Мені подзвонила з органів опіки і повідомили, що в мене є рідна бабуся, яка потребує догляду, проте я її жодного разу не бачила

Чи гідний вибачення той, хто сам пробачити не зміг? Хочу поділитися своєю сумною історією. У мене з’явилася друга бабуся. Ось так просто і лаконічно, дізналася я про її існування від органів опіки. Там мені розповіли, що якась Валентина Петрівна, яка є моєю бабусею, потребує піклування родичів і матеріальної опіки через втрату годувальника, тобто мого дядька.

На моє запитання, мовляв, а я причому, мене запевнили, що юридично немає жодних підстав покладати примусову опіку на мене, але оскільки я єдиний живий родич, то, можливо, я вважаю за необхідне, чисто по-людськи допомагати старенькій. Бабусю по мамі я не бачила у своєму житті ніколи, знала, що вона існує, оскільки діти народжуються, а не в капусті знаходяться, але бачити не бачила ніколи.

Справа ось у чому, росла я без мами. Ні, вона нас не покинула, не пішла, її не стало від хвороби, коли мені було трохи більше десяти років. Жили ми з татом при бабці, бо батько так нікого до хати й не привів. Бабуся хоч і бурчала на тата, що дитині потрібна жіноча рука, особливо дівчинці, але з-під палиці її під вінець не гнала. А тато все робив для нас із бабусею, а ще багато розповідав про маму, він її дуже любив, розлюбити не зміг, а без кохання одружуватися не хотів.

У дитинстві думала, що тато через мене не хоче одружуватися, але я росла, а відношення тата не змінювалося. Для нього була в житті лише мати. Я вже давно не дитина, мені 28 років, своя голова на плечах, одружена. Я вдячна богу, що встигла познайомити тата з чоловіком і одружитися до того, як його не стало.

Батька не стало через дурну випадковість, його збив водій. Ми з бабусею з горя мало не рушили розумом, але Максим (мій чоловік) нас підтримав, і допоміг виходити бабусю. Навіщо я це розповідаю? Щоб було зрозуміло, що, щоб не відбувалося в моєму житті, бабусі по мамі не було ніякої до нас справи.

Після приходу органів опіки, я почала питати, хто взагалі ця жінка? Бабуся довго упиралася, але потім розповіла. Мати мами була в радянські часи з партійних кіл, не так щоб при уряді, але в їхньому місті досить багата дама. Тата вона не злюбила одразу, оскільки на її думку це був мезальянс, бо тато з родини простих робітників. Це потім він зміг сколотити невеликий, але міцний бізнес, до якого мене привчав із підліткового віку, вважаючи, що мені його потім вести, а щоб знати, як вести, треба знати все зсередини знизу й догори.

Але тоді тато був ніким, а це не влаштувало мамину маму, і вона поставила умову або вона, або мій тато. Мама вибрала тата і її мати своє слово дотримала, вона викреслила мою маму зі свого життя, навіть на похорон своєї дочки не прийшла. Та я знаю, це розповідь історії з боку бабусі по батькові, можна говорити про те, що треба б вислухати і другий бік, ось тільки мама вела щоденник, який бабуся мені й віддала зі словами: «Тут правда твоєї матері, читай, думай, а далі вирішуй, як підкаже серце».

Для мене ця ситуація була однаково дивною, я не розуміла, як можна відмовитися від своєї дитини і вирішила зустрітися з бабусею по мамі. На порозі великого й міцного будинку мене зустріла досить бадьора бабуся, яка з порогу почала роздавати команди, як собаці їй богу, тільки лапу не просила дати. Бачачи, що я завмерла в подиві, почала мене звітувати, що власне понабирали за оголошенням, і чого я стою, а не хапаюся за роботу!

Я сказала, що це мабуть непорозуміння, і я шукаю Валентину Петрівну з особистого питання. Отримавши поблажливий кивок і ствердне, що це вона і є, у досить грубій формі поцікавилася, чого мені треба. З’ясувавши, хто я така, старенька жваво зорієнтувалася і почала голосити про життястарої покинутої людини.

Намагалася в будинок затягнути, але я віддала перевагу розмові на вулиці, і все намагалася зрозуміти, навіщо вона шукала мене. З її слів виходило, що на старості років, вона багато чого усвідомила, і що дуже хоче налагодити відносини з родичами, тобто зі мною. Не забула згадати заповіт, в якому вона обіцяла мені золоті гори, а то тато ж у мене так на заводі за три копійки досі працює, що він мені дати зможе?

Я аж зубами рипіла, але мовчала і слухала, і чим більше слухала, тим більше хотілося піти. Пославшись на зайнятість і пообіцявши приїхати у вихідні, коли буде більше часу, ретувалась подалі. Але правду дізнатися хотілося.

А все виявилося дуже просто. Після того, як не стало дядька (старшого брата моєї мами), все його майно відійшло його пасії та її дітям (своїх дядько не завів чомусь). І Валентина Петрівна залишилася без нічого, тому що пішла тітонька мало що отримала у спадок, в основному майно писалося на неї і на дітей, юридично вона та її діти Валентині Петрівні ніхто і знати її не хочуть, про що їй і повідомили.

Та ж пішла тітонька, як виявилося, була нашою клієнткою, тому склавши два і два видала бабці напрям куди їй йти за грошима. Потім була історія з органами опіки, оскільки вона намагалася відсудити у невістки на свій зміст, але не вийшло. Це і багато іншого вже дізнались на моє прохання добрі та компетентні люди.

Утримувати Валентину Петрівну я відмовилася. Але до неї з’їздила, відмову з порога не озвучувала, привезла чай і до чаю і попросила милу стареньку показати мені фотографії мами в дитинстві та юності (ну вона ж хоче налагодити стосунки). Бабуся почала юлити і намагатися зістрибнути з теми, але я гнула своє, хочу фотографії дивитися, ностальгія і таке інше.

А немає в неї їх, адже мама її зрадила, тому все, що стосувалося мами, було знищено. Все, що хоч якось могло про неї нагадати. Ну, що ж знищено, так знищено, це її хрест і їй його нести. Я подякувала за гостинність і, сказавши, що не маю можливості допомагати їй, пішла. Я не жорстока людина, але безглуздо просити того, що ти дати не зміг — ні кохання, ні прощення.

Я не тримаю на неї зла, вона своє вже отримала і без моєї допомоги. Навіть вибачила, і відпустила, полегшало і за маму тепер образа не глине. Але допомагати не стану, не останній край хліба доїдає, раз примудрилася сплутати чужу людину з найманим робітником, значить, є на що жити, а те, що рівень не той, що звикла, то тут уже не до мене питання.