вихідні в інше місто, почала ходити в театр. Гроші, які раніше йшли на чужих дітей та сімейні внески, тепер витрачала на себе.

Якось у супермаркеті я побачила Ольгу. Вона стояла біля стелажа з дитячим харчуванням і говорила по телефону, не помічаючи мене:

— Та замучилася зовсім… щосуботи сама з малими, Антон на роботі… раніше хоч Марина допомагала… так, посварилися… ні, не дзвонить… горда дуже.

Я розвернулася і пішла до іншої каси. Жалю не було. Зовсім.

У березні подзвонив батько:

— Як справи, Марино?

— Добре.

— Мати просила сказати… Антон хотів би поговорити. Ювілей у нього, хотіли тебе покликати.

— Я зайнята.

— Зовсім? Назавжди?

— Якщо хочеш побачитися — приїжджай сам. Один. На чай. Без жодних умов.

Він помовчав.

— Подумаю.

Більше він не дзвонив.

Родина, яка тримається на почутті провини та маніпуляціях, — це не родина. Це клітка, де тобі кажуть, що замок — для твоєї ж безпеки. Я вибралася. І єдине, про що шкодую, — що не зробила цього раніше. Найстрашніша зрада — це зраджувати себе заради чужої зручності.

Ось таким у мене видався минулий Новий рік. З родиною я не спілкуюся вже рік…

Іноді потрібно просто перестати бути «зручною», щоб нарешті стати щасливою. Цьогорічне свято я також зустріла в Карпатах, сама, і знаєте – це дивовижно.

***

А як ви вважаєте, любі читачі, де проходить та межа, за якою допомога рідним перетворюється на самопожертву, яка нікому не приносить добра? Чи доводилося вам колись так само захищати свій власний простір?