— Молоко, — загинає пальці мій чоловік, — м’ясо, сало, яйця, соління, овочі. Все від моїх батьків веземо! Навіть машину мені батьки купили. А теща ні копієчки не вклала

— Мамочко, — ледь чутно шепочу в слухавку, — я до тебе завтра заскочу, сьогодні просто геть нічого не встигла, замоталася так, що й світу білого не бачу.

— Та не рвися, доню, не надривайся, у мене все гаразд, — підбадьорює мама.

Але ж я серцем чую: мамі сумно, хочеться частіше бачити мене, та й онука свого, мого синочка. Хоч і живемо недалеко, але забігти до мами, та ще й з дитиною — ой, як непросто.

— Наша теща, як завжди, — єхидно цідить мій чоловік, Іван, — вчасно до машини вийти не може.

Тоді ми саме рушали до Іванових батьків на річницю їхнього весілля. Заїхали за мамою, я подзвонила, вона сказала, що вже виходить. Чекали її від сили хвилин п’ять, але того часу Івану вистачило, щоб роздратуватися до краю.

Теща завжди його дратувала, з самого першого дня: то не те сказала, то не так глянула, то не той подарунок принесла, то невчасно прийшла, то неправильно допомогла.

— Могла б і сісти в декреті замість тебе, — бурчав Іван, коли нашому синові виповнилося півтора року, і виплати стали копійчаними. — Ти б на роботу вийшла, іпотека ж сама себе не погасить.

Так, у нас іпотека. А як інакше?

Мою маму Іван на дух не переносив, а його батьки живуть за півтори години їзди від міста. На перший внесок батьки з обох боків гроші давали, але Іван свято вірить, що його батьки нам допомагають більше.

— Молоко, — загинає пальці мій чоловік, — м’ясо, яйця, соління, овочі. Все від моїх батьків веземо! Навіть машину мені батьки купили. А теща ні копієчки не вклала.

— Ну так машина на батька твого записана — це раз, — кажу я, — і мама моя одна живе, їй нічим нам допомогти — це два.

— Ось я й кажу, — наполягав Ванько, — нехай у декреті сідає, а ти на роботу йди.

— Доню, — промовляла мама, — та я й не проти, але мені до пенсії ще вісім років. Хто мене годуватиме і в декреті, і потім? Іван твій тільки й знає, що дорікає, тож на нього надії немає.

Я чудово розуміла, що мама має рацію, та й не бідували ми аж так сильно. Собі я майже нічого не купувала, а продукти від свекрів, на мою думку, були для чоловіка лише зайвим приводом, щоб підкреслити, що теща не допомагає.

— Та чому вона має допомагати! — обурювалася мамина рідна сестра, розповідаючи їй цю історію.

— Дорослий же чоловік, сім’я його, а він усе на чиюсь допомогу сподівається. Дякую його батькам, але й без них твій Іванко міг би сім’ю утримувати. Подумаєш, на машину не дали, то й не тещина машина, і не твоя. Відмовся, не бери від свекрів продукти, раз він у тебе без докорів не може!

Але як я відмовлюся? Свекри давали від чистого серця, від них я слова лихого на адресу моєї мами не чула. Мене вони приймали добре, сваху теж. Хлібосольні, прості. Вони й мамі в її приїзди гостинці передавали.

— Бери, сватонько, – приговорювали, – у нас усе своє, екологічно чисте, здорове, ось яєчок три десятки упакували, курочку.

Іван тільки кривився при цьому і всю дорогу мовчав.

Так і жили. Поки я в декреті ,,розповідь спеціально для сайту – рідне слово,, сином сиділа, я до мами забігала, поки чоловік на роботі, мама медсестра в лікарні, по змінах працює. Так я і бігала крадькома, щоб чоловіка не дратувати. А коли вийшла на роботу, стало важче.

— Знову до матусі зібралася? – кепкував Іван, – Чоловік з роботи прийшов, а ти замість того, щоб вечерю подати, тікаєш?

— Та що там подавати, – кажу, – усе на столі. З ложки тебе годувати? Ти ж їдеш до своїх, ми разом їдемо, я ні слова не кажу.

— Ще б пак, – посміхається чоловік, – ми звідти з повним багажником їдемо. А від матусі твоєї ти з порожніми руками прибігаєш, або з цукерками, які моя щедра теща онукові вирішила купити!

— А ти що, – запитую, – до батьків тільки через те їздиш, що вони тобі щось дати можуть? А стануть старенькі, не зможуть господарство тримати, перестанеш?

Чоловік зі мною після цих слів тиждень не розмовляв, навіть дорогою, коли ми до свекрів їхали в суботу. Я знайшла хвилинку, поділилася зі свекрухою своїми прикрощами, розповіла, як чоловік до моєї мами ставиться.

— Та він завжди такий був, – каже мама Івана, – заздрісний. Важкий. Терпи – це чоловік, якщо я з ним поговорю – ще гірше стане. А так він непитущий, працьовитий, хазяйновитий, усе в дім. Терпи.

А я не знаю, заради чого терпіти. Думаю, що до мами піду. Тільки сина шкода – без батька ростити. Та за свекрами сумувати буду, хороші ж люди. Та квартиру ділити доведеться.

Що робити? Мене Іван не ображає. Якщо мова не заходить про мою маму.