Менше за все вона чекала побачити, як мама чоловіка безцеремонно перебирає її спідню білизну. — Це ти в оцих мотузочках ходиш? Сором який! Воно ж нічого не гріє! Ти собі там нічого не натерла? — обурювалася тоді свекруха, крутячи в руках мереживні трусики

— Знаєш, мені здається, що ми з чоловіком уже й не так хочемо ту хату купувати, як його мама, — бідкається Ганна, не знаходячи собі місця. — Після останніх її вибриків… Може, нам і у звичайній двокімнатній добре буде…

Ганна ділиться з подругою наболілим: вони з чоловіком мріють про власний будинок. Справжній, із садочком, квітниками, гойдалкою для малечі та затишною альтанкою, де пахне димком від мангала.

Дім їм потрібен для себе, для родини, для майбутнього. А от іще одна господиня, якою вже бачить себе мама чоловіка, Олена Олександрівна, Ганні там категорично не потрібна.

Навіть у гості — і то важко. Хоча зараз на її «набіги» невістка ще якось заплющує очі, але, Боже ж мій, як це важко.

— У неї, Сашо, характер такий… специфічний, — видихає Ганна. — Вона скрізь почувається господинею. І справа не в комфорті, а в повному ігноруванні будь-яких меж. Кожен її приїзд — це відчуття, що не вона в нас у гостях, а ми в неї в приймах. Причому ми ще й винні, що в цій самій «її» квартирі все не по-людськи.

Пам’ятає Ганна перший візит Олени Олександрівни до них із Максимом. Це був справжній шок.

Менше за все вона чекала побачити, як мама чоловіка безцеремонно перебирає її спідню білизну.

— Це ти в оцих мотузочках ходиш? Сором який! Воно ж нічого не гріє! Ти собі там нічого не натерла? — обурювалася тоді свекруха, крутячи в руках мереживні трусики. Решта білизни вже горою лежала на ліжку.

— Ви навіщо в мою шухляду полізли? — у Ганни вуха палали від сорому.

— А що такого? Я рушника шукала!

Ну звісно, рушники ж завжди ховаються саме під чужою білизною, такі вони непомітні.

— Вона приїздила зазвичай на тиждень, і кожен день — як випробування, — веде далі Ганна. — То білизну роздивляється, то постіль забракує: «Фарби багато, шкідливо!».

А то був дорогий комплект, бавовняний! Про її перестановки на кухні я взагалі мовчу. Вона висока, все по верхніх полицях розіпхає. А я — метр з кепкою, мені драбину брати?

— А чого спину гнути й вічно нагинатися! — безапеляційно заявляла свекруха.

— Мені по зросту було нормально. — Поїду — переставиш, — навіть оком не змигнувши, відповідала Олена Олександрівна.

І що цікаво — не куховарила вона, цілими днями вдома сиділа, «гостювала» в сина. А до плити ставала Ганна, ледь прийшовши з роботи.

— Так я ж у гостях, чого я тут хазяйнувати буду? — цей аргумент добивав Ганну остаточно.

Тобто, коли треба готувати — вона в гостях. А коли диван пересунути, щоб «не дуло» — то господиня. А купити в чужу квартиру штори жахливого кольору?

— А що то в тебе за ганчірки сірі висіли? Як у склепі. А я купила веселенькі, у квіточку! — хвалилася свекруха своїми покупками.

Ганна навіть не описує, як ті штори виглядали. Добре, що Максим хоч якось стримував мамині пориви. Якось Ганна почула уривок розмови:

— У вас усе таке тьмяне, повітря нема! Давай я нові шпалери поклею, раз у вас руки не доходять.

— Ні, мамо, нам подобається з цими. Ми ж у тебе вдома нічого не змінюємо під свій смак, — твердо відповів Максим.

— Був би він у вас ще, той смак!

Чому не поставити свекруху на місце різко й назавжди? Все просто: квартира належала Олені Олександрівні, від тітки в спадок дісталася. Мама дозволила синові з невісткою пожити тут, поки сама на пенсію не вийде й не перебереться зі свого Чернігова до Києва — «ближче до дітей».

А в чужій хаті особливо й не розженешся.

Усі п’ять років шлюбу вони збирали гроші на своє житло й терпіли. На щастя, візити свекрухи трапляються нечасто, раз на пів року. Але після них Ганна відходить дуже довго.

Чого в Олени Олександрівни не відняти, так це вміння розхитувати нерви. Навіть Максим після від’їзду мами полегшено видихає.

На боязке запитання Ганни, чи так вже потрібні ці гостини, чоловік суворо відповідає:

— Вона ж сама живе, я от поїхав. Як я їй забороню? Вона в мене одна, я її люблю. Ну і… поки ми в неї — вона має повне право приїжджати. Це не обговорюється.

Тож до приїздів свекрухи Ганна намагається морально готуватися, хоча та своїми коментарями доводить її до сказу.

— Ой, доню! Ти в цьому на роботу ходиш? Я думала, то так, тримаєш, щоб сміття винести.

— Ти чому підштаники не вдягаєш? — це вже до сина. — Треба берегтися, тобі ще батьком ставати. Чи ти вже там усе собі повідморожував? Тому й онука мені ніяк не подаруєте? Аню, пильнуй чоловіка, це ж у твоїх інтересах!

— Який суп? Я його вилила, він прокис. Як не прокис? Ну, не знаю, пахнув наче прокислим. Нічого, навчишся ще готувати.

Це справжні тортури. І Ганна за цією жінкою не сумує ніколи.

Але зараз усе стає набагато гірше. А почалося з доброї новини — вони з Максимом вирішили, що грошей достатньо і можна брати будинок.

Не квартиру, а саме дім, нехай і в кредит. Ганна виросла у приватному секторі, душа просить землі. І ще більше хочеться якнайшвидше звільнити квартиру матері чоловіка.

— Машина в Максима є, я найближчим часом планую піти в декрет, чекати на дитинку, а потім і зовсім працювати віддалено, тож… Хочу тиші, спокою і щоб менше людей перед очима миготіло, — пояснює молода жінка подрузі.

Подружжя розглядає варіанти, прикидає — будинок на сто квадратів за ціною виходить як хороша трикімнатна квартира, але без сусідів зверху. Ідеально!

Коли свекруха востаннє приїжджала, вона обмовилася: планує влітку вийти на пенсію, поцікавилася планами дітей. Максима Ганна за рукав навіть смикнути не встигла — сам усе виклав як на духу.

— Звісно, купуйте дім! Для великої родини — саме те! — палко підтримала ідею Олена Олександрівна.

Це було, наче джина з пляшки випустили.

Свекруха почала дзвонити щодня: як там купівля, чи дивилися варіанти, чи є фото?

— А потім прийшла посилка з її літніми речами, — похмуро продовжує Ганна. — Виявляється, свекруха вирішила, що краще перевозити їх від нас, ніж із Чернігова. Куди? У наш дім, куди ж іще!

Вона націлилася переїхати до нас назовсім! Вже й розмови пішли про те, що навіщо зв’язуватися з кредитами: залишимо цю квартиру, щоб було де в Києві заночувати, продамо її житло в Чернігові, виберемо будинок більший і кращий — і заживемо!

Я в шоці.

Ганна вже вичитала чоловіка за довгий язик, але… це тільки емоції, купівлю все одно не приховали б. Якщо свекруха націлилася, її б не зупинив і переїзд на кухню їхнього нового, гіпотетичного будинку.

Хоча… на ста квадратах знайдеться місце не тільки на кухні. Тільки Ганна цього дуже не хоче.

— Я і грошей її не хочу брати! Хочу, щоб дім був наш, спільний із чоловіком. Куди вона свою чернігівську власність діне — не моє діло. І чоловік не хоче її переїзду, навіть наважився поговорити з нею, що в гості — так, будь ласка, а назовсім жити — ні, — у голосі Ганни звучить відчай.

— А ти що, матері відмовиш? Я тобі життя дала, ростила, а ти мене на старості літ і знати не хочеш? — одразу почала голосити Олена Олександрівна. — Я твоя мати, і я не молодію!

Максим тепер зітхає і починає говорити про те, що мама не вічна, а дім без боргів — це ж можливість спокійно наважитися на дитинку й ні про що не хвилюватися.

І навіть… незабаром і про другу подумати, мовляв, бабуся поруч, допоможе, посидить, дружині не треба буде міняти роботу.

— Якщо вона житиме в будинку, то без мене, — сказала Ганна чоловікові твердо. — Ти знаєш моє ставлення. Я терплю зараз, бо я в її квартирі. На своїй території терпіти не буду. І спільної кухні мати не хочу.

Ніякої мені допомоги від неї з дітьми не треба, тим більше що й дітей у нас поки немає. Я хочу, щоб на вікнах висіли мої штори, а в шухлядах усе лежало так, як я поклала. Диван щоб стояв так, як я поставила.

Хай хоч посеред кімнати! Нам простіше зараз розлучитися, щоб не ділити потім майно і дітей.

Розлучатися Максим не налаштований, але й протистояти мамі, яка суне, наче танк, чоловік просто не в змозі.

Ганна зрештою поставила чоловіка перед фактом: ні про який будинок не може бути й мови, поки він із мамою не розбереться. Або… Або вони тихенько купують трикімнатну квартиру, куди свекруха ходитиме тільки на запрошення невістки.

— Але ж це відмова від мрії, — хитає головою подруга. — Ти готова?

— Не готова, — похмуро погоджується Ганна. — І дуже образливо. Я хочу дім, але не зі свекрухою в комплекті.

Про те, що з таким чоловіком свекруха скрізь буде «в комплекті», подруга вирішила тактовно промовчати.

Отака історія, де мрія про власний рай розбивається об побут і родинні зв’язки.

А як би ви вчинили на місці Ганни: відмовилися б від мрії про дім заради спокою, чи ризикнули б жити великою родиною, сподіваючись, що «стерпиться-злюбиться»?