— Молодець дядько Михайло. Забезпечив сім’ю, у них там хіба що пташиного молока немає. Ліля — одна донька, придане за нею таке, що очі вилізуть. — Та яке зараз придане? — скривився Василь. — Не кажи! У них хата — повна чаша, автівка нова, мотоцикл із люлькою. А в дворі худоби стільки, що за день не перерахуєш. Михайло Соловей складом у місті завідує, крутитися вміє

— Наш Василько хлопець статечний, на переправі коней не гонить. Увесь у діда мого, покійного Степана, пішов — той теж ніколи не хапав через край. Бувало, прийде в крамницю, стоїть, роздивляється, кожну ціну на цукор чи мило вивчить, а тоді вже просить, що йому треба. Отакий був ґазда.

І Вася наш: що з лиця гожий, що розумом не обділений… Йому б наречену таку, щоб під стать була, а не абищо.

Наталя Ковальчук кожному, хто про сина питав, розписувала його достоїнства, як за підручником.

Василь уже рік як повернувся з міста, де на великому заводі досвіду набирався, і став парубком хоч куди — поважний, плечистий. Шкода, батько не дожив, не бачить, який сокіл виріс.

Василь по вечорницях дарма не вештався, дівчат під тинами не вартував — він придивлявся.

От і пригледів собі Надію Бондаренко. Дівка — вогонь: щойно педінститут закінчила, перший рік у школі дітлахів навчає. Статна, розумна, ще зі школи була першою активісткою.

Де який суботник чи хор — Надя попереду всіх. І хоч була вона на рік старша за Василя, він на те не зважав — за її вродою та розумом тієї різниці й не видно. От тільки вдача у Наді була крута, козир-дівка, одним словом.

Якось почали вони товаришувати.

— Васю, ходімо на річку, подивимось, як крига береги затягує!

— Та ну, Надю, холодно ж, вітер такий, що вуха зведе.

— Та ти що, не козацького роду? Не замерзнеш! Глянь, яка краса навколо, а ти в хаті сидітимеш?

— Та що я, річки не бачив? — відмахується Василь.

— Ой, ну що ти за людина така? Ходімо, кажу! І вона тягне його за руку, як малу дитину, а Василь тільки сопе, але йде.

Подобалася йому Надія. Навіть ота її рішучість попервах вабила. Але ж і командувати вона майстриня! А тут ще й директорка школи, Ганна Олександрівна, якось при людях похвалилася:

— Надійка Бондаренко — то моя зміна. Ось попрацює трохи, завучем поставимо, а там, гляди, і в моє крісло сяде. У неї хист є, керувати вміє як ніхто.

Замислився Василь. Уявив: приходить він з роботи втомлений, а вдома — директорка школи. Ще й щоденник перевірить або на «педраду» викличе.

Мати Василя теж якось між іншим кинула: — Ой, синку, командирша та Надя… Любить, щоб усі під її дудку танцювали. — Отож-бо, мамо, — погодився Василь, — я й сам помітив. А так… дівка вона гарна, певно, таки поберемося.

Сказав, а в самого сумніви в душі, як миші, шкребуться. Чим більше придивлявся, тим більше здавалося: ще не дружина, а вже вказує, як лопату тримати.

Від остраху перед «директорським» майбутнім навіть на побачення не прийшов.

А тут, як на гріх, побачив Ганнусю Кравченко. Молоденька ще — дев’ятнадцять лише виповнилося. Але яка ж маківка! У Василя аж подих перехопило. «Як же я раніше її не розгледів? Оце ж справжня квітка!»

Ганнуся — тиха, слухняна, на пошті працює, у «начальники» точно не пнеться. А головне — така краса, що очі болять дивитися.

Зустрічі з Надією Бондаренко Василь почав «засушувати». То голова болить, то корові треба сіна підкинути. Напряму сказати — духу не вистачило, думав, сама здогадається.

Надя й здогадалася. Перестріла його якось біля сільради, подивилася гостро, аж у п’ятах закололо:

— Васю, ти що, стежки поплутав? Більше не хочеш бачитися? Іншу солодшу знайшов? Василь почервонів, захекав, як старий трактор… Соромно, а що поробиш? — Ну, як тобі сказати, Надю… Я ж ніби нічого й не обіцяв такого… — Міг би одразу сказати, а не ховатися за соняшниками, як боягуз, — відрізала Надія і пішла, не озираючись.

Василь видихнув і побіг на побачення до Ганнусі. Та й гадки не мала про його «колишню», думала — хлопець серйозний, роботящий, увагу звернув.

А Василь аж млів від її погляду, гордився собою — таку красуню під руку веде!

— Ой, Васю, мені ж Іванку з садочка треба забрати, ми з мамою так домовилися, — згадала Ганнуся.

— А-а, то сестричка твоя…

— Ага, найменша. Ти ж знаєш, у мене ще й брат є, Петрик, у п’ятому класі. Допомагаю мамі, бо як же інакше? Батько ж наш давно за межу пішов, я тобі розказувала…

Василь знову замислився. Одне діло — дружина-красуня, а інше — ще двоє малих на шиї. «Це ж надовго, вона так і буде всю зарплату матері віддавати. А нам хто поможе?»

А тут ще й баба Маня, рідна бабуся, у вуха надимала:

— З вроди води не пити, внучку. З красою добре, а з багатством — краще.

— Та яке там багатство, бабо? — бурчав Василь. — Троє дітей у хаті, Ганнуся найстарша.

— Отож-бо, — кивала стара, — будеш того воза перти сім років, а чи буде з тієї Ганки пуття — Бог знає.

Василь знову завагався. А тут якраз на їхньому току, де він слюсарем працював, виступав танцювальний ансамбль з міста. І така там дівчина вишивала — підбори аж іскри пускали!

Всі їй плескали, а Василь і поготів. Згадав він її: Ліля Соловей. У школі завжди на сцені була. Щічки пухкенькі, сама невеличка, «м’якенька», але шустра — як дзиґа.

Може, він би про неї й забув, але побачив, як батько Лілі — такий же кругленький чоловічок — під’їхав до клубу на новенькій «Шкоді» вишневого кольору. Ліля туди юркнула, ще й подружок посадила.

Поруч Юрко, теж слюсар, шепнув:

— Молодець дядько Михайло. Забезпечив сім’ю, у них там хіба що пташиного молока немає. Ліля — одна донька, придане за нею таке, що очі вилізуть.

— Та яке зараз придане? — скривився Василь.

— Не кажи! У них хата — повна чаша, автівка нова, мотоцикл із люлькою. А в дворі худоби стільки, що за день не перерахуєш. Михайло Соловей складом у місті завідує, крутитися вміє.

На побачення до Ганнусі Василь пішов уже без настрою. Подивився на неї — гарна, що й казати…

Але згадав вишневу машину і Лілю-дзиґу. «Якщо вже одружуватися, то так, щоб не локті кусати, — вирішив він. — Навіщо мені чужих дітей годувати?»

У вихідний Василь гайнув у місто — там якраз концерт був. Дочекався Лілю за лаштунками. Розговорилися. Виявилося, дівчина його запам’ятала, бо він найгучніше в долоні бив.

Вже й проводжати напросився. Ліля сміялася, щебетала — балакуча дівка.

Зима пролетіла швидко. З Ганнусею Василь розпрощався холодно, навіть не згадував. З батьками Лілі познайомився. Весною вже й весілля відгуляли.

Оселилися молоді в гостьовому будиночку на подвір’ї Солов’їв. Тесть із тещею до Василя — як до рідного сина. Михайло вже й за кермо зятя пускав, натякав, що скоро машину йому зовсім віддасть. Василь ходив паном.

І раптом у квітні, як місяць по весіллю минув, нагрянули до Солов’їв правоохоронці з обшуком.

Уся сім’я заціпеніла. Ліля з матір’ю плачуть, а Михайло тільки повторює: «Шукайте, я нічого не брав, це помилка!». Василь притих, у куток забився.

Злякався: звідки ж і справді у тестя стільки добра? Певно, таки нечисто діло. Тестя на допити тягають, а тут і Василя покликали «на розмову». Побачив він слідчого і зовсім знітився:

— Я не винен! Ми тільки місяць як побралися, я нічого не знав!

— Чого не знали? — питає слідчий.

— Та про все те добро… Я розлучуся! Одразу ж подам заяву! — випалив Василь, аби тільки шкуру свою врятувати.

Прийшов додому блідий, і наступного ж дня — папери на розлучення.

— Вибач, Лілько, не хочу я в тюрму через твого батька.

— Та тато не винен! — кричала Ліля. — Його підставили! Але Василь нікого не слухав. Зібрав чемоданчик і до мами.

Вдома мати з бабою охають:

— Ой, лишенько, ніколи в нашому роду злодіїв не було. Тільки б і тебе не затягнуло!

— Та я нічого їхнього не взяв! — виправдовується Василь. — Навіть на поділ майна не подавав, хай усе їм лишається! Тут він, звісно, промовчав, що те «усе» — то якраз тестеві дарунки й були.

Згадав Василь Ганнусю. Бідна, зате чесна! Побіг до пошти, чекає її з роботи. А вона виходить не одна — під руку з Павликом, водієм. Сміються, за руки тримаються. Василь зітхнув:

— Не пощастило…

Згадав Надію. Але та вже тиждень як заміж вискочила за агронома, щаслива ходить, у свою школу бігає. Зовсім принишк Василь.

І тут новина по селу — Михайло Соловей не винен! Розібралися. То начальство його крало, а на нього хотіли все списати. Виявився Михайло чесною людиною, ще й премію дали за терпіння.

Василь аж на місці не всидить. Оце так помилився! Побіг до них. Стукає у будиночок — порожньо. Обертається, а Ліля на ґанку батьківської хати стоїть.

— Чого стукаєш? Не живу я там більше.

Василь мало не на коліна:

— Лілечко, сонечку, прости! Заберу заяву, будемо жити як раніше!

— Встань, бо штани нові протреш, — каже Ліля і веде його в хату.

— Ось, тату, колишній мій з’явився, миритися хоче.

Михайло з дружиною вечеряють, Василя до столу не кличуть.

— Ну, а ти що думаєш, доню? — питає батько. — Розлучення скасовуємо?

— Та ні, тату, яке там… Розлучення так розлучення. Це я його покликала, щоб він просто у тебе пробачення попросив.

— Звісно, попрошу! — затараторив Василь. — Хіба ж я знав… Мене ж самого викликали…

Михайло Соловей подивився на зятя, як на порожнє місце:

— Знаєш, Васю… Я за все життя чужої нитки не взяв. Як одружився, п’ять років в одних чоботях ходив, а кожну копійку в дім ніс, щоб мої жінки як панянки жили. Отак ми добро й нажили.

А ще я вечорами на підробітки бігав, а ти навіть не помітив, бо тільки на машину мою зиркав. Правильно Ліля вирішила. Йди з Богом, не треба нам такого «статечного».

Пішов Василь ні з чим. Тепер і без Ганнусі, і без Надії, і без вишневої машини. Вдома мати з бабою Манею знову шепочуться, гостю чекають.

— Ти, Васю, не лізь, ми самі все вирішимо, — каже мати. Василь і не сперечається. Знає: Аллу Петрівну в селі негласно свахою звуть, вона вже багатьом пари знайшла. Видно, і до нього черга дійшла.

Алла Петрівна — жінка говірка, та й поїсти не дурна. Мати на стіл збирає, а в центрі — графинчик виблискує. — Сама бачиш, Аллочко, — бідкається мати, — син у мене і гожий, і роботящий… А не щастить Василькові, хоч плач! Може, ти кого пригледиш?

Сваха закушує, з графинчика підливає:

— Та пристроїмо, Наталю, чого ж не пристроїти? Хлопець не кривий, не горбатий, знайдемо таку, що до серця припаде… Аби тільки сам знову не «передумав».

А Василь сидить у кімнаті й Ганнусю згадує. Яка ж була дівка… та не його. Потім Надія на думку спала: «А що, якби я вдома сидів, а вона б мені щоденник перевіряла? Може, воно й непогано б було…».

Від туги ввімкнув телевізор, а там — концерт. І знову Ліля витанцьовує, а партнер поруч із нею — ну так уже в’ється, так уже любується нею, що аж завидки беруть. Вимкнув Василь телевізор, зітхнув тяжко і пробурмотів:

— Не повезло…

Знаєте, у народі кажуть: «Хто вибирає — той довибирається», бо щастя не в золотому приданому і не в слухняній вдачі, а в тому, щоб мати серце, яке не зрадить у важку хвилину.

Доброго дня вам, любі наші читачі.